Якщо не я, то хто ж тоді?

Ірина Твердохліб

Сім’я, в якій я народилася (а сталося це у Вінниці), була невеличкою: я та мама. Але я добре пам’ятаю й дідуся з бабусею, які жили в селі і до яких ми часто навідувалися у гості. Вони вважали себе православними віруючими, а тому завжди святкували різні християнські свята. Це мені дуже подобалося, бо в ці дні не треба було працювати на городі, пасти корову. Дідусь частенько розповідав мені всілякі історії з життя, а також про Бога. Але його оповідки часто зводилися до того, що Бога треба боятися, а тому у моїй уяві Він був дуже страшним і непідступним. Іншого Господа я не знала. 

Час йшов, я виросла і почала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком. Через чотири роки ми побралися, невдовзі народився синок Олексійко. А ще через три роки після весілля сталося непередбачуване: я впала з дерева і отримала травму хребта. 

Я багато молилася, бо дуже хотіла піднятися на ноги, адже мені було лише 27 років. Мама ходила по церквах, разом з чоловіком запрошувала «цілителів», які водили наді мною руками, щось шепотіли. Ми тоді навіть не уявляли, що цього робити було не можна. Та ніякі процедури мені не допомагали. Здавалося, що чорні хмари все більше й більше затуляли сонце над нашою домівкою: через два роки після моєї травми через алкогольну залежність пішов з життя вітчим. А ще через півроку після того не стало й мами. Я захворіла на грип, який спровокував важке ускладнення – менінгоенцефаліт. Мій чоловік не витримав такого навантаження і знайшов собі іншу - здорову жінку. Моєму сину на той час було чотири роки, сестрі - 13. Я - в інвалідному візку. Відчувала свою безпомічність і залежність і від людей, і від обставин, адже радянська система не передбачала ніяких можливостей по створенню для таких, як я, доступного середовища.

Коли ще була жива мама, якось вона почала ходити до церкви. Вони подарували мені Біблію та ще якусь книжку. Але ще до цього знайомства я вже читала Євангеліє від Матфія, яке дуже вразило мене розумінням того, що Господь є. І Він не той, якого треба боятися, як я думала у дитинстві. Я зрозуміла, що треба боятися своїх гріхів, боятися робити їх. Перебуваючи в санаторії, я побачила людей, які мали подібні до моєї травми хребта, інші різні захворювання. Зрозуміла, що я не одна така. Та все шукала відповіді на питання, які ятрилися у моїй голові. Питала себе: «Невже Господь допустив, що я впала й отримала травму лише через те, що в мене не було натільного хрестика? А якщо б я не знала напам’ять жодної молитви, але зверталася б до Бога своїми словами, невже б Він мене не почув? А якби я не мала жодної ікони та не знала до якої з них треба молитися, невже Господь не зважив би на мої прохання?».

Ще не відкриваючи Біблії, я вже підсвідомо розуміла, що Господь милостивий і Він чує будь-яку людину, яка шукає Його чи звертається до Нього.

Коли другий раз отримала путівку до санаторію, познайомилася з надто цікавою жінкою - баптисткою. Вона дуже відрізнялася від загалу відпочивальників: пересувалася в інвалідному візку, але мала таку енергію, що життя "кипіло" навколо неї. Вона не була зажуреною (хоча її сім’я, що складалася з чоловіка-алкоголіка і трьох діток, не мала великих статків), а навпаки - була життєлюбною, жвавою (навчила мого сина-дошкільника плавати), жила надією на краще і постійно молилася за свого чоловіка. Вона завжди казала, що все обов’язково налагодиться, треба тільки пережити. І що головне для людини – читати Біблію і бути з Богом. 

Ще якийсь час по приїзду додому, я спілкувалася з деякими віруючими людьми, але їх розуміння Бога та Його істин викликало в мене багато запитань, відповіді на які не завжди були узгоджені зі Святим Словом. 

Я прагнула істини і Господь поступово і наполегливо вів мене до неї.  В мене був один знайомий - Павло, теж на інвалідному візку, людина з активною життєвою позицією. Він жив з жінкою, яка почала ходити до церкви по суботах. Це був перший дзвіночок, який розбудив в мені цікавість до нашої церкви. Другий «задзвенів» через одну з моїх подруг. 

