Війна знизила увагу українців до освіти

Розповідає Олександр В’ялов, засновник та заступник директора Харківського християнського ліцею “Початок мудрості”

Що робив український протестантизм за минулий рік, а в ідеалі з початку російського вторгнення 2022?

Український протестантизм це дуже розпливчасте поняття. Його частина поїхала за кордон, частина переселилась в інші, безпечніші місця. Частина зайняла позицію: “це не наша війна, і нас вона не стосується”. Частина пішла у військо, частина зайнялась гуманітарною допомогою і евакуацією людей.
Навіть у межах однієї церковної спільноти, до якої я належу, бачу різні приклади та реакції на те, що трапилось. Є декілька людей в нас, які служать у силах оборони України. Є ті, хто виїхав за кордон, і я б хотів, щоб деякі з них виїжджали, бо так краще. Є ті, що потужно залучені до гуманітарної допомоги, волонтерської роботи, а є такі, що займають позицію, скажемо так, збереження статусу-кво, який був до початку повномасштабної війни. Я не ототожнюю загальну церковну позицію з індивідуальною позицією кожного члена.
Церква, як частина суспільства, не очікувала того, що трапиться 24 лютого 2022 року, й відповідно, на початковому етапі повномасштабних військових дій, як і решта суспільства, перебувала у стані шоку. Діяла відповідно до тих інстинктів самозбереження, які спонукали десь до втечі та турботу про сім’ю, щоб убезпечити її, і це зрозуміло. А після цього, я б сказав, що проявилась відсутність глибоких, усвідомлених прожитих богословських основ, які б регулювали реакцію церкви на події, що трапились. Тому що частина людей зайняла мілітарну позицію, а частина – пацифістичну. Це офіційно, знов-таки, бо ми не знаємо, що там з мотивами. Можливо, “мені просто страшно долучатися до армії, тому я пацифіст”. Моє ставлення таке, що ми не тільки громадяни Небесного царства, але й маємо причетність до свого народу, до процесів, які в ньому відбуваються, тож мусимо бути частиною цих процесів – йдеться про співчуття, допомогу, захист, який маємо надавати нужденним. Переважна більшість моїх одновірців у тій чи іншій мірі поділяє мою позицію, але не сказав би, що одностайно.
Якщо казати про шкільну християнську освіту, то оскільки вона була приватною і лише малою мірою підтримувалась за рахунок державних субвенцій, то школи, принаймні в прифронтовій зоні, сьогодні перебувають на межі виживання. Це пов’язано з тим, що батьки, як замовники цієї освіти, мусили переїхати в інші, більш безпечні місця, і там влаштовувати своє життя. Відповідно, перед ними стоїть першочергове питання – виживання в нових умовах.
Інші школи, наприклад, на заході України, знаходиться у кращих умовах. Їх повномасштабна війна у фінансовом плані так сильно не зачепила, тобто для їхнього подальшого існування і роботи зараз питання не стоїть.
Попит на освіту в Україні знизився. Якщо казати про церкви, принаймні про мою, не спостерігаю відчутного зростання в мотивації до навчання всередині церкви.

Розмовляв Максим Балаклицький

#опитування2023

далі
Формування медичного капеланства в Україні обговорили три державні інституції