Павло Вечірко, священнослужитель Дніпровської конференції. Служіння несе в Маньківському районі (зараз Уманський), в громадах: Маньківка, Дзензелівка, Кривець, Буки, Русалівка.
Розкажіть, будь ласка, в якій сім'ї Ви росли, як Вас виховували батьки?Родився я на Поділлі, на Вінниччині, в селі Овсяники Козятинського району, в сім'ї колгоспників-християн.В сім'ї любили Слово Боже і намагалися жити згідно з його принципів. Жив з батьками та двома старшими сестрами при Домі молитви. Влада хотіла відібрати Дім молитви, тому батьки, залишивши свій дім, поселилися в молитовному, видаючи його за свій і, таким чином, намагаючись зберегти його від конфіскації. Так було простіше в ті часи. Це були нелегкі 60-80 роки. Я не ходив до школи в суботні дні, а відвідував церкву з батьками та був дуже задоволений цим. Та представники влади також кожної суботи приходили на зібрання: директор школи, вчителі, голова сільської ради, а іноді й міліція.Пригадую один випадок. Стояв чудовий суботній день, по-весняному теплий і сонячний. Під час богослужіння з'явились представники влади.Вони сіли та, мовчки спостерігаючи, почали щось записувати. Після богослужіння вони підійшли до пастора, С. М. Кравця, попросили його підписати протокол. Пастор, уважно прочитавши протокол, сказав, що не може цього зробити, оскільки не всіх присутні вписані до протоколу - двох не вистачає. Почувши це, вони запитали кого не вистачає, на що пастор спокійно відповів, що представники влади забули вписати себе, адже вони також були присутні й слухали Слово Боже. Так і не отримавши підпису, вони пішли.Пригадую, як нас, дітей, які не ходили до школи суботами, викликали разом з батьками у район на комісію. Там нас запитували, чи не змушують нас батьки ходити до церкви. Коли ми говорили, що ні, то дуже злилися на нас і кричали, погрожуючи, що заберуть нас від батьків і відправлять до інтернату. Батькам виписували штрафи. Мій батько працював електрозварювальником і отримував дев’яносто рублів, а після вирахування штрафу залишалося лише сорок. Але не зважаючи на все це, ми продовжували ходити до церкви й Бог рясно нас благословляв і завжди ми мали хліб і до хліба.Про що Ви мріяли, коли були підлітком?Бувши підлітком, мріяв навчитися гарно співати та грати на музичних інструментах. Про вищу освіту навіть не мріяв. Для віруючих в ті часи дороги до вищих навчальних закладів були зачинені. Та навіть якби я потрапив до інституту, чи хоча б технікуму, мене все одно відрахували б за не відвідування занять суботами.Після того, як я закінчив вісім класів, ми з батьками переїхали до села Безугляки, що в Київській області. Це сталося у 86-му році. Я пішов навчатися в Білоцерківське ПТУ на штукатура, лицювальника, плиточника та мозаїчника. Ця професія стала мені в нагоді, коли потрібно було займатися ремонтами молитовних будинків та житла для пасторів.Чи вдалося Вам закінчили музичну школу? Чи граєте на якихось музичних інструментах?Музичну школу не закінчив, у зв'язку з тим, що там де ми жили, її просто не було. Та не дивлячись на це, я все ж таки навчився грати. Завдяки тому, що в нас у церкві був духовий і струнний оркестр, ми з татом та великим задоволенням у вечірні часи щосуботи та неділями відвідували всі репетиції. Там я навчався грати на корнеті в духовому оркестрі, а в струнному - на гітарі. Поверталися додому пізно вночі, але в піднесеному настрої.Як складалися Ваші відносини з Богом в дитинстві та юності?До Бога звертався в молитві з раннього дитинства. Читав Слово Боже. Коли чогось не розумів, запитував батьків, просив роз'яснити. Щиро прагнув сам пізнати волю Божу… Коли постало питання куди піти навчатися після восьмого класу, стоячи на колінах, прохав поради у Господа. Досліджуючи Слово Боже все більше пізнавав любов Божу та краще розумів ціну, яку заплатив Господь за моє спасіння. У 17 річному віці вирішив заключити завіт з Богом через водне хрещення. Яким було відношення до Вас, як до віруючого, в училищі, а потім і на роботі?Вступаючи в училище, я не сказав, що я віруючий. Але коли в суботу не з'явився на заняття, то в понеділок завуч, - а він був дуже строгий, - зайшовши в навчальне приміщення, всім, хто пропустив заняття в суботу, скомандував встати. Декілька встали і він кожного запитував про причину відсутності. Я відповів: «Згідно з релігійними переконаннями, у суботу був в церкві». Після цього випадку, мене більше за відсутність у суботу не запитували. В той час вже потрохи наставали часи релігійної свободи, люди перестали боятися спитати про Бога, з-за кордону надходили книги, касети. Я приносив в училище касети, які всі з задоволенням слухали.Вчитель математики Іван Іванович говорив: «Павло приніс дві касети. Я поставлю, щоб ви послухали при умові, якщо ви будете тихенько сидіти». Пісні були мелодійні, спокійні, і хлопці мене запитували: «Це такі у вас молитви?». Вони звикли до інших пісень, і не знали, що й такі бувають. А коли вже працював, запам'ятався один випадок.