Якось мої подруги прийшли мене провідати, і одна з них сказала, що віднині вона більше не вживає алкоголю і переходить на чисту їжу. Коли ми спитали, що трапилося, вона розповіла, що прийняла хрещення в церкві Адвентистів сьомого дня. Я тоді так обурилася з приводу почутого, так плакала: «Як ти могла? Ми з тобою товаришуємо з першого класу, в мене біда за бідою, а в тебе - достаток, є де жити, все добре у сім'ї… Навіщо ж ти проміняла православну церкву, вона ж - найрідніша? Куди ти потрапила? Чому там охрестилася?». На всі наші запитання подруга сказала: «Можете прийняти моє рішення, можете не прийняти, але це - моє рішення. Тож – поважайте його». 

В цей же час я дізналася, що жінка мого товариша, як і моя подруга, також прийняла хрещення в цій церкві. Я вирішила: треба дізнатися, куди ходять дівчата, що це за церква… Адже я про неї нічого не знаю. Дізнатися про вчення церкви АСД мене спонукало ще й те, що підростала моя дитина і я розуміла, що моєї, так би мовити, мобільності недостатньо, аби прослідкувати де син гуляє, з ким товаришує. А мені дуже хотілося, аби його оточували гарні друзі – виховані і добропорядні.

Моя перша зустріч з церквою відбулася саме завдяки подрузі та жінці товариша, які запросили мене на Богослужіння у п’ятницю. Суботу я ще не могла сприйняти а ні духовно, а ні фізично - боялася, що не витримаю. Важливим для мене було не затримуватися довго, бо, коли ти в інвалідному візку, є свої мінуси…  Мої знайомі та люди з церкви поставилися до мене досить лояльно: вони просто запропонували прослухати цикл «лекцій», як я для себе це визначила. Насправді це були проповіді, основані на історичних фактах, суть яких я сприймала з цікавістю і розумінням. 

Перші тридцять хвилин у п’ятницю в церкві промайнули швидко. І я вирішила, що приведу дитину у дитячу суботню школу, а потім ми підемо додому. За фахом я - вчитель початкових класів, тому розуміла, що тільки християнська школа дасть необхідне моральне чи то духовне підґрунтя, на яке синові можна буде в житті обпертися. Тому спочатку ходила виключно на уроки в дитячий клас, потім забирала сина і ми з гарним настроєм прямували додому.

Настав той день, коли діти мали показати у церкві підготовлений ними невеличкий виступ. Перед цим був час передавання привітів, збору десятин, а також звіту скарбника про зібрані протягом певного часу кошти. Це мене приємно вразило. Я почала залишатися на суботню школу, потім - на проповіді. Невдовзі мене вже все влаштовувало.

І прийшов момент, коли я вирішила покінчити з грішним життям і прийняти хрещення. Ще не все розуміла, але вже знала, що Господь – мій Спаситель від усього грішного. Хотіла бути взірцем для свого сина, щоб ходив до слідопитів, щоб був з Господом, а також хвилювалася за долю молодшої сестри і постійно молилася за неї. Я вірила, що мій завіт з Богом позитивно позначиться як на моєму духовному, так і на матеріальному стані. 

Тож у 2002 році я прийняла хрещення. Раділи за мене подруга-однокласниця та дружина знайомого - Павла, яка до цього часу вже одружилася з ним.

Мій син також обрав шлях із Господом. Він є вмілим організатором та учасником проведення християнських таборів. Окрім цього бере активну участь у житті молоді: у різних спортивних заходах – грі у футбол, волейбол, у велозабігах. Є організатором та ведучим багатьох соціальних проектів, наприклад, з останніх це "Тато, мама, я − щаслива сім я". Також є одним із організаторів християнського кафе, творчих та художніх вечорів, присвячених не тільки видатним біблійним героям, але й нашим сучасникам, які прийняли у своє серце Ісуса Христа та охрестилися у церкві Адвентистів сьомого дня. Йому вже 26 років. Познайомився з дівчиною, дочкою пастора, одружився, і тепер я маю доньку, за яку дякую Господу. Вчився в Аграрній академії, тепер вчиться у м. Буча, у, можна сказати, нашому адвентистському Гуманітарному інституті.

З плином часу моє фізичне становище, на жаль, не змінюється, звісно, що вік сил не додає. Були операції та потреба в допомозі, але Господь завжди посилав мені добрих, чуйних і порядних людей.

Моя молодша сестра вийшла заміж, її сім'я поки що не прийняла істину у її повноті і не приєдналася до церковної родини. Але її рідні і близькі поважають нашу віру і при спільних зустрічах не виставляють нечисту їжу і не вживають алкоголь.

