Мабуть, на наших ресурсах ви вже не раз читали про Василя Стойку — співвітчизника, який проживає в Чехії. Пройшовши у своєму житті через потрясіння: хворобу, лікарні та багато операцій, — наш брат Василь в подарований йому зі сторони Бога кредит часу, направив свій погляд на спасіння душ.
Ціла наша земля охоплена війною. Це війна духовної природи. Душі назавжди гинуть, душі спасаються — і саме це важливо... Головне — це встигнути спастись самому та посприяти спасінню другого.Вже декілька років брат Василь с благодійністю та доброю звісткою від Бога відвідує різні Африканські країни.Пропонуємо вашій увазі декілька реальних історій. Як наш милосердний Бог спасає, лікує, працює, будує, дає надію, використовує у Своїх грандіозних планах такі слабкі та нікчемні створіння як нас, людей, та головне — дарує час...Вдячність Богу за час, який Він подарував брату Василю! Вдячність Богу, що довіряє нам бути причетними до Його великих проєктів в спасінні душ!В живих залишилася тільки наша сім'яУ поточному 2021 році мені пощастило відвідати близьке моєму серцю селище Lukenge в Танзанії.Минуло дев'ять років відтоді, як я був тут в останній раз, і мені знову захотілося зустрітися з друзями, обійнятися, перегорнути сторінки минулого.І ось, я на місці, але поки що не знаю, буде моя поїздка вдалою чи ні. Попросив водія зупинитися, коли побачив на вулиці знайому жінку. На щастя, вона мене впізнала, та поспішила запросити до себе додому, щоб прийняти як гостя у своїй родині.На наступний день взявши з собою частування, — про яке мені потім довелося пошкодувати, — я відправився на довгоочікуваний візит. Згідно зі стандартами Африки ця сім'я досить забезпечена, а головне їхнє багатство — це стада корів та кіз, ну й звичайно ж діти. Ми добре провели час, а потім сіли передивлятися на комп'ютері фотографії з часу нашої першої зустрічі. Мені було цікаво та я розпитував про кожного, адже це було велике плем'я, близько 60-120 осіб. Пам'ятаю обличчя кожного, мені знайомі їхні історії.Боляче згадувати, але на всі мої запитання я чув одну і ту ж відповідь: «Він помер. Вона померла». Все ще не вірячи своїм вухам, я наполягав: «А де ця дівчинка? Адже на фотографії їй років 12...»Відповідь прозвучала немов вирок: «В живих залишилася тільки наша сім'я».Відсутність належної гігієни, заражена вода, різноманітні інфекції, які переносять комахи та багато іншого стає причиною високої ранньої смертності населення Африки.Відкрию секрет. Якось спробував я зробити собі зубочистку з тонкої гілочки... Моя губа оніміла на три дні. Я сумнівався, чи можу зізнатися в цьому дружині, та який буде результат того, що сталося.Деякі люди страждають захворюваннями, про які я ніколи не чув. Але, на жаль, надання необхідної медичної допомоги для них залишається неможливим.Але повернемося до гостей. Завжди намагаюся принести з собою якесь частування. Як правило, це цукерки або соки. Цього разу я вперше про це пошкодував. Як тільки діти накинулися на солодке, через хвилину з такою ж швидкістю злетілися мухи. О, жах, може пригостити м'ясом було б краще?Наприкінці дня я розмірковував про парадокси...Коли я був ще хлопчиком, мама примушувала мене пасти стада корів. В Африці ж діти займаються цим з радістю.Наші діти можуть годинами, а то й днями сидіти перед комп'ютером в закритих та задушливих приміщеннях. Африканські ж діти практично весь день проводять на природі, на свіжому повітрі.Багато над чим мені довелося тоді задуматися...А що думаєте ви, чий світ кращий: їхній чи наш?Ціна колодязя або моя перша Євангельська програмаПеренесемося в далекий червень 2012 року. Тоді я вперше відправився до Танзанії як євангеліст. Попереду — невідомість, за винятком одного факту — ми будемо служити Христу в мусульманському селищі Lukenge.Те, що сталося тут переверне вашу свідомість. А почалася ця історія ще задовго до мого приїзду.На відміну від інших регіонів Танзанії, в Lukenge все ж є джерельна вода, але існує одне АЛЕ: вода — заражена. Нечиста вода стала причиною високої смертності серед населення, в тому числі й дітей.Протягом 300 років (!) мусульмани постійно молилися про чисте джерело води, твердо вірячи, що одного разу цей день настане.