Я працював в бригаді плиточників, нас було п’ятеро. В той день ми святкували день народження одного з працівників. Мені запропонували випити. Я відмовився. Тоді майстер каже: «Якщо вип’єш, дамо відгули. Тиждень не виходитимеш на роботу, а робочі години ми тобі записуємо». Я знову відмовився. Запропонували два тижні, місяць, а потім вже кажуть: «Ми тобі виллємо за пазуху, якщо не п'єш!». Я відповів: «Якщо не шкода випивки, то виливайте». Горілка залишилася в стакані. Після цього випадку майстер навіть ключі від складу почав мені довіряти, знаючи, що нічого не пропаде. Коли Ви вже стали самостійним, працювали, чи була якась мета в житті, якась мрія?Мріяв, щоб Бог подарував хорошу дружину. Мабуть, саме тому поїхав в рідне село де народився. Придивлявся до дівчат, які росли разом зі мною. І зробив вибір – Світлана, вона на той час вже закінчувала десятий клас. Зі Світланою ми разом ходили до церкви, співали в церковному хорі, грали в духовому та струнному оркестрах, навіть разом грали в футбол. Я зрозумів, що це саме та дівчина, з якою я проживу до кінця моїх земних днів.Чи було у Вас бажання стати пастором?Ніколи не ставив такої мети. Але коли у 1997 році мене запросили на служіння в Дніпровську конференцію, ми з дружиною помолилися та погодилися на переїзд.Ми зрозуміли, що в цьому є промисел Божий, коли в одну з п’ятниць нас відвідав О.П.Корунець та запросив на служіння в конференцію, на території якої ми проживали. Але ми відповіли, що вже погодились на переїзд до іншої конференції.Спочатку вчився, був помічником пастора, потім мене направили на навчання в Бучу, згодом з Божою допомогою, став самостійним служителем.Розкажіть, будь ласка, як Ви виховували своїх дітей?Бог подарував нам трьох діток: 2-х хлопчиків - Віталіка та Павлика, та дівчинку - Юлію.Ми мріяли виховати їх так, щоб вони полюбили Господа й стали Його дітьми. Багато молилися, читали, просили в Бога мудрості у вихованні дітей. А вечорами читали дітям Біблійні історії. Постійно брали з собою дітей у церкву, на Євангельські програми та місіонерські виїзди. Діти навчалися в музичній школі, мали можливість прославляти Господа піснями та грою на музичних інструментах.Коли наш старший син, Віталій, сказав, що буде приймати хрещення, для нас то була велика радість. В той день, коли він приймав хрещення, молодший, Павлик, стояв біля ставка, спостерігав за хрещенням і сказав: «Наступного року і я прийму хрещення!»Головне в вихованні – це звернути їхню увагу на те, що найголовніший приклад для наслідування – Христос.Які приклади з вашої місіонерської діяльності Ви б пригадали?Проводили ми євангельську програму в селі Княжа, Звенигородського району. Моя дружина займалася з дітками, розповідала їм Біблійні історії. На програму приходила одна дівчинка. Мама вирішила перевірити, куди ходить її дитина вечорами і чим вона там займається. Прийшовши та побачивши, стала і сама відвідувати наші зустрічі, завжди стояла в кінці залу.Програма закінчилася, а на заклик до хрещення відгукнулися дві жінки, Олена та Алла, мати тієї дівчинки. Та коли настав день хрещення, Алла не з'явилася.З тієї пори пройшло вісім років. Нас перевели на служіння в Шполу. І там в одну із субот, до нас підійшла молода жінка і запитала: «Ви мене пам’ятаєте?На програмі в Княжі я стояла в кінці залу. А коли всім дарували Біблії, я попросила, щоб і мені подарували. Біблію отримала, а на хрещення не поїхала. Потім дуже шкодувала. Був випадок, коли ми з чоловіком їхали в суботу на базар. Повернувшись до нього, я сказала: «Ти їдь, а я піду в цю церкву». Так з того часу у ходжу кожну суботу, прийняла хрещення...»Ніколи місіонерське служіння не проходить даремно. Навіть через роки Бог пробуджує людські серця Духом Святим і приводить до Себе.Як Бог, власне, Вам допомагав?Протягом всього життя я бачив Божу допомогу та підтримку. Хочу розповісти про один випадок.Одного разу ми з дружиною та трьома малими дітками їхали автомобілем від батьків додому. Поїхали дорогою, якою раніше не їздили. Вже й звечоріло. Проїхавши десь близько сімдесяти кілометрів, ми під’їхали до перехрестя посеред поля. Ніяких вказівних знаків, запитати немає в кого. Зупинилися, не знаючи куди їхати... Аж раптом в скло водія хтось постукав. Біля автомобіля стоїть молодий хлопець. Я відчинив вікно. Він промовив: «Я бачу, ви не знаєте, якою дорогою їхати. Вам потрібно їхати прямо, направо - не ваша дорога, а наліво - проводяться ремонтні роботи, там небезпечно.» Ми подякували, закрили вікно та ввімкнули двигун. Озирнувшись, щоб ще раз подякувати, хлопця ніде не побачили. І нам стало зрозуміло, що це був Ангел, - він пояснив нам дорогу, якою нам потрібно їхати, нічого в нас не запитавши. В Псалмі 139:4 написано: «...Ще слова нема на моїм язиці, а вже, Господи, знаєш те все!»А в цей час про що ви мрієте?Одна з найзаповітніших – щоб донька не змінила свого рішення заключити заповіт з Богом через водне хрещення. А ще, щоб бути готовим зустріти Другий прихід Христа з сім’єю та багатьма спасенними.Щоб ще багато людей прийняли Христа, поки триває час благодаті, щоб відгукнулися на Боже запрошення.Христос кличе Своїх синів та дочок: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, - і Я вас заспокою!» Матвія 11:28.Питання – Алла Шумило
