Розповідає Людмила Филипович – провідний науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної Академії наук України
Щороку, беручи участь в експертному опитуванні щодо змін, які відбулися в протестантському середовищі, прагну відмітити найбільш значимі маркери таких трансформацій. А вони відбуваються. Можливо, не такі видимі і значимі, як у житті інших конфесій (смерть Папи Римського, отримання Томоса на автокефалію ПЦУ), однак важливих для самих протестантів у прожитому році. 2024 рік особливо нічим не вирізняється від попередніх трьох, коли триває широкомасштабна війна проти України. Ще більше жертв, ще більше горя, ще більше відчутних руйнувань і не тільки у матеріальному, фізичному сенсі, але й духовному. Головне питання, яке постає в цій щодня оновлюваній реальності: чи втрачають люди віру в Бога під тиском цих обставин, коли людські втрати множаться, коли позбавили батьківщини мільйони українців, коли зруйновані сотні храмів, коли внутрішні ресурси кожної людини і спільноти на виході, коли помирають від хвороб і старості батьки і не народжуються діти, коли фактично вбивають наше минуле постійними обстрілами населених пунктів, закладів освіти і культури, в т.ч. і пам'ять, що зафіксована на наших кладовищах, коли теперішнє - таке непевне, сегментоване, нестабільне, коли… І головно прагнуть вкрасти наше майбутнє, нашу перспективу, наше призначення залишитися християнським народом серед європейських націй.Як свідчать соціологічні опитування, які щороку проводить Центр Разумкова, рівень релігійності українського суспільства є стабільним. Хоча із початком повномасштабної російської агресії частка громадян, які визнають себе віруючими, зросла з 68% наприкінці 2021 року до 74% у листопаді 2022 року, але у 2023-2024 роках вона знижувалася (до 70,5% у 2023р. і 68% у 2024р. від 85% жителів Заходу країни до 55% жителів Сходу).На фоні православних, яких нараховується 55,4% серед тих, хто заявив про свою релігійність, протестантів лише 2,5% (захід 3,6, схід 0,5%). Про належність до протестантів заявляють традиційно біля 2% опитаних, хоча 2022 дав 3,7%. Такі коливання пояснюються різними причинами, зокрема військовими діями на сході України, переміщенням мешканців України всередині країни та за її межі, неможливістю опитати людей на прифронтових, а тим більше на тимчасово окупованих територіях. Але ці 2,5% – це не уявні, а реальні віруючі члени протестантських церков.Війна вплинула на релігійність українського суспільства. Більш релігійними, ніж раніше, в 2024 році стало 22,4%, менш релігійними 3,6%. Змін у ставленні до віри і релігії не відбулося у переважної більшості віруючих – 69,1%, що свідчить про стабільність вірувань, відсутність значних міграцій від віри до невір’я.На жаль, дослідження не дає інформації розподілу цих коливань за всіма конфесіями, виділяючи тільки православних і греко-католиків.Згасання полум’я віри фіксується у представників ПЦУ і просто християн – відповідно 3,9% та 5%. Не думаю, що протестанти належать до просто християн, і передбачаю, що якраз серед протестантів найменше тих, у кого віра похитнулась. На нашу думку, віра протестантів не дуже піддається коливанням, вона стабільна і сильна.Протестантські проповідники використовують ситуацію війни, щоб використати її як додатковий аргумент на користь віри. Віра у Бога стає для них тим найвизначальнішим фактором, який утримує їх у цьому складному, повному різноманітних викликів світі. Часи природних катастроф і соціальних негараздів свідчать про силу Господа та неміч і гріховність людей, які не здатні вирішити будь-які проблеми без Божого втручання та Його милості.Але в такому традиційному віровченні з’являються нові акценти, які свідчать про те, що протестанти по-сучасному реагують на війну. Величезним викликом для богословів і просто віруючих стало питання про пацифізм. Протестанти шукають відповіді на питання: як ставитися до нього не тільки в теоретичній, але й практичній площині. У протестантському середовищі з’являються книги, які є вже концептуалізацією обдумування проблеми українськими авторами, українськими протестантськими богословами. «Блаженства і терор: українська богословська відповідь на російську агресію» (К., 2025), де автори на основі аналізу Біблії (заповідей блаженств) шукають відповіді на виклики війни, конкретної російсько-української війни, чесно і прямо називають ім’я агресора. Історичні паралелі, якими користуються автори, дуже переконливі у спробі зрозуміти природу зла і утвердити волю Божу для екзистенційних виборів українців. Усе менше залишається серед них тих, хто сподівається на раціональність і емпатію російського керівництва, розуміючи, що нам треба захищати свою землю, своїх рідних і близьких від агресора не тільки молитвою чи благодійництвом, але й військовими методами. Сурова правда від Віталія Портнікова про знищення всіх і вся в Україні у разі програшу в цій екзистенційній геноцидній щодо українців війні все глибше проникає у свідомість українських протестантів.