Про роль особистого духовного досвіду, про те, що може бути критерієм істини, як не загубитися в інформаційному шумі та чому церква сьогодні потребує чесного переосмислення форм, розповідає пастор Церкви Адвентистів сьомого дня у Східно-Дніпровській конференції (обʼєднання громад Дніпропетровської, Запорізької, Харківської, Донецької та Луганської областей) Віталій Ващинін.
Яке місце займає особистий духовний досвід у богослов’ї? І чи може він бути критерієм істини?
Особистий духовний досвід важливий, і він у кожного різний, але це не може бути основним критерієм істини. Чим я вимірюю свій досвід? Він істинний чи ні? На нього можна покладатися чи ні?
Для мене це Біблія. Якщо мій досвід поєднується з біблійним вченням, якщо він заснований на Божому Слові, тоді я можу покладатися на нього.
Тому перше, що треба визначити, — це що для мене є абсолют, що для мене є авторитет. З чим я не стану сперечатися? Мій досвід має узгоджуватися і єднатися з цим вченням. Тоді я можу довіряти своєму досвіду, і тоді все буде у гармонії.
Тому особистий духовний досвід, звичайно, має бути, але він також має ґрунтуватися на чомусь. Для християн це має бути Біблія.
Як сучасна людина може зберегти живу віру в умовах інформаційного перевантаження і постійного сумніву?
Вважаю, що в тому просторі, який зараз нависає над людиною, — в цьому інформаційному об’ємі — зберегти себе взагалі дуже складно. Треба визначити, що для тебе головне, а що другорядне.
Якщо Біблія для тебе є головним джерелом, і ти все, з чим зустрічаєшся, пропускаєш через оптику біблійного вчення, тоді ти зможеш розібратися, з чим погоджуватися, а з чим — ні. Інакше буде дуже тяжко.
По-перше, людина має бути відкрита Духу Святому, Божому впливу, який дає розуміння. Люди часто говорять про підсвідомість, але якщо ця внутрішня сфера відкрита Богові, то Бог буде промовляти і давати підказки. І тоді буде легше орієнтуватися, що саме з усього інформаційного простору тобі потрібне. Інакше протиріччя у цьому просторі розхитуватимуть тебе в сумнівах. Але якщо ти дивишся через призму біблійного вчення, якщо ти знаєш Біблію, тоді тобі легше орієнтуватися, що приймати з цього інформаційного простору.
Тому я вважаю, що як віруючій людині мені легше, бо коли ти живеш відкритий Богові, Він допомагає зорієнтуватися, як бути з усім цим об’ємом інформації, який входить у твоє життя і в твою голову.
Чи потребує сучасна церква змін у формах служіння, щоб бути ближчою до людей, чи це загрожує втраті традиції?
Перш за все, треба визначити, що ми вкладаємо у поняття «сучасна церква». Це все християнство в цілому, у всій його повноті: католицька церква, православна церква, протестантська церква в усіх її проявах. Це досить об’ємний простір, і підходи у наближенні до людей у ньому різні.
Скажімо, православна церква досі проводить літургію старослов’янською мовою. Чи розуміють її люди? Чи це надихає, чи це відгукується в серці, коли ти слухаєш і не розумієш мови? Або католицька церква тривалий час проводила служіння латинською мовою. Чи збудовувало людей духовно, коли вони стояли на служінні і не розуміли, що говорить священник?
Довгий час церква не змінювала своїх традицій, і це створювало дистанцію між служінням і людьми. Чи загрожує зміна форм втраті традицій? Так, певною мірою загрожує, бо разом зі змінами може трансформуватися і сама літургія.
Що стосується протестантизму, він завжди намагався бути ближчим до людей. Але тут важливий інший момент: чи наближені до реальних проблем і життя людини пастор і саме вчення? Чи враховують ті труднощі, з якими людина живе, бореться, намагається вижити? І ще важливіше: чи збудовує доктринальне вчення церкви людину духовно? Чи відбувається процес внутрішньої зміни — від грішного до святого? Якщо так, то і реформа, і релігійна практика, і богослов’я є правильними.
Бо якщо людина роками ходить до церкви, вважає себе віруючою, виконує ритуали, але її життя не змінюється, вона живе своїм життям і лише періодично приходить на служіння, то це свідчить про відрив, і він справді існує.
Тому людина має змінюватися. Має відбуватися духовне зростання — перехід від грішного до святого. Якщо цього немає, і людина не стає ближчою до Бога, якщо з її життя не зникає те, що не відповідає Божій природі, і не приходить більше святого, доброго, вічного, якщо вона не стає добрішою і святішою, тоді потрібно змінювати сам підхід до Бога, до релігії, до церкви.
Отже, сучасна церква потребує змін. Якщо люди не змінюються — 10, 15, 20 років ходять до церкви, щось роблять, але залишаються такими ж — зміни необхідні.
На мій погляд, сьогодні є достатньо інформації, щоб зрозуміти, яким має бути вчення церкви і яким має бути життя людини. І важливо бути чесним перед собою: чи я стаю схожим на свого Спасителя Ісуса Христа, чи наближаюся до образу і подоби Божої, за якою я був створений. Ідеться не про фізичну подібність, а про внутрішній стан: чи мої цілі, цінності і спосіб життя стають подібними до Божих.
