15 березня з Маріуполя зміг виїхати Валентин Загреба, пастор, працівник телеканалу “Надія”. За ті три тижні, які чоловік провів у обложеному місті, він зрозумів, що набуте майно – ніщо у порівнянні з життям.
На Всеукраїнському марафоні Надії ведучі Іван Ярош та Артем Щербанюк поспілкувалися з Валентином, і він розповів свій досвід.
Далі з його слів.
Ситуація в Маріуполі була напружена з першого дня війни, з 24 лютого. Це день, коли ми почали чути звуки обстрілів. Слід зауважити, що взагалі в Маріуполі і до цього були чути звуки пострілів, тому що місто знаходиться на лінії зіткнення, в зоні ООС. Але 24 лютого ці вибухи було чутно не лише на околицях, вони стали чутними по всьому місту.
У магазинах зразу почався ажіотаж – скуповували хліб, питну воду, продовольчі товари, і з кожним днем ситуація ставала більш напруженою. На кілька днів пропадало світло, потім його ремонтували, знову подавали, але, здається, з 2 березня у нас остаточно зникло і світло, і опалення, і газопостачання, і постачання води. Місто залишилось без будь-яких комунальних послуг, перестав ходити транспорт, і ситуація з кожним днем ускладнювалася.
Зараз місто перебуває на межі або вже в ситуації гуманітарної катастрофи, тому що всі магазини закриті давно, частина з них або розбомблена, або розкрадена, або пошкоджена. Продукти, ліки, товари першої необхідності – все це неможливо купити.
Зараз люди використовують свої запаси. Готують на вогнищах у дворах, а саме перед будинками, перед під’їздами шукають якісь гілки. Збираються у групи, допомагають одне одному.
Коли я виїжджав з міста, бачив безліч ушкоджених будинків. Горіли дев’ятиповерхівки, чотирнадцятиповерхівки, хрущовки. Були пошкодження і окремих квартир, і будинків в цілому, тому що були будівлі, які вигоріли повністю, з першого по останній поверхи.
15 березня я раптово отримав повідомлення від ДСНС. Якось “зловив” зв’язок. У повідомленні йшлося про те, що 15 березня є зелений коридор на виїзд. І це сповіщення я отримав вже під кінець дня, близько 17 години, у цей час не було вже можливості кудись їхати. Але наступного дня усі люди, які хотіли евакуюватися, навіть брали собі якісь пакунки, сумки в руки, торби і пішки йшли на вихід з міста. Там шукали попутний транспорт, автобуси, декого підбирали. Це був другий день зеленого коридору, хоча як такого режиму тиші не було.
Зазвичай нам казали, що якщо буде зелений коридор, то буде режим тиші. Мовляв, якщо не буде пострілів, то ви зрозумієте, що можна їхати. Але це був звичайний для нас день, коли десь були вибухи, обстріли, гуділи літаки, але люди вже такі виснажені були, і просто йшли на вихід з міста, щоб дістатись якогось безпечного місця.
На виїзді з Маріуполя було багато блок-постів, де перевіряли документи, речі, знову документи, пересвідчувалися, що ми не причетні до бойових дій. Машин величезна кількість. Їхати було важко, адже у деяких містах підірвані мости, у деяких немає проїзду дорогами, тому потрібно шукати інші шляхи. Також я чув, що якась частина колони потрапила під обстріл.
Але за весь час, проведений у Маріуполі, я зрозумів, що значення має лише життя твоїх рідних, життя, яке Господь тобі дарує. Люди втратили квартири, машини, але вибиті вікна і зіпсоване майно не важливі, тому що Господь говорить, що діти Його знаходяться під Його охороною.
У цілому, ця ситуація як лакмусовий папірець, який показує що всередині людини. Люди, які завжди з кимось сваряться, так само себе поводять і у критичній ситуації. А ті, які завжди допомагали, будуть робити це за будь-яких умов. Навіть, якщо навколо будуть руйнуватися домівки, вони будуть підтримувати, бо це їхня сутність.