Коли я отримала травму, зрозуміла, що більше не відчуваю землі. Це було дуже прикро. Але робота на дачі, яку купила сестра, повернула мені відчуття причетності до землі. Тому я із задоволенням понасаджувала там всього, чого бажала моя душа. Розумію, що таким чином Господь виявив свою турботу про мої потреби.

Саме Він допоміг мені також отримати другу освіту - закінчити інститут економіки і права на відділені «соціальна робота». Це було нелегко – ні ВУЗ, ні транспорт, ні дороги, ні навіть пересування вдома… – нічого не підлаштоване під потреби людей у інвалідному візку. Але з Божою допомогою, вже коли вчилася на четвертому курсі, довела, що гідна тієї посади, яку займаю зараз, бо вона вище за ту, на яку я колись претендувала.

Я працюю у бюджетній сфері, начальником відділу Полтавського міського заклад-центру по роботі з людьми з інвалідністю різного статку та різної фізичної кондиції, які хочуть себе проявити у спортивних направленнях. Наприклад, побачивши змагання з боулінгу, люди з порушенням слуху зацікавилися цим видом спорту і через якийсь час організували не тільки відповідну Федерацію, але й стали неодноразовими призерами дефлімпійських ігор. Після змагань з бочча вирішили професійно займатися цим видом спорту й люди з травмами хребта в шийному відділі та з дитячим церебральним паралічем. І на цей час багато хто з них досяг певних результатів не лише в Україні, але й на міжнародному рівні. Наші спортсмени входять в параолімпійську збірну країни з бочча і мені приємно усвідомлювати, що я також, хоч і побічно, причетна до цих успіхів.

Я маю сталий фінансовий достаток і своїм життям, можливостями, які відкрив мені Господь, можу прославляти Його на роботі, бо ж всі знають, що я - віруюча. В нашому колективі ніхто не пиячить, не лається. У мене гарні подруги, сусіди... Але я не хочу ні від кого залежати. Живу не заможно, та рада від того, що Господь дає мені можливість допомагати іншим.

В минулому році я оперувалася. Фінансово готувалася до цього. За моїми підрахунками повинна була сплатити за операцію суму у два рази більшу. Кошти, що зосталися, пожертвувала тим, хто потребував допомоги й підтримки.

 

Дуже хочу бути потрібною та як можна довше служити людям. Аби вони розуміли, що навіть у такому стані, як мій, можна бути самостійною, незалежною й допомагати іншим.

Я - регіональний представник Національної Асамблеї людей з інвалідністю в Україні. Ми спілкуємося з посадовцями, від яких залежить чи будуть у нас створені гідні умови для життя людей таких категорій. Причому не лише спілкуємося, ми контролюємо, проводимо семінари, розповідаємо чому і для кого це потрібно...

З сином Олексієм

За останній час в Полтаві багато чого вже зроблено, але хотілось радіти не лише від кількості потрібних заходів, але й від їх результативності. Наприклад, якщо місто закуповує транспорт, ми просимо враховувати при цьому не лише потребу в тому, аби він був низькополий, але й аби він був оснащений спеціальним устаткуванням із засобами інформації для осіб з порушенням слуху та зору. Щоб тротуари були обладнані пониженням бордюрів з проїжджої частини. Щоб в громадських місцях були туалети для людей з інвалідністю, особливо в медичних чи адміністративних закладах, в закладах харчування тощо…

З цією метою ми, як правило, виїжджаємо на об'єкт, де створюється ця доступність, і доводимо, чому потрібно робити те чи інше тільки за вищезазначеними нормами. Співпрацюємо з поліцією, бо є потреба надання послуг особам з інвалідністю, проводимо акції, флешмоби з представниками влади. Нам приємно, що посадовці не соромляться сідати на інвалідні візки, подекуди навіть із зав'язаними очима, аби, як то кажуть, «приміряти чужу сорочку на себе».

Вся ця громадська діяльність вимагає багато сил і навіть здоров'я. Але

Господь посилає людей, які мене підтримують, тому я не можу скласти руки. У мене немає машини, - користуюсь громадським транспортом. І це теж - елемент навчання для людей з обмеженими можливостями, елемент звикання з ситуацією, в яку вони потрапили, та розуміння, яким чином таких людей обслуговувати як водіям, так і пасажирам.

Людей з інвалідністю, які не просто сидять в інвалідному візку, а ведуть активний спосіб життя, дуже мало. А тих, хто потребує підтримки чи втручання – навпаки, багато. Тому, розумію, що повинна їм допомагати. Бо хто ж тоді? 

Ірина Твердохліб

У Вас є запитання? Задайте їх нашим пастору
Поставити запитання