У квітні 1864 року Михайло Чеховський відплив зі Сполучених Штатів до Європи з наміром проповідувати там Трьохангельську звістку. Його методи були дещо нетрадиційними, проте загалом успішними. Незабаром невеликі групи адвентистів сьомого дня почали збиратися для поклоніння в Італії, Румунії та Швейцарії.
Через десять років євангельська робота в Європі відчайдушно потребувала підтримки, а саме, місіонера від Генеральної конференції. У 1871 році Еллен Уайт через видіння було передано заклик до новоствореної деномінації просувати закордонні місії. Два роки по тому, у 1873 році, Джеймс Уайт почав просувати масштабніші плани поширення адвентизму на іншому боці океану. Він запропонував відправити Джона Ендрюса на допомогу, щоб той підтримав роботу в Європі.
Влітку 1874 р. Генеральна конференція проголосувала за те, щоб за першої можливості відправити Джона Ендрюса до Європи. Він став першим місіонером, якого Генеральна конференція делегувала за кордон.
Через місяць після заклику від Генеральної конференції, Ендрюс відплив до Європи разом зі своїми двома дітьми, Чарльзом і Мері. Його дружина померла, але Ендрюс не мав бажання одружуватися повторно, хоча Еллен Уайт радила йому протилежне. Пишучи про розгортання діяльності Ендрюса на європейському полі, Еллен Уайт зауважила, що Генеральна конференція відправила до європейських братів «найздібнішого чоловіка в наших рядах».
Дійсно, Ендрюс володів надзвичайно хорошою підготовкою для дорученої йому роботи. Він був ученим і блискучим лінгвістом, працював редактором «Рев’ю енд Геральд» (Review & Herald), а також обіймав посаду президента Генеральної конференції з 1867 по 1869 роки. Європейська місія потрапила в найнадійніші руки.
ВАЖКА ПРАЦЯ У ВАЖКИХ УМОВАХ
Після короткої зупинки в Англії та Шотландії Ендрюс і його сім'я прибули в Невшатель (Neuchatel), Швейцарія. Там вони прожили два роки. Відразу після прибуття до Швейцарії сім'я Ендрюс взялася до праці. Чарльз, якому на той час було шістнадцять, навчився друкарській справі з нуля, а також вивчив французьку та німецьку мови. Зі свого боку, Мері вбирала французьку мову, як губка, і незабаром займалася вичиткою нової газети свого батька «Les Signes des Temps». Мері настільки добре володіла французькою, що помічала граматичні помилки, які робили франкомовні працівники газети.
Після перебування в Невшателі родина Ендрюс переїхала до Базеля, де на той час була найкраща друкарня в Швейцарії. Саме в Базелі вийшла перша, готова до тиражування копія «Les Signes des Temps». Незабаром робота почала поглинати весь їхній час, оскільки Джон Ендрюс працював упродовж багатьох годин. Без допомоги дружини та матері, сім’ї було важко впоратися з численними домашніми справами. Ендрюс був сповнений рішучості скоротити витрати на життя до мінімуму, щоб зекономити кожну копійку, яку можна було б направити на євангельське служіння.
Це означало скорочення витрат на харчування та умови проживання. Невдовзі їм довелося недоїдати й жити в антисанітарних приміщеннях. Однак допомога вже прямувала до них – це були нові робітники, які прибули з Америки, щоб допомогти Джону Ендрюсу, – Вільям Інгз з дружиною (William Ings) та Мод Сіслі (Maud Sisley Boyd) спочатку причалили до Лондона, а потім Джон Ендрюс привіз їх до Базеля. Місіс Інгз взяла на себе управління будинком Ендрюсів, тож під її керівництвом умови їхнього життя поступово покращувалися.
ДОЛИНА СМЕРТНОЇ ТІНІ
У 1878 році Ендрюс вирішив повернутися до Америки, щоб відвідати сесію Генеральної конференції, та планував взяти з собою Мері. Оскільки деякий час їй було зле, Ендрюс запідозрив, що вона захворіла на туберкульоз. Прибувши в Батл-Крік, Мері представили доктору Джону Келлоггу, який підтвердив їхні найгірші побоювання. Вона вмирала від сухот. Незважаючи на попередження Келлога, Ендрюс не залишав свою доньку і ніжно піклувався про неї, поки вона не померла в листопаді 1878 року.
Убитий горем він поховав свою улюблену Мері, якій тоді було лише сімнадцять років, поруч із її матір’ю та маленькою сестричкою на кладовищі гори Хоуп у Рочестері, Нью-Йорк. Відділені один від одного океаном, Джон і Чарльз були позбавлені можливості тужити разом. Двадцятиоднорічний Чарльз підбадьорливо написав своєму батькові: «Наша розлука буде короткою, і тоді, якщо будемо вірними, ми зустрінемося з нашими улюбленими. Отож, тату, не впадай у відчай. Ми чимало молимося за вас».
Еллен Уайт написала: «Господь любить тебе, мій дорогий брате, Він любить тебе».
Спустошений горем Ендрюс провів ще рік в Америці перед від'їздом до Європи. Прибувши в Глазго, він сів на потяг до Лондона, весь час відчуваючи гарячку й озноб. Йому вдалося потрапити до дому свого давнього друга Джона Лафборо (John Loughborough), де за ним доглядали три місяці доки він не одужав, щоб повернутися до Базеля.
Ендрюс так і не одужав повністю від хвороби. Йому поставили діагноз прогресуючий туберкульоз. Він втратив одну легеню, тоді як друга була майже повністю знищена. Лікарі вже нічим не могли допомогти йому. Будучи прикутим до ліжка, в 1883 році Ендрюс написав Еллен Уайт такі слова: «Я просто скелет і вже тижнями не намагаюся вдягнутися. Проте я можу сказати, що мої ноги стоять на Скелі віків і що Господь тримає мене за правицю».
Незабаром після цього він мирно спочив і був похований у безіменній могилі в Швейцарії. Він попросив свого зятя та близького друга Урію Сміта утриматися від публікації панегіриків на його честь у газеті «Review & Herald», на що Сміт неохоче погодився.
Джон Ендрюс був не лише найздібнішим чоловіком серед адвентистів сьомого дня, він також був одним із найбільш посвячених і зосереджених на місії. Його життя свідчить, що він залишився вірним і зосередженим на завданні, чого б це йому не коштувало.
Переклад з англійської, джерело: LineagejourneyФото: Adventist Review 