Я ж покірно прийняв це доручення від Господа. Ми запросили фахівця, щоб визначити оптимальне місце для свердловини, орендували техніку, і два тижні працювали не покладаючи рук. Паралельно з цим почали будівництво споруди християнської церкви в тій місцевості й це був благословенний час! Адже працюючи з мусульманським населенням пліч-о-пліч, ми мали можливість багато спілкуватися, молитися... Відвідали лікарню, сходили до мечеті, провели євангельську програму. Загалом, ми стали друзями!Через три тижні наполегливої праці, дивлячись на виконану роботу, я радів — адже Господь благословив нас новозбудованою церквою та колодязем глибиною 18 метрів.Почувши шум за спиною, я озирнувся. Мені пояснили, що жителі села хочуть піднести мені подарунок на знак подяки за чисту воду.Переді мною стояли ДІТИ! Вони й були подарунком!Це був найцінніший подарунок, який тільки могли піднести мені мусульмани. Адже здійснилася їхня мрія та молитва, про що вони молилися довгих 300 років — проєкт такий важливий для життя жителів села та їхніх майбутніх поколінь.Коли будете сьогодні мити руки, подумайте про те, що для когось це розкіш. Подумайте і про Христа — Джерело води живої!P.S. Не турбуйтеся, дітей в подарунок я не прийняв! Хоча за мусульманськими законами тієї землі подаровані, — як страшно писати це слово, — діти залишаються в повному розпорядженні того, кому піднесли цей дар.На згадку про шейха ОмараLukenge — це мусульманське селище в Танзанії. У ньому я вперше самостійно проводив євангельську програму. Звідти привіз дуже багато історій про зустрічі та переживання, які згадую й зараз, через дев'ять років.У перший мій день в цьому селищі, перед євангелізацією, коли я вийшов на сцену, мені повідомили, що на початку мене повинні представити присутнім.І зробить це головний представник Lukenge — шейх Омар. Так ми й познайомилися. Потім він поставив мені запитання, на яке я, відверто кажучи, боявся відповідати: «Навіщо ви тут?»Які тільки думки не проносилися тоді в моїй голові... Стою перед аудиторією, яка на 95% складається з мусульман.Що буде через хвилину?Якою буде реакція тих, хто слухає, якщо я скажу, що привіз їм звістку про Спасителя, Який помер за нас і подарував нам вічне життя?..Це було несподівано, але Омар, по суті, став нашим провідником. Він запросив нас до себе додому, познайомив зі своєю дружиною. Потім покликав в мечеть, де ми чудово провели час, розмірковуючи про те, чому одні святять суботній день, а інші — недільний. З його подачі ми відвідали лікарню, де на власні очі зустрілися з усією реальністю надання або ненадання медичної допомоги в Африці. Не скажу, що це було легко...Звідусіль нас підстерігала небезпека нападу, або ризик бути вбитими. Ми були про це попереджені й розуміли, що це не жарти. Але Бог всіх любить і хоче врятувати кожного!Майже місяць ми продовжували наше спілкування з Омаром. Я б навіть сказав, що ми стали друзями.Коли на відкритті колодязя мене попросили помолитися і подякувати Богові, я, за звичкою, схрестив руки біля грудей. Як раптом відчув удар по пальцях. Таким люб'язним чином Омар зробив мені зауваження — молитися необхідно виключно з піднятими руками.З Божою допомогою ми провели євангельську програму в Lukenge. І ось, останні дні перед від'їздом. Чекаємо хрещення, слава Господу, є люди, які бажають укласти завіт з Богом. А я все думав тоді про Омара. Мені так хотілося бути його провідником до вод хрещення...Але обидва ми розуміли, що існує два можливі наслідки на той щасливий випадок, якщо Омар прийме Христа: або всі люди підуть за ним, як за лідером, або його вб'ють.І ось настав день Хрещення. Масаї приймають хрещення — це таке диво і така радість! Окинувши поглядом присутніх, далеко на березі я побачив Омара. Крізь сльози мені захотілося закричати йому услід «Омар, поспіши! Що там у тебе в серці? Чи прийняв ти Христа?» Проте...Через рік шейх Омар помре. Помре мусульманином.Диво на святі масаївХвилююся, коли пишу ці рядки — в моїй голові воскресають спогади...Запросили мене до одного дуже екзотичного місця, куди ми добиралися по звичайнісінькі танзанійській дорозі, яку, власне, й дорогою назвати неможливо: дві з половиною години транспортом й чотири кілометри пішки, — разом якихось 60 км, — і ось, ми на місці.Це поселення масаїв. Ви здивуєтеся, але і тут є ті, хто поклоняється Господу в день суботній, співають та проводять богослужіння.Мені все дуже сподобалося, й від душі захотілося зробити для них свято. Вирішили наступного дня закупити декілька мішків рису, м'яса, чи то пак дві кози, сік та інші дрібниці. Ми розраховували приблизно на 60 осіб, і при закупівлі продуктів покладалися на цю кількість.