Ігор Куриляк — доктор богослов’я, викладач і дослідник у сфері біблійного богослов’я. Його шлях почався з дитячої любові до Писання, що переросла у вивчення текстів давньогрецькою та давньоєврейською мовами. Ігор здобував освіту в Україні, магістерські програми проходив одночасно в кількох навчальних закладах, а докторську дисертацію захищав у Цюриху під керівництвом європейського дослідника Старого Завіту. Він публікується у міжнародних журналах, бере участь у конференціях і ділиться знаннями зі студентами.
Я виріс на Закарпатті, у місті Виноградові, у християнській сім’ї. З дитинства читав Біблію, і з часом ця любов почала поглиблюватися. Мені стало цікаво не просто читати, а досліджувати її, адже вона відповідає на найважливіші питання: хто ми, звідки ми, для чого живемо і що нас чекає далі.
Згодом це переросло у бажання вивчати теологію глибше. Я почав читати різноманітні коментарі та богословські праці — наприклад, «На початку було Слово» або «Божественний спокій для неспокійного людства» Самуеля Баккіокі — які допомагали краще розуміти Біблію. І в якийсь момент з’явилося рішення присвятити життя служінню Богу.
У 2012 році, у віці 20 років, я вступив до Приватного вищого навчального закладу «Український гуманітарний інститут» на богословський факультет. Там заклалася база мого академічного шляху: вивчення Біблії, знайомство з мовами оригіналу — давньогрецькою та давньоєврейською, а також навчання під керівництвом таких викладачів, як Фелікс Понятовський, В’ячеслав Корчук, Ярослав Ношин. Вони допомогли сформувати науковий підхід до роботи з текстом.
Ще під час навчання на бакалавраті я помітив, що мені подобається досліджувати. Захоплювали біблійні пророцтва, тому саме тоді з’явилося бажання продовжувати освіту. Разом з братом-близнюком Богданом ми почали підготовку до магістратури і у 2016 році дистанційно вступили на програму біблійних досліджень Університету Ендрюса у США. Паралельно я розпочав пасторське служіння в Україні — у місті Острозі Рівненської області.
Під час бакалаврату нам запропонували паралельно здобувати освіту за спеціальністю «Релігієзнавство». Таким чином, я отримав два дипломи — богословський та релігієзнавчий. Згодом, у 2017 році, це дозволило мені вступити до Національного університету «Острозька академія» на магістратуру з філософії релігії. Фактично я одночасно навчався на двох магістерських програмах, поєднуючи це з пасторським служінням.
Після завершення магістратури з філософії, у 2019 році, ми з братом вступили до докторантури Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Тоді мене запросили до викладання в Українському гуманітарному інституті. Моєю першою дисципліною став курс за книгою пророка Даниїла; нині я
обіймаю посаду старшого викладача кафедри богослов’я.
У 2021 році я отримав запрошення викладати в Центральноазійській адвентистській семінарії у Киргизстані. Тут, зокрема, викладаю біблійні мови — давньогрецьку й давньоєврейську.
Після початку повномасштабної війни я продовжував навчання в університеті імені Драгоманова, але також ми з братом перевелися на докторську програму до Університету Цюриха. Моїм науковим керівником став професор Конрад Шмідт — один із провідних дослідників Старого Завіту в Європі. Для мене це велика честь.
Цей етап відкрив для мене міжнародний академічний світ. Я почав брати участь у конференціях, знайомитися з дослідниками з різних країн, і це розширило моє бачення богослов’я.
Важливим досвідом стала також двомісячна дослідницька поїздка до Данії в Орхуський університет. Це допомогло глибше зрозуміти, як функціонує наука в міжнародному середовищі.
Окремий важливий аспект — це публікації. У науковому світі це ключова частина наукової діяльності. Ще під час навчання в Україні я почав публікувати статті, але згодом перейшов до міжнародних журналів. Спочатку це здавалося чимось недосяжним, адже у таких журналах відхиляють більшість статей. Удалося публікуватися у провідних виданнях, як-от
Vetus Testamentum чи
Zeitschrift für die alttestamentliche Wissenschaft, які є передовими журналами з досліджень Старого Завіту.
