Розповідає Михайло Луцишин, священнослужитель, директор оздоровчого центру «Барвінок».
Моє покаяння можна побачити у трудовій книжці. Там усе дуже показово: спочатку я працював офіціантом, потім барменом, згодом — завідувачем складу на гуртовій базі алкогольних напоїв, а після навернення — місіонером, пастором.
Перші серйозні думки про віру з’явилися у студентські роки, коли я навчався у Львові. Один одногрупник раніше поводився досить складно, але згодом різко змінився. Він почав читати Біблію, і це настільки вплинуло на атмосферу в групі, що багато з нас теж почали її читати. Тоді це торкнулося і мене, але ненадовго — життя пішло далі своїм звичним шляхом.
Перелом стався пізніше, коли мені було близько 32–33 років. Померла дуже близька для мене людина, і це змусило мене серйозно задуматися: для чого я взагалі живу?
У той період у мене знову з’явилася Біблія, яку свого часу передала мені бабуся. Вона довго лежала без уваги, але саме тоді я почав її читати по-справжньому. Паралельно на мене вплинув ще один момент: я працював на будівництві, і один із хлопців у нашій бригаді теж почав читати Біблію. Він перестав вживати алкоголь, і це стало для мене живим прикладом.
Я почав уважно читати Євангеліє, пропускаючи прочитане через серце. Особливо мене вразив 25-й розділ Євангелія від Матвія, де мова йде про останній суд, де стоїть питання про те, що ми робимо для інших людей.
І саме тоді я згадав, що поруч із нами живе важко хворий віруючий чоловік. Я подумав: якщо я його не провідаю, то що це означає для мене як для людини? Я пішов до нього з простим наміром: просто відвідати.
З цього почалося багато чого. Ми почали спілкуватися, говорити про віру, і я став ставити запитання. Мені дали біблійні уроки, і я за кілька днів самостійно їх пройшов, занурюючись у Писання дедалі глибше.
Паралельно я спілкувався з людьми з різних церков, намагався розібратися, шукав відповіді. Було багато питань, моментів, коли я відчував розгубленість, але саме це підштовхнуло мене ще серйозніше досліджувати Біблію. За пів року я настільки занурився у Слово Боже, що вже добре орієнтувався в текстах і розумів їхній зміст.
Ці зміни торкнулися не лише мене. У нашій будівельній бригаді поступово змінювалася атмосфера: люди почали відмовлятися від шкідливих звичок, змінювалося спілкування.
Але, мабуть, найважчим етапом стала реакція моїх рідних. Було сильне протистояння, великий тиск. Вони не розуміли мого вибору й намагалися мене зупинити. Одного разу, коли я їхав до Львова, щоб потрапити до церкви, мене просто зняли з автобуса.
Попри це я не відступив. На хрещення мені довелося їхати фактично таємно: ми виїхали напередодні, щоб уникнути перешкод. У березні 2011 року я охрестився у Церкві адвентистів сьомого дня.
Ще приблизно рік після цього тиск із боку рідних тривав, але з часом усе почало змінюватися. Згодом і мама почала по-іншому дивитися на моє рішення, а пізніше сама прийшла до Адвентистської церкви.
Десь у 2015 році я почав відчувати, що маю рухатися далі, що просто віри недостатньо, що я маю щось робити для Бога. Усередині було це перше сильне відчуття — любов, яка буквально запалювала. Я духовно горів і хотів зрозуміти, як ділитися вірою, де брати літературу, як це все робити.
Якраз у той час оздоровчому центрі «Барвінок» проходила євангельська програма, і пастор порадив мені: «Спробуй поїхати до Львова — там є школа, де можна навчитися глибше розуміти Біблію». Це було навчання, куди приїжджали раз на місяць на кілька днів.
Я не планував тоді якогось служіння: мав стабільну роботу, нормально заробляв, але вирішив спробувати. І саме там я познайомився з чоловіком, який служив у групі літературних євангелістів. Виявилося, що така група перебувала недалеко від мого міста.
Я звернувся до них із бажанням навчитися. Думав, що буду просто спостерігати, як вони працюють, але все вийшло інакше. Коли я приїхав, мені сказали: «Бери літературу і завтра підеш». Я був дуже наляканий і вирішив помолитися: «Господи, якщо це моє служіння, нехай завтра в мене придбають хоча б п’ять книг».
Наступного дня я пішов разом із групою. Спочатку просто дивився, як це роблять інші, а потім наважився сам. І того дня в мене взяли сім книг. Я подумав: можливо, це випадковість. Наступного дня знову помолився, і знову у мене купили ще більше.
На третій день у молитві в мене з’явилася дуже чітка думка: попросити Бога про більше: щоб хтось узяв “п’ятитомник”, комплект книг Еллен Уайт під загальною назвою “Конфлікт віків”. Я навіть боявся так молитися, але ця думка не давала спокою. І того ж дня сталося те, чого я не очікував. У першому ж домі чоловік, з яким я заговорив, вирішив взяти весь комплект.
Я пам’ятаю цей момент дуже яскраво. Стою, тримаю ці книги і розумію: це не випадковість, це відповідь. Тоді я вперше дуже чітко відчув: Бог показує мені мій шлях. Після цього я приблизно рік служив у цій групі літературних євангелістів. Потім один із пасторів почав переконувати мене рухатися далі — у місіонерське служіння. Я не хотів, бо мені було комфортно там, де я вже був, але зрештою погодився.
Мене направили в Рівненську область, у невелике селище, де була потреба у служителі. Це був непростий, але духовно продуктивний час. Я багато їздив селами, часто на велосипеді, спілкувався з людьми, розповсюджував літературу, допомагав громаді, яка переживала складні моменти.
Через півтора року мене запросили служити у «Барвінку». Спочатку я більше допомагав у практичних речах, адже мав досвід у будівництві, але поступово долучився і до духовного служіння.
Згодом я став помічником пастора. Ми разом проводили служіння, ділили відповідальність. Потім мене призначили директором оздоровчого центру «Барвінок».
Коли озираюся назад, бачу, як Бог крок за кроком вів мене. І справді, вся ця історія, якщо придивитися, записана у моїй трудовій книжці.
Записала Аліна Дар’єнко