Тема війни не просто супроводжує ті чи інші проповіді, розмірковування, вона стала для багатьох реальністю, в якій змушені жити членам громад, проповідникам, пасторам, керівництву. Весь час доводиться думати про війну і ті небезпеки, які вона несе.Богословська праця, за яку взялися протестантські мислителі, дуже складна. Знайти слова, аргументи для прояснення традиційних християнських максим – убогі духи, лагідні, плач, страждання, милість – тяжке завдання, з яким, утім, вдається впоратися українським християнам. Лагідність трактується не як мовчазне сприйняття насилля, а як духовна сила, яка сприяє перемозі справедливості. Потрібно не просто плакати над горем, а переживши втрату, допомогти нужденним. Цікавенні розмірковування щодо миротворення, де християнство завжди виступало ініціатором. Правду не можна приносити в жертву замиренню, імітації миру. Тільки базоване на справедливості прагнення до миру і буде означати істинний мир.Війна стала іспитом для протестантських церков у цьому сенсі. Цікаві дані навів Тарас Дятлик у ході конференції «Богослов’я нації» (29-30 серпня). Якщо до війни 80% протестантів обирали альтернативну службу, не відмовляючись від призову до лав армії, то зараз таких 45%. Альтернативна служба – це, як правило, капеланство, хоча є і баптисти, і п’ятидесятники, які захищають Україну із зброєю в руках. Я не маю даних про кількість протестантів, які служать у ЗСУ чи “Азові”, але думаю, їх уже декілька тисяч.Друге, що свідчить про істотні зсуви у протестантському світогляді українців (на відміну від американців і європейців) – це розуміння ролі нації, специфіки національного буття, націоналізму. Протестантські церкви, які свідомо століттями відокремлювалися від соціально-політичного контексту, в якому перебували, бо їхнє царство не тут, а небесне, а тим більше при тоталітарних режимах, почали переосмислювати, а отже і брати на себе відповідальність за своє земне, соціально-політичне життя. На зміну ексклюзивізму приходить політики інклюзивізму. Важко дається протестантам цей процес пошуку свого місця в національному бутті, які якщо і мислили його, але у вузько локальному, місцевому вимірі (люблю своє село, своє містечко, свою родину). Зараз приходить усвідомлення себе, своєї родини і своєї спільноти частиною нації як глобального тренду. Крім громадянської належності до держави Україна, формується уявлення про свою мовну (до того вона була в основному побутова, бо навіть проповіді й Біблія читалися російською), ментальну, культурну, кліматично-географічну, моральну, навіть кулінарну окремішність від інших народів, як представників саме української нації. Українські протестанти згадують і пишаються своїми коренями, своїми предками, які виявляються навіть на Слобожанщині чи Донеччині – українські, від козаків, частіше всього православні, але ж українські. Усі ці світоглядні пертурбації вимагають богословського обґрунтування, чим і зайнялися українські протестанти.Третє: євангельські християни, усвідомивши масштабність і глобальність своєї присутності в світі як українські протестанти, які мають особливу місію не тільки свідчити про світове зло, але й утверджувати світові добро, взяли на себе адвокаційну функцію, захищаючи інтереси християн по віросповіданню, українських християн по місцю розташування, світових християн по помісності церков від псевдоправославної росії та її керівництва перед світовим відповідальним людством в особі британських англікан, німецьких/шведських та інших лютеран, італійських/іспанських тощо католиків, американських протестантів. Відстоюючи нібито вузькі національні інтереси за кордоном, українські протестанти у своїх закордонних візитах та через участь та організацію молитовних сніданків роз’яснюють нашим партнерам природу рашизму, його антигуманну суть, небезпеку руского міра для людської цивілізації.У результаті всіх цих рухів народжується нова українська протестантська ідентичність, яка раніше ґрунтувалась на ідеї пацифізму, а нині – на стратегії виживання, яка переростає у стратегію, як сказав Тарас Дятлик, свідомого вибору.Свідомого вибору між не війною і справедливою війною, між миром будь-якою ціною і справедливим миром, між ненасильством/забороною взяти зброю в руки і необхідністю захищати свою родину і батьківщину мілітарними засобами. Колосальні зміни, фактично революція в мізках, навіть масштабніша за трансформації в результаті Другої світової війни. Бо тоді йшлося про зміни в межах християнства, як треба змінити ставлення християн до війни і післявоєнної реальності. Тепер міркуємо про зміни у межах всього світу. Справа не тільки в тім, щоб змінити богословські інтерпретації ролі християн у світі, не тільки змінити їхні практики в церкві (літургійні, меморіальні тощо), але й вплинути на цей світ, змінити правила, за якими цей секулярний світ прагне жити, нав’язати йому християнські цінності, які виходять не із матеріальної вигоди, а з гідності людини як образу і подоби Божої.#опитування2025