Камо грядеши, карантинний християнин?

Січень 2022 року... Українці вже звикли до карантину, до режиму життя в так званій «червоній зоні». Настільки звикли, що сприймають усе що відбувається, як належне. Шкода лише, що у всій цій метушні – швидше вдруге вакцинуватися чи довести співрозмовнику, що його думка стосовно вакцинації – хибна, люди не шукають допомоги у Бога.

Статистика б’є на сполох, повідомляючи, що за період карантину відвідування церков скоротилося на дві треті. З чим це пов’язано? Невже той вірус, який люди бояться підхопити, відвідуючи зібрання віруючих, не чекає на них за офісними столами, прилавками магазинів, у довжелезних чергах чи транспорті? Невже СOVID стає беззбройним на корпоративах, у кінотеатрах чи розважальних центрах? Чому лише думка про візит до церкви навіює страх захворіти?
Хтось скаже: «А навіщо наражати себе на небезпеку? Можна ж приєднатися до онлайн богослужіння з дому, лежачи під теплою ковдрою!» Та можна, звичайно ж, чому ні? Навіщо виходити з зони свого комфорту, жертвуючи чимось для Христа? «Часи змінилися!» - додасть ще хтось. А я зауважу, що зі зміною часу зросла й відповідальність перед Богом за ті переваги, які Він дарує нам сьогодні.
Що я маю на увазі? Якщо раніше, ще в роки жорсткого атеїзму, віруючі долали сотні кілометрів, щоб почути Слово Боже, збираючись вночі та віддаючи Богу для служіння останню копійку, то нині ситуація зовсім інша.
Ми з легкістю прокидаємося вранці на роботу і з яким небажанням ледве підхоплюємося з ліжка, щоб зібратися на богослужіння. Як часто ми не встигаємо вчасно переступити поріг церкви, постійно запізнюючись і приходячи на «амінь».
Чомусь в еру транспорту стало тяжче добиратися до місця поклоніння; навіть ті, хто живе по сусідству з церквою, зрідка з’являються на служінні першими.
Нам легше витратити кошти на придбання блютуз-навушників чи преміум акаунту на ютубі, ніж віддати Богу сотню-другу з гаманця. Відкрити і прочитати розділ з Біблії на телефоні часто залишається невиконаною місією, не говорячи вже про дослідження Писання в паперовому варіанті. А найгірше – те, що на богослужінні ми залишаємося глядачами, а ще на додачу стаємо суддями, оцінювачами того, наскільки якісно заспівав хор, наскільки добре пастор попрацював над проповіддю і т.д.
І навіть, залишаючись в день поклоніння Богові вдома, ми ймовірніше поспимо до опівдня, ніж увімкнемо трансляцію служіння. А навіть, якщо й увімкнемо, то будемо бродити просторами Інтернету в пошуках онлайн-служіння з якісним звуком, кількома камерами, проповідником з докторською богословською освітою і т.д. Але як прикро, що усі ці переваги не додають нам духовності. І ніби не байдужі зовсім, трішки, але ж цікавимося Божим... Такі собі теплі християни.
Свого часу апостол Іван писав про теплих лаодикійців так: «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти лиш теплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе зі Своїх уст...» (Об’явлення 3:15-16). Як бачимо, фініш забігу лаодикійців – не веселковий, а скоріше забарвлений гіркотою та втратами.
Сьогодні ці теплі лаодикійці – ми з вами, карантинні християни, віра яких давно не палахкотить, але ще й не згасла, вона ледве тліє. У цей напружений та складний час Бог звертається до людства, запитуючи: Камо грядеши, карантинний християнин?
Альона Білик

далі
Представляємо серію телепередач Алехандро Буйона "Ісус - єдина надія"