Про служіння на Мадагаскарі, особливості поширення Божого Слова у тій місцевості та мотивацію людей хреститися розповідає місіонер Василь Стойка.
6333 охрещених — вражаюче число. Розкажіть, як саме це стало можливим? Хрещення почали відбуватися ще з 2016 року. Так, тоді охрестилися 1000 осіб, а три роки потому, у 2019 році — 2012 людей. До Мадагаскару ми їздимо десять років, і час від часу до нас приєднуються люди з різних регіонів України. До прикладу, до двох поїздок долучився Іван Філіп із Закарпаття, Михайло Дем’ян із Чернівеччини також декілька разів відвідав острів. Валерій Бегас побував на Мадагаскарі двічі, також їздили пастори Рошель і Брюно. Наймасштабнішому хрещенню 6333 осіб передувала серія євангельських зустрічей, які розпочалися у листопаді 2023 року. Усього було проведено 2400 програм.
З якими труднощами ви стикаєтеся під час місіонерської діяльності на Мадагаскарі?
Більшість із 2400 програм було проведено вірянами Адвентистської церкви, не пасторами, адже останніх критично не вистачає. Проте у цьому є перевага: парафіяни самі запрошують на програми своїх друзів, родичів, діляться своєю вірою. Буває, дехто приводить із собою на програму більше сотні людей. Ми ж у першу чергу займаємося фінансуванням євангельських зустрічей, особливо це стосується придбання генераторів і палива для автомобілів. На жаль, багатьох людей ми фізично не в змозі охопити.
Друга значна проблема — це поширеність язичницьких вірувань та ритуалів. Так, понад 40% населення Мадагаскару приносять у жертву корів, поклоняються ідолам і вірять у духів предків.
Одна жінка, яка народилася у католицькій сім’ї, уже 17 років відвідує адвентистську церкву. Та вона не може охреститися, бо її чоловік, язичник, відмовляється узаконити з нею шлюб. До речі, це серйозна проблема. Коли ми проводимо євангельські проєкти, то дізнаємося, що на ціле місто може бути лише 100 зареєстрованих шлюбів. У першу чергу проблема полягає у тому, що серед населення, яке сповідує язичницькі релігії, відсутні свідоцтва про народження. Люди просто не знають чи не пам’ятають ні року, ні дати свого народження. Відповідно, без цього документу немає можливості зареєструвати шлюб. Тому іноді ми за власний кошт виготовляємо охочим охреститися свідоцтва про народження лише з тією метою, щоб вони узаконили свій шлюб і змогли долучитися до Адвентистської церкви.
Інша ситуація: дівчинка 13 років відвідує богослужіння й готова охреститися, але батьки категорично проти й погрожують вигнати її із дому. У цій ситуації уже питання до церкви, чи готова буде вона підтримувати дівчинку й надавати їй всю необхідну допомогу у разі реального зречення від неї батьків.
Часто представники західної культури й українці, з якими я спілкуюся, не розуміють, чому мадагаскарці не відмовляються від своїх язичницьких вірувань. Справа у тому, що це питання зачіпає їхню культуру. Наприклад, в Україні все ще є християни, які в’яжуть на руки дітей червоні нитки, щоб уберегти себе від злих очей, чи накривають дзеркала у будинку покійного. Вони теж не готові відмовитися від язичницьких поглядів, навіть попри те, що знають біблійну істину. Як можна очікувати зміни від нації, значна частина якої ніколи навіть не чула ні про біблійного Бога?
Звичайно, варто сказати, що у 21 столітті традиційні релігійні вірування, все-таки, витісняються. Маю на увазі, що, до прикладу, в Антананаріву, столиці Мадагаскару, вони вже не займають чільне місце і є радше застарілими практиками. Тому, напевно, відмова від язичницьких культів є питанням як часу, так і євангелізації населення.
Як відбувається перший контакт з людьми? Ось ви зустрічаєтеся з населенням міста, яке поняття не має, що таке Біблія, Хто такий Бог. Як ви це їм пояснюєте?
Справді, “достукатись” до цих людей методами, які працюють у християнських країнах, просто неможливо. Нагадую, що населення Мадагаскару становить 26 мільйонів осіб, майже половина з яких усе ще поклоняється ідолам. Причому це на надзвичайно серйозному рівні. У них є священники, ворожбити, які викликають мертвих; визначені пагорби, на яких вони приносять жертви. Але жертвоприношення більше схоже на паломництво православних до Афону чи мусульман до Мекки. Кожен чоловік зобов’язаний хоча б раз у житті принести в жертву корову, яка тут надзвичайно дорога. Бувають випадки, що сім’я десятиліттями відкладає для цього кошти.
Стосовно культу предків, він теж серйозно шанується місцевим населенням. Коли помирає людина, її не ховають у нашому розумінні, але виносять за межі міста й накидують на тіло каміння, утворюючи свого роду насип. Вони вірять, що душа померлого продовжує бути в цьому світі й звертається до ворожбитів. Її треба задобрити, щоб вона не заподіяла лиха, тому люди приносять жертви на заздалегідь визначеному місці чи пагорбі. У них є особливе свято, Фамадіхана, під час якого останки тіла огортають білим саваном й спілкуються з ним, розповідають новини, танцюють, іноді це супроводжується вживанням алкоголю чи наркотичних речовин. Зазвичай ритуал триває декілька годин, проте є випадки, коли він проводиться упродовж тижня. Після чого тіло ховають у сімейному склепі. Такі ритуали можуть проводитися щосім років.