Такі журнали індексуються у міжнародних базах, таких як Scopus, Web of Science та інші. Рукопис має відповідати високим вимогам. Процес публікації передбачає рецензування, причому в більшості таких журналів використовується так зване «сліпе» рецензування, коли автор і рецензенти не знають один одного. Зазвичай, навіть якщо статтю приймають до публікації, автор отримує детальні коментарі від рецензентів. І це важлива частина процесу, адже саме через ці зауваження робота стає глибшою і якіснішою.
Зазвичай нормальне допрацьовування тексту займає багато місяців, а то й більше року. Деякі тексти проходили кілька етапів доопрацювання, коли після рецензій потрібно було щось уточнювати, переробляти або доповнювати. А окремі рукописи виходили друком фактично в першому варіанті.
Чому українським протестантам складно розвивати академічне богослов’я?
З одного боку, протестантизм традиційно підкреслює важливість Біблії — принцип
sola scriptura, тобто «тільки Писання». Але на практиці це не завжди означає глибоке академічне дослідження. На жаль, багато навчальних закладів обмежуються базовим рівнем підготовки. Це можуть бути короткі програми, які не ставлять за мету розвиток богослов’я на високому академічному рівні.
Інша причина — ставлення самих людей. Часто можна почути думку: «Ісус мене спас, і цього достатньо. Навіщо ці складні дослідження, статті, публікації?» Через це академічна праця сприймається як щось зайве, непотрібне.
Також є страх критики. У науковому середовищі будь-яке дослідження проходить перевірку, рецензування, і не всі готові до того, що їхню думку можуть поставити під сумнів або розкритикувати. Я думаю, що це також зумовлено різними процесами, як політичними, так і релігійними, які відбуваються в Україні.
Багато людей не усвідомлюють важливості академічного богослов’я. А у чому його цінність? Воно дозволяє подивитися на свої переконання з іншого боку, перевірити їх, зробити глибшими й обґрунтованішими.
Через академічні публікації постає змога говорити до ширшої аудиторії — не лише до своєї церкви, а й до міжнародної спільноти. Я інколи називаю це «академічним євангелізмом», коли ти ділишся своєю вірою і дослідженнями на рівні, який зрозумілий і цікавий для науковців.
Звісно, в Україні є люди, які працюють у цьому напрямку, пишуть, досліджують. Наприклад, Роман Соловій, Дмитро Цолін. Але до повноцінної культури академічного богослов’я іще далеко.
Чому тоді орієнтація саме на Захід? Навіщо ці складні міжнародні журнали і вимоги?
Історично Західна Європа і Америка стали центрами розвитку богослов’я. Університети, наукові школи, традиція дослідження — усе це формувалося там століттями.
Особливо важливу роль у цьому відігравали університети. У Європі практично кожен університет мав богословський факультет, і саме там формувалася культура глибокого дослідження віри. Як приклад, можна згадати Мартіна Лютера. Він був викладачем університету, досліджував богослов’я в римсько-католицькому середовищі – був фахівцем з канонічного (церковного) права.
На сході також є багата богословська спадщина. Але сьогодні мовою академічного богослов’я є насамперед англійська. Саме нею пишеться більшість досліджень, і саме вона відкриває доступ до міжнародної аудиторії. Коли ти публікуєшся англійською, твою роботу можуть прочитати і оцінити фахівці світового рівня. Це зовсім інший рівень діалогу і відповідальності.
Мої останні статті, як і дисертація, написані англійською мовою. Це дає можливість бути почутим значно ширшою аудиторією. Звісно, ці тексти потім можуть бути перекладені українською і стати доступними для нашого читача.
Інша причина, чому я займаюся науковою діяльністю, пов’язана з вимогами до освіти. У кожній державі є певні стандарти для університетів. Як викладач Українського гуманітарного інституту, я маю відповідати цим вимогам. Щоб навчальний заклад мав державну акредитацію і студенти могли отримати якісні дипломи, викладачі повинні мати наукові ступені й публікації в журналах, які індексуються в міжнародних базах. Тому наукова діяльність — це не лише особистий вибір, а й необхідність відповідати вимогам в освіті для розвитку самого університету.
