Господь створив сім’ю як найкраще місце для дитини. А коли сім’ї немає – є інші люди, які стають рідними для цих дітей, заміняючи їм батьків.
Звідки ви, чим займаєтесь?
Я родом з Дніпра, зараз живу в Новгород-Сіверському Чернігівської області. Ми з чоловіком земляки, але через служіння часто переїжджали, десь кожних п’ять років. До цього жили в Полтаві, а тепер в Чернігівській області. Прийомні діти у нас вже давно. У ролі прийомної сім’ї ми існуємо вже вісім років, а як дитячий будинок сімейного типу – трохи більше року. Ми віруючі люди: адвентисти сьомого дня. Ходимо разом з дітьми до церкви, стараємось ще змалечку прищеплювати їм любов до доброго, чистого, вічного.
А як у вас з’явилася думка, щоб усиновити дітей-сиріт? Що спонукало вас?
У нас не усиновлені дітки, а прийомні. Хоча ми думали про усиновлення. Коли у нас народилася друга донечка Настя і їй було півроку, на Новий рік роздавали календарики з фотографіями діток та історіями їх усиновлення. Ми прочитали ці історії і почали молитися. Господь торкнувся наших сердець, але на той момент у нас не було матеріальної можливості, не було свого житла. З часом Господь допоміг отримати житло і вже через п’ять років дав можливість взяти першого малюка. Вітю ми взяли під опіку, адже довгий час молилися, питали у Господа, чи є на то Його воля. І Бог нам щоразу показував, що дитина має рости в сім’ї, що чужих дітей не буває – для Господа всі дітки свої і Він особливим чином турбується про сиріт. На той час ми звершували служіння вже в Чернігівській області, ходили в притулки, бачили цих діток на власні очі, спілкувалися з ними. І розумієте, коли ти їх бачиш, починаєш розуміти, наскільки ці діти потребують любові, турботи, підтримки, навіть в тому, щоб навчити їх піклуватися про самих себе. Адже після інтернату діти не пристосовані до життя в суспільстві, не самостійні, не можуть подбати про себе. І як правило, вони часто порушують закон, щоб вижити. І ось, щоб діти не поверталися туди, щоб вони бачили краще життя, щоб вони відчули, що є хтось, хто їх любить, хто про них піклується, ми вирішили брати дітей до себе. Взяли першого малюка і зрозуміли, що на цьому не зупинимося. Тому невдовзі ми взяли ще двох: хлопчика і дівчинку.
А скільки у вас дітей всього?
Зараз у нас семеро прийомних діток, а усіх разом – дев’ятеро. Дев’ята, Христинка, уже доросла – їй 26 років. Є у нас ще Каринка, якій 18 років, а іншим від 6 до 15.
Як ви будуєте стосунки з дітьми? Хто або що допомагає вам? Можливо, ваш досвід стане у нагоді іншим, хто теж збирається займатися цим служінням.
Я скажу вам зі свого досвіду: без Господа це практично неможливо. Бо навіть власних дітей батьки люблять по-різному. Хоча вони намагаються любити однаково, але все одно, кожний з дітей має свій характер. Карати чужу дитину – це набагато складніше. А зробити її твоєю рідною може тільки Бог. Тому тільки завдяки молитві і Божій мудрості, проявляючи терпіння до дітей, намагаємося виховувати в них відповідальність за їхні вчинки. Хоч важко дивитись, як вони розплачуються за свої помилки, за свій непослух. Коли починаєш віддавати цю дитину в Божі руки, то бачиш, як Бог змінює її серце, відповідає на всі твої молитви, і навіть на прохання, які не висловлював вголос. Коли бачу, що те, чого своїми людськими зусиллями намагалася досягти рік, Бог міг зробити за день або за мить, то розумію, що це – чудеса. Без Господа виховати, поставити цих дітей на ноги і боротися за них, адже найчастіше діти з неблагонадійних сімей, нам самим не під силу. Тільки Господь може зробити їх найкращими людьми, бо для Нього немає нічого неможливого.