Тому говорити про якісь високі християнські матерії на перших порах не доводиться. Коли ми зустрічаємося з місцевими, то апелюємо до їхніх вірувань. Іноді я їх питаю про те, чи стикалися вони з проблемами і чи зверталися до своїх богів по допомогу. Коли відповідь ствердна, то розповідаю, як боги доносять їхні молитви головному Богові, Який направив нас до них, щоб відповісти на їхні питання й задовольнити їхні потреби. Тобто використовуємо метод апостола Павла, коли він спілкувався з грецькими філософами в афінському Ареопагу.
З цим пов’язаний цікавий досвід. В одному з міст, коли ми вже приготували стадіон до проведення програми, почався тропічний циклон, і рівень води піднявся на півтора метра. Зі стадіону необхідно було відкачувати воду, а повінь зруйнувала сім мостів, які вели до міста. Губернатор того регіону сказав, що це сталося через нас. Тоді ми організували команду, яка на човнах доставляла людям Біблії. Уже через тиждень староста району сказав нам, що він ніколи не чув про Ісуса, але тепер вірить у Нього. На жаль, у тій місцевості поки ніхто не охрестився, та разом з Іваном Філіпом ми побудували церкву.
Скільки часу проходить між знайомством з людиною і її хрещенням?
Іноді люди готові охреститися вже через кілька зустрічей. Проте це питання доволі неоднозначне. Наприклад, хтось охрестився 2016 року. Він ділиться своєю вірою з родичами, сусідами, друзями й таким чином приводить їх на наступну програму. На той час вони вже готові охреститися. Також є багато дітей, яким ми раніше привозили подарунки, а тепер вони — дорослі чоловіки й жінки, які пам’ятають нас і готові долучитися до Адвентистської церкви. Тобто основну роботу з проповіді Євангелія роблять місцеві віряни Адвентистської церкви, а не пастори чи євангелісти.
Чому ви обрали для служіння саме Мадагаскар?
Насправді я служу не лише на Мадагаскарі. Також їжджу до Танзанії, Кот-д'Івуара та інших країн, де служу лише серед нехристиян. Це або поганські народи, або мусульмани. Звичайно, ми активно допомагаємо християнам у США та Європі, проте у нашому служінні зосереджуємося саме на нехристиянах.
Як відбулося ваше покликання на служіння? Це була ваша ініціатива чи запрошення?
Якось, коли я відвідав Український гуманітарний інститут в Бучі, то зустрівся там із Дмитром Зубковим. Він звернувся з проханням проспонсорувати поїздку до Мадагаскару, яка мала відбутися 2010 року, зазначивши, що ще більша потреба в людях. У цих словах я почув голос Божий. Тож після шестимісячних роздумів я вперше поїхав до Мадагаскару.
Сьогодні, як і за часів Нового Завіту, є дві групи людей, як два розбійники на хресті. Один приймає істину, інший ні. Але між ними Христос, Який готовий прийняти кожного. Буває, що ми створюємо численні правила, які самим важко виконати, а коли зустрічаємося з труднощами, вважаємо, що то Бог нас карає. У цих людей переважно немає ні світла, ні телефонів, ні будинків, про які ми мріємо. Але в них є віра і значно менше запитань до Бога, ніж у нас. Тому, як на мене, головне запитання для людини просте: чи готовий я сьогодні йти за Христом.
Скільки на Мадагаскарі є пасторів і вірян Адвентистської церкви?
Щодо пасторів, то їх зовсім небагато. От у Санбаві, де охрестилося 4026 осіб, лише 34 пастори. Загалом вірян на тій території 50 тисяч. Можете уявити собі таке разюче співвідношення. В іншій місцевості, Манакарі, де охрестилося 2307 осіб, звершують служіння всього 19 пасторів. Кількість вірян там 20.307.
Що стосується загальної кількості парафіян адвентистської церкви на Мадагаскарі, то точну цифру сказати трохи складнувато. Але ми знаємо, що їх не менше 200 тисяч осіб.
Яким чином вдається зберігати вірян? Наприклад, у Європі, та й і в Україні, останнім часом тенденції такі, що люди покидають церкви й нагальне питання полягає у збереженні парафіян.
А для чого їх зберігати? Там таке питання не стоїть. Люди знають, у що і для чого вони повірили. Якщо ти дійсно хочеш бути з Ісусом, тебе не треба утримувати в церкві. В Африці близько 11 мільйонів адвентистів (що, до речі, складає майже половину вірян нашої церкви по світу). В Уганді мільйон, у Конго ще один мільйон.
Тут надзвичайно багато дітей і молоді. Вони складають майже 80% всіх вірян Африки. Їх необхідно опікати і дати можливість здобути достойну освіту. З цією метою тут будуються школи й вищі навчальні заклади. Та коли людина знає, у що вона повірила, її утримувати не доводиться. Тим паче беручи до уваги, що основна місіонерська діяльність тут проводиться самими вірянами, що вже свідчить про їхню відданість.
Де ви проживаєте і яка ваша професійна діяльність?
Останні три роки я живу в США. До того близько 27 років проживав у Чехії. Наразі я не працюю, бо повністю присвячую себе служінню, але протягом багатьох років мав свій бізнес і свого часу став мільйонером. Але коли дізнався про адвентистське вчення, почав фінансово підтримувати їхнє служіння. Так, значну суму передав телеканалу «Надія», хоча у далекому 2008 році навіть і думки не було про те, що можливе мовлення 24/7.
Тепер Мадагаскар та інші країни, які я відвідую, потребують фінансової підтримки для проведення євангельських заходів. До речі, варто зазначити, що чи не найбільшу частину коштів для допомоги місіонерській діяльності пожертвували саме українці.
Запитання – Владислав Берецкі
Західна Конференція Церкви АСД