Є ще один практичний момент. На жаль, сьогодні в Україні немає потужних богословських журналів міжнародного рівня, особливо у вузьких спеціалізаціях. Наприклад, моя сфера – дослідження Старого Заповіту. В Україні немає журналу, який би спеціалізувався саме на цьому напрямку і водночас був би індексований у міжнародних базах. Немає таких журналів ні на пострадянському просторі, ні у Східній Європі.
Серйозні академічні осередки богослов’я історично сформувалися в кількох країнах Західної Європи, зокрема в Німеччині, Швейцарії, Великій Британії, Нідерландах.
Ви згадували свого наукового керівника в Швейцарії. Якщо я правильно розумію, він не є адвентистом. Чи не викликає у вас внутрішніх запитань або напруження те, що ви навчаєтеся у міжконфесійному середовищі? І як ви для себе поєднуєте академічну діяльність із вірою: чи можна сказати, що в певному сенсі це також форма служіння або навіть євангелізму?
Університет Цюриха, де я здобув ступінь доктора теології, — це державний університет, відкритий для представників різних християнських традицій.
Часто можна почути думку, що на Заході — суцільна бездуховність або навіть антихристиянські настрої. Це спрощене уявлення, яке формується під впливом інформаційного поля.
Насправді картина набагато складніша. У європейській спільноті є різні тенденції, як позитивні, так і негативні, і вони, безумовно, впливають і на богослов’я, і на викладання в університетах. Але це не означає відсутності глибини чи інтересу до віри.
Якщо говорити про навчання, то важливо розуміти: університети можуть мати різні підходи. У деяких є чітка конфесійна орієнтація — наприклад, католицькі чи протестантські факультети, де богослов’я викладається через призму певної традиції. І це нормально, адже сам формат передбачає такий підхід.
В Університеті Цюриха богослов’я викладається без жорсткої прив’язки до однієї конфесії, що створює можливості для діалогу і різних поглядів.
З одного боку, на факультеті богослов’я домінує історико-критичний метод, який для консервативного християнина може не бути прийнятним. З іншого боку, дозволяється науково і аргументовано представляти свої власні погляди.
Мій науковий керівник, Конрад Шмідт, давав мені свободу у вираженні своєї позиції.
Тому для мене, як для християнина, що належить до Церкви адвентистів сьомого дня, це не є проблемою. Навпаки, це можливість глибше осмислити власну віру, побачити інші підходи і навчитися вести діалог. До того ж, це не унікальна ситуація. Чимало адвентистських теологів здобули освіту в неадвентистських навчальних закладах.
Навчання в міжконфесійному середовищі — не загроза, а можливість зростання. І водночас це ще один спосіб бути присутнім у ширшому академічному світі та свідчити про свою віру на цьому рівні.
Чи є ризик втратити свої переконання, навчаючись у міжконфесійному або світському академічному середовищі?
Хтось може сказати, що з духовної точки зору це може бути небезпечно. Але, на мій погляд, не можна ставити табу на навчання лише тому, що це інша конфесія чи інший підхід. Навпаки, саме Біблія закликає до перевірки, до аналізу, до особистого пошуку істини.
Я народився в адвентистській сім’ї, але не хочу бути адвентистом лише тому, що мене так виховали. У свідомому віці я сам прийняв рішення — охреститися і жити цією вірою. І це важливо для кожної людини. Незалежно від конфесії, варто поставити собі запитання: чому я вірю саме так? Чи є це моїм особистим переконанням?
Академічне богослов’я має свої небезпеки, зокрема ризик втратити віру, проте з іншого боку відкриває можливість мислити, аналізувати, ставити запитання і перевіряти свої переконання. Апостол Павло також говорить про це: все потрібно перевіряти (Дії 17:11). Навіть якщо хтось авторитетний щось стверджує — це не звільняє нас від особистої відповідальності за те, щоб досліджувати істину.
Як полюбити навчання, особливо формальну освіту з її дедлайнами, оцінюванням і постійним тиском?