І ось настав день свята. Гості приходили, аромат смачної їжі не міг не радувати запрошених. Я звернув увагу, що крім масаїв-християн сходилися і мусульмани. Ми не очікували їх побачити, але були раді.За традицією мене одягнули в яскравий національний масайський одяг, поставили на пагорбок і тут я зрозумів... Присутніх було не 60 осіб, — точніше їх було 60, але це тільки чоловіків, не рахуючи жінок та дітей, — всього близько шести сотень осіб!Потім була проповідь про Ноя, Авраама, читали з Корану та Біблії.А мене увесь цей час не залишала надокучлива думка — як бути з їжею?Як нагодувати таку кількість людей, — адже вони всі голодні та розраховують підкріпитися?І тут я згадав історію з Біблії, коли Ісус нагодував 5000 чоловіків п'ятьма хлібами та двома рибками. Я молився та благав Господа про допомогу...Зізнаюся, що в диво не вірив. Адже я чітко знав кількість закуплених продуктів.Помолившись над їжею та заспокоївшись, Я довірив це питання Богу. Потім знову обвів поглядом обличчя масайських гостей — здавалося, вони очима поїдали їжу, не очікуючи розподілу по тарілках, яких, до речі, було всього 100 штук.Що було далі, неможливо описати словами, оскільки вони безсилі, як і ми без Бога.Протягую тарілку з супом або рисом та бачу, як навколо неї утворюється група з десяти чоловік. Очі вихоплюють з натовпу групу голодних дітей, які своїми тоненькими рученятами шукають в траві рис, що впав з тарілки. Я НЕ знаю, чи зможу колись це забути...Ще ми приготували для гостей сік в пляшках, яких теж було 100 штук.Скажу чесно, що бувало по-різному — іноді на подібних заходах частину людей не вдавалося нагодувати, тому що приходило більше, ніж ми розраховували. Але тільки не цього разу! Я був вражений: всі були ситі та їжі вистачило на всіх.Господь Великий! І Він показав мені, що Він сильніший ніж обставини та цифри.З нетерпінням чекаю свято на небесах, де ми всі зберемося за величезним столом. У той день всі будуть щасливі, здорові та ситі, а потреби не буде ні в чому!За два дні до смертіВід Марка 10: 46-52 І приходять вони в Єрихон. А коли з Єрихону виходив Він разом із Своїми учнями й з безліччю люду, сидів і просив при дорозі сліпий Вартимей, син Тимеїв.І, прочувши, що то Ісус Назарянин, почав кликати та говорити: Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною!І сварились на нього багато-хто, щоб мовчав, а він іще більше кричав: Сину Давидів, змилуйся надо мною!І спинився Ісус та й сказав: Покличте його! І кличуть сліпого та й кажуть йому: Будь бадьорий, устань, Він кличе тебе.А той скинув плаща свого, і скочив із місця, і прибіг до Ісуса.А Ісус відповів і сказав йому: Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі? Сліпий же Йому відказав: Учителю, нехай я прозрю!Ісус же до нього промовив: Іди, твоя віра спасла тебе! І той зараз прозрів, і пішов за Ісусом дорогою.Моє перше знайомство з Євою та її родиною відбулося у них вдома. Минуло зовсім небагато часу після того, як помер їхній батько, єдиний годувальник сім'ї. Тоді-то я й почув, що вони мають свій невеликий бізнес з продажу господарських товарів, який сім'я хотіла б відновити, щоб хоч якось підтримувати матеріальне становище сім'ї. Але на це вони абсолютно не мали грошей, навіть на першу закупівлю товарів.У моїй голові роїлись думки: «Яку реальну допомогу їм надати?»І тут я побачив її погляд. Єва стояла навпроти та її очі були наповнені безмежним сумом, — я б сказав — безнадійністю.Потім мені сказали, що попередні шість місяців Єва провела в лікарні. Вона пройшла всілякі обстеження, але на жаль, вийшла звідти ...без діагнозу. Здоров'я стрімко погіршувалося, а лікарі розводили руками...І знову я почав думати, як їм допомогти.Сім'я Єви довгий час відвідували церкву, але до прийняття водного хрещення справа не дійшла. І ось цей день настав!По закінченню євангельської програми, Єва, її мама та сестра виявили бажання укласти заповіт з Господом.Коли я після урочистого обряду хрещення зазирнув в її очі, — о, це справжнісіньке диво! — вони сяяли, були справжніми, а її посмішка освітлювала все навколо. І я був безмірно щасливий та знав, що вона про це ніколи не пошкодує.Програма закінчилася та я поїхав. Але через два дні мені зателефонували та повідомили, що дівчина померла...