Як ви оцінюєте вплив культури та суспільства на формування богословської думки сьогодні?
Дійсно, сьогодні сучасна культура, звички і суспільство вже мають вплив і намагаються впливати на богословську думку. Наприклад, Біблія вчить, що закон Божий незмінний: шість днів працюй, а день сьомий, суботу, віддай Господу Богу. Не роби в цей день ніякого діла — ні ти, ні всі, хто з тобою.
Але ще до християнських часів люди звикли ходити в церкву в перший день тижня. Ця звичка увійшла в церковну традицію, і коли ми стали християнами, ми все одно продовжили святкувати перший день тижня — неділю.
Так, культура впливає, і впливає суттєво. Багато традицій, які сьогодні намагаються знайти своє місце в християнському житті, дійсно є результатом цього впливу. Чи це добре? Не факт.
Тому я вважаю, що потрібно розрізняти, де є народне, а де є духовне. Не слід нікого змішувати і не слід натягувати людське на божественне, на духовне чи релігійне. Вчення має бути суто біблійним, а людські традиції, звички чи свята можуть існувати, але вони не повинні набувати духовного чи богословського змісту, якщо він не випливає з Біблії.
Тому, на мій погляд, неправильно говорити, що все це має бути виправдано духовно. Якщо це не має біблійного підґрунтя, воно не має ставати частиною богословського вчення.
Ось приклад: субота — день сьомий — це біблійне вчення. Але багато хто його ігнорує, бо святкується неділя. Де біблійна підстава? Її немає.
Інший приклад — друга заповідь: «Не робитимеш собі ідола ні будь-якої подоби того, що на небі вгорі, чи на землі внизу, чи у водах під землею» (Вихід 20:4). Але у християнських церквах є ікони та зображення, яким люди вклоняються. Це увійшло в релігійну практику, але чи відповідає це біблійному вченню? Ні, не відповідає, хоча воно вже існує.
Отже, вплив культури є, але це не означає, що так і має бути. Тут важливо бути чесним: те, у що я вірю і що практикую, чи має це біблійне підґрунтя, чи це просто традиція, не пов’язана з Біблією і моїми стосунками з Богом?
І, зрештою, важливо запитати себе: як Бог ставиться до цього? І я не думаю, що якщо Бог каже не робити чогось, а людина робить і виправдовує це, кажучи: «Боже, але це ж добре», — то Бог з цим погодиться.
У чому, на вашу думку, полягає головна місія церкви у житті окремої людини, а не лише суспільства загалом?
Перш за все, ми маємо пам’ятати слова Священного Писання, де написано: «Це ж воля Божа — ваше освячення» (1 до Солунян 4:3). Тобто місія Бога щодо людини — освячувати її, з грішної людини робити святу.
Христос, коли жив на Землі і залишав її, сказав у Євангелії від Матвія, 28 розділ, 19-20 вірші: «Тож ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам. І ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку!».
Тому ми розуміємо, що місія церкви полягає в тому, щоб навчати людей, що є істина, що є правда, що є Євангеліє, що є Божа воля, а що не є нею. І все це вчення має допомагати людині освячуватися.
Це і є місія церкви — нести Євангеліє, благу звістку про спасіння. Христос прийшов у цей світ, щоби врятувати нас, взявши наші гріхи на Себе, і померти за гріх усього людства. Таким чином Він дав людям спасіння.
Христос за мене помер, хоча я мав би померти за свої гріхи. Кожна людина має померти за свої гріхи, бо «плата за гріх — смерть», як пише Святе Письмо. Але я не помираю, бо Христос помер за мене. І це і є спасіння.
Я залишаюся живим для вічного життя. І тепер я маю цим жити: прийняти це, радіти цьому і жити як уже спасенна, освячена людина, бо Христос віддав Своє життя за мене. І все, що я роблю, я роблю вже як спасенна людина, і цією радістю я ділюся зі світом.
Тому головна місія церкви — ділитися спасінням, яке Бог уже звершив. Від «вірусу» гріха є лікування — це Христос, наш Спаситель. І це має прийняти кожен.
Ми радіємо, що Христос народився — навіть визначили день, хоча точної дати не знаємо, але подія була. Ми радіємо, що Христос воскрес, і проголошуємо це на Пасху, бо Його могила справді пуста. Бо це спасіння.
Ми навіть ведемо відлік років від тієї події — сьогодні ми говоримо: 2026 рік від Різдва Христового. Від Його народження починається нова ера. І це є радість, і це є місія.
Проповідувати Христа, Його спасіння, Його вчення — доносити це до життя кожної людини, щоб кожен, хто приймає, освячувався. Бо Христос скоро прийде і візьме тих, хто схожий на Нього — у житті, в характері, в цілях і цінностях.
І ніхто не має сказати: «Боже, я не знав, я не чув, мені ніхто не говорив». Тому в цьому і полягає місія церкви.
І тому сьогодні церква, в різних формах, намагається проповідувати Євангеліє — до юдеїв, Самарії і до краю землі. Сьогодні це здійснюється на весь світ через різні засоби: друковані матеріали, радіо, телебачення, інтернет — несе цю благу звістку. І хто її приймає, той матиме зміни і буде спасенний. Ось така місія церкви.
Запитання – Ганна Кравців