Навчання — особистий шлях, і не всі люди мають однакову схильність до академічної освіти. Для мене це природно. Моя душа лежить до дослідження і читання. Але навіть якщо любиш навчання, дедлайни, оцінки і тиск залишаються викликом.
По-перше, завжди треба розуміти власну мотивацію. Навіщо мені це навчання? Коли я здобував богословську освіту, я знав, що хочу бути пастором, розвиватися у богословській сфері, бути корисним для церкви та суспільства. Це давало мені сили навчатися тоді, коли читати чи писати не дуже хотілося.
По-друге, варто вибирати напрямок, яке тобі близьке. Теологія дуже різноманітна: є біблійні дослідження, систематичне богослов’я, практична теологія. Кожен може знайти свою сферу, де навчання приносить задоволення.
По-третє, важливо дисциплінувати себе. Навіть у тій сфері, що подобається, бувають «жаби» — неприємні завдання, книги, які не хочеться читати, або звіти, які треба здати. Тут працює принцип: спочатку зроби те, що важко, і знайдеш задоволення у процесі.
І, нарешті, навчання можна порівняти з любов’ю: так само, як ти робиш щось для людини, яку любиш, навіть коли не хочеш, навчання потребує мотивації та свідомого вибору. Самоаналіз, постановка цілей і розуміння «навіщо» допомагають полюбити навчання навіть у складних умовах.
В українських академічних колах часто обговорюють вимогу Міністерства освіти публікуватися у закордонних журналах, індексованих у Scopus чи Web of Science. Багато хто вважає, що цього можна уникати, публікуючись у локальних журналах або навіть сумнівних виданнях. Ви належите до тих, хто все ж обирає престижні закордонні журнали. Чому ви так робите? Як здолати цей «поріг» і професійно зростати, незважаючи на критику та опір?
Я вважаю, що такі вимоги мають важливу мету: вони стимулюють професійний розвиток науковця. Публікації у журналах високого рівня з рецензуванням, особливо сліпим, дають реальний зворотний зв’язок і дозволяють рости професійно. Саме завдяки такому процесу я зміг значно підвищити свій рівень, отримавши критичні зауваження від міжнародних рецензентів.
Звісно, навіть найкраща академічна система не є досконалою: іноді висококваліфіковані роботи не зараховують через формальні моменти, іноді викладачі публікуються лише «для галочки» у сумнівних журналах. Але я обираю інший шлях, бо це не тільки вимога для кар’єри, а й можливість поділитися своїми дослідженнями, зробити внесок у науку, отримати справжню оцінку своєї праці.
Як долаєте труднощі та виклики у дослідницькій роботі у західних академічних установах? Зокрема, як вирішуєте питання доступу до дорогих джерел, публікацій у престижних журналах і технічних чи фінансових обмежень?
Завжди шукаю найбільш авторитетні та якісні джерела, починаючи з матеріалів у відкритому доступі, які є загальнодоступними для всіх. Роботу значно полегшує те, що під час навчання в Цюриху я мав повний доступ до електронних ресурсів університету; ці права збереглися й після захисту дисертації, оскільки
я став науковим співробітником Університету Цюриха. Таким чином, більшість необхідних праць я отримую саме через університетську цифрову бібліотеку. Для книг, яких немає в електронній бібліотеці, я користуюся поїздками до бібліотек інших європейських університетів або допомогою друзів і колег, які можуть надіслати необхідні фрагменти.
У науці важливо ніколи не здаватися. В академічній сфері публікації — це часто процес із відмовами та рецензуванням. Наприклад, деякі мої статті відмовлялися приймати у першому чи другому журналі, але завдяки рецензіям та доопрацюванням вони ставали значно кращими. І зрештою, коли стаття прийнята у престижному журналі, це великий результат і підтвердження зусиль.
Це стосується не лише академічної, а й будь-якої іншої сфери життя: якщо є мотивація і ціль, з часом відкриваються нові можливості. І, звичайно, важливо усвідомлювати, що Бог допомагає здобути успіх і сили для подолання викликів.
Запитання – Максим Балаклицький
