З Русланом Литвиновим, учнем 10-го класу церковної школи в Дніпрі, ми познайомились давно. На подив, і на відміну від багатьох старшокласників, Руслан уклав завіт з Богом, в нього був гарний досвід зустрічі з Ним. До того ж Руслан ще й член громади, де я є пастором.
Він один з найуспішніших у школі, закінчив дев’ятий клас на відмінно та подає гарні надії.
На жаль, у ранньому віці він втратив маму. Вона померла від раку, і це був наш спільний біль.
Якось у грудні 2020 року Руслан мені зателефонував та сказав, що не зможе бути в школі. Ми поспілкувались з його батьком – виявилось, Руслану різко стало зле.
Дослідження виявили пухлину в головному мозку. З огляду на те, що не так давно його мама померла з таким самим діагнозом, ми в школі і в громаді всі дуже напружились.Нам було дуже боляче, ми задавали багато питань Богу.
Я – пастор та директор християнської школи, в мене теж були питання до Бога: “Господи, чому так ?! Це найуспішніший учень, він в завіті з Тобою. У нього все виходило, він вже й так зустрів багато горя в житті, чому так сталося, що він шістнадцятирічним, повинен зустрітися з таким діагнозом ?! ” А діагноз був дійсно серйозним.
Тому в місті провідні лікарні просто “поховали” Руслана заживо. Там сказали: “Шансів не дуже багато, тому що пухлина у важкодоступному місці, на стовбурі головного мозку,неоперабельна. Жити залишилося максимум на місяць”. Вони не сказали нічого Руслану, тільки батькові повідомили. Батько Руслана відразу зателефонував нам. Ми спілкувалися, молилися і чомусь не захотілося миритися з цим вироком, ми просили Господа, щоб Він зробив Своє чудо.
І мені було дуже непросто на уроці християнської етики в десятому класі пояснювати однокласникам Руслана, що він зараз відсутній, тому що лежить в лікарні, проводять обстеження та жити залишилося місяць, як кажуть лікарі.
Ми прогуляли в той день уроки, всім класом пішли до нього в лікарню і там разом з підлітками молилися, щоб Бог явив чудо. З’явилася певна надія, тому що в Києві готові були взятися за операцію.
Перед від’їздом до Києва ми зібралися з пасторами міста для здійснення єлеєпомазання.
Молилися, щоб Бог зцілив Руслана. І навіть досвідчені проповідники не знаходили слів поради, бо розуміли – надії дуже мало. Намагалися підбирати якісь слова. Але наша надія не згасла, а ще більше зміцнилася, коли Руслан сказав: “Ви, будь ласка, не переживайте. Своє життя я віддав у руки Господні, і скільки Він мені дозволить жити, стільки нехай і буде. Я хочу бути вірним, хочу залишитися разом з Богом “. І ось ця віра, десь дитяча, десь зухвала, не змогла залишити нікого байдужим. Багато хто не приховував сліз, плакав. Ми довірили Руслана в руки Божі. Він сам прийняв з рук Творця цю ситуацію, і відправився з таким рішенням на операцію.
Як проходила операція, це ще один досвід. Виявилося, що пухлина не на стовбурі головного мозку, а всередині.
Перше, що зробив хірург, коли розрізав – почав сумніватися: “Напевно, варто знову все зашити і нічого не робити”. Трепанація була зроблена на потилиці, пухлини він не бачив і зрозумів, що вона знаходиться саме в стовбурі. За таке не беруться навіть у провідних клініках за кордоном, тому що в стовбурі головного мозку зосереджені всі зв’язки, які відповідають за дихання, рух, координацію.
Цією операцією керував не найкращий хірург, а сам Бог через його руки. Тому що в якусь мить у нього з’явилася впевненість, і він почав робити надрізи на стовбурі.
Операція йшла більше шести годин, і Руслан ще перебував під наркозом, коли татові сказали, що якщо через п’ять днів він не прокинеться, то шансів на відновлення буде мало. А якщо через десять днів не вийде з наркозу, то шансів не буде ніяких.
Ми зробили все, що могли. А Бог створив диво!
Руслан після складної операції прокинувся через чотири години. У нього не загубилася жодна з функцій, він не втратив ані пам’ять, ані координацію, міг рухати руками. Ліва рука втратила тактильність, але з часом частково відновилася.
Це неймовірно, що після операції рівно один тиждень він пробув у лікарні і через тиждень повернувся до школи. Був кінець семестру, він ще встиг написати все контрольні і його результати були на висоті. Ми згадуємо, як трохи більше місяця тому відчайдушно молилися і просили Господа, щоб Він зробив диво. І сьогодні Руслан живий, здоровий, гарний і сповнений надій.
Для мене це нагадування, що Бог сьогодні з нами, Його милосердя не скоротилося, щоб робити ці великі дива. Довіряйте Йому і благайте про диво, коли здається, що чудес не буває.
Можливо, ви боретеся з якимось складним діагнозом, не впадайте у відчай, пам’ятайте, що є Бог. Для мене особисто було потрясінням, що Руслан був готовий прийняти з рук Божих, якщо на те була Його воля, смерть. Але Бог розпорядився по-іншому і дав Руслану ще один шанс.
Бог надасть і вам цей шанс, нехай Він підтримає і благословить вас в тому стані і на тому місці, де ви зараз перебуваєте.