Мені дуже шкода, але, разом з тим, я дуже радий, що Єва встигла прийняти Христа своїм Господом та Спасителем і померла з Ним. А Христос — це більше ніж гроші, він — це все! Я навіть впевнений, що одного разу, відкривши очі та бувши здоровою й красивою, Єва, подібно сліпому Вартимею, побачить Христа — Спасителя та Господа.Він мріяв про це упродовж довгих 20 роківЧесно? У мене просто відняло мову, коли я дізнався, що упродовж 20 років Данило щосуботи їздить по 100 км тільки в один бік, щоб підтримати своїх побратимів по вірі. Ні! Не на комфортній машині. Та не у швидкісному потязі. А з пересадками: спершу на мотоциклі, потім на маршрутці, та знову на мотоциклі.Й ви теж здивуєтесь, дізнавшись, хто ця людина...У селищі Kisalasala, яке регулярно відвідував Данило, у 2015 році побудували церкву, яка, невдовзі потому, нещадно впала. У своїй останній поїздці в Танзанію я наважився відвідати це місце, подолавши весь той шлях, який здійснює Данило. Дорога видалася довгою та виснажливою.На місці ми обговорили план дій, молилися, та розпочали. Через тиждень був готовий фундамент, через два тижні — дах. А через два місяці — вже стояла церква.Але це ще не все! Завдяки євангельській програмі, близько 20 осіб із цього селища незабаром готуються прийняти хрещення. Вони відвідуватимуть саме цю Церкву. Я був безмірно радий цьому! Адже мусульмано-християнський світ — це ще те випробування!А наостанок про найцікавіше! Данило навчався в Україні, працював у Великій Британії та Америці, жив та працював у багатьох країнах Африки, а в 1998 році повернувся у свою рідну країну Танзанію. Він академік. Зараз працює в університеті. Йому 78!Відкриті двері або церква без дахуЛистопад 2020 року. На дворі розпал карантину, ми слухняно знаходимося вдома. Дзвінок. Після низки пропозицій чую несподівану фразу: «А в Африці карантину немає!»Сам від себе не очікував я такого стрімкого рішення після дзвінка друга, але ще більше не очікував, що з такою швидкістю збереться моя сім'я та полетить зі мною на Занзібар.Знаходячись вже на острові, в один з вечорів я переглядав конспекти проповідей. Чомусь мій погляд наполегливо повертався на проповідь під назвою «Відкриті двері». Я згадав, як ще в дитинстві вивчив наснажуючий вірш зі Святого Письма:Матвія, 7:7: Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам.«Що б це означало? Що хоче сказати мені Бог?..», — розмірковував я.Пройде зовсім небагато часу та я все зрозумію...Оскільки я довгий час не був на Мадагаскарі, моє серце знудьгувалося по знайомим та друзям, за євангельськими програмами. Як би було добре в суботу їх відвідати! Але я зовсім на іншому острові.Раптом мене осінила думка: «А що, якщо у Господа інший план?..»Я помолився та довірився Господу. Переглядаю довідки та дізнаюся, що церква Адвентистів сьомого дня знаходиться на відстані 600 метрів від готелю, де ми оселилися. Поцікавився в адміністратора, — чи знають таку церкву. Відповідь була ствердна, і мало того, виявилося, що місцеві навіть допомагали будувати цю Церкву, тільки на дах не вистачило коштів.Було вирішено, що в суботу ми з сім'єю йдемо туди. Гостинність на високому рівні Спільний обід — ще одне підтвердження того.Тільки ось..... даху й справді немає, над головою якесь полотно. Подумки наважуюсь допомогти. І як уявив, яке це буде благословіння для християнського населення, — адже в країні 99% мусульман!Наступний тиждень був мега активний. Колосальні обсяги роботи! Але як же було приємно прийти в наступну суботу до церкви, в якій вже є дах. Алилуя Господу Богу!Зводячи очі вгору та оглядаючи нове накриття, я згадую проповідь «Відкриті двері». Так, я цього хотів! Хотів послужити Богу, але не знав як та де саме. З планів поїхати на Мадагаскар Бог вдіяв новий проєкт на Занзібарі. Я радий, що прислухався, та увійшов у вже відкриті двері.P.S. Як же мені вже не терпиться розповісти вам про новий цікавий проєкт, який ми розпочали на цьому місці. Скажу тільки, що він розрахований для мусульманського населення країни. Хай допоможе Бог в його реалізації! Але про це пізніше.За матеріалами Facebook сторінки «Африка. Дневник миссионера» інформація для цієї статті взята з:В живих залишилася тільки наша сім'я;Ціна колодязя або моя перша Євангельська програма;В пам'ять про шейха Омара;Чудо на святі масаїв (частина 1);Чудо на святі масаїв (частина 2);За два дні до смерті;Він мріяв про це 20 довгих років;Відкриті двері або церква без даху.
