Якщо не я, то хто ж тоді?

Якось мої подруги прийшли мене провідати, і одна з них сказала, що віднині вона більше не вживає алкоголю і переходить на чисту їжу. Коли ми спитали, що трапилося, вона розповіла, що прийняла хрещення в церкві Адвентистів сьомого дня. Я тоді так обурилася з приводу почутого, так плакала: «Як ти могла? Ми з тобою товаришуємо з першого класу, в мене біда за бідою, а в тебе - достаток, є де жити, все добре у сім'ї… Навіщо ж ти проміняла православну церкву, вона ж - найрідніша? Куди ти потрапила? Чому там охрестилася?». На всі наші запитання подруга сказала: «Можете прийняти моє рішення, можете не прийняти, але це - моє рішення. Тож – поважайте його». 

В цей же час я дізналася, що жінка мого товариша, як і моя подруга, також прийняла хрещення в цій церкві. Я вирішила: треба дізнатися, куди ходять дівчата, що це за церква… Адже я про неї нічого не знаю. Дізнатися про вчення церкви АСД мене спонукало ще й те, що підростала моя дитина і я розуміла, що моєї, так би мовити, мобільності недостатньо, аби прослідкувати де син гуляє, з ким товаришує. А мені дуже хотілося, аби його оточували гарні друзі – виховані і добропорядні.

Моя перша зустріч з церквою відбулася саме завдяки подрузі та жінці товариша, які запросили мене на Богослужіння у п’ятницю. Суботу я ще не могла сприйняти а ні духовно, а ні фізично - боялася, що не витримаю. Важливим для мене було не затримуватися довго, бо, коли ти в інвалідному візку, є свої мінуси…  Мої знайомі та люди з церкви поставилися до мене досить лояльно: вони просто запропонували прослухати цикл «лекцій», як я для себе це визначила. Насправді це були проповіді, основані на історичних фактах, суть яких я сприймала з цікавістю і розумінням. 

Перші тридцять хвилин у п’ятницю в церкві промайнули швидко. І я вирішила, що приведу дитину у дитячу суботню школу, а потім ми підемо додому. За фахом я - вчитель початкових класів, тому розуміла, що тільки християнська школа дасть необхідне моральне чи то духовне підґрунтя, на яке синові можна буде в житті обпертися. Тому спочатку ходила виключно на уроки в дитячий клас, потім забирала сина і ми з гарним настроєм прямували додому.

Настав той день, коли діти мали показати у церкві підготовлений ними невеличкий виступ. Перед цим був час передавання привітів, збору десятин, а також звіту скарбника про зібрані протягом певного часу кошти. Це мене приємно вразило. Я почала залишатися на суботню школу, потім - на проповіді. Невдовзі мене вже все влаштовувало.

І прийшов момент, коли я вирішила покінчити з грішним життям і прийняти хрещення. Ще не все розуміла, але вже знала, що Господь – мій Спаситель від усього грішного. Хотіла бути взірцем для свого сина, щоб ходив до слідопитів, щоб був з Господом, а також хвилювалася за долю молодшої сестри і постійно молилася за неї. Я вірила, що мій завіт з Богом позитивно позначиться як на моєму духовному, так і на матеріальному стані. 

З плином часу моє фізичне становище, на жаль, не змінюється, звісно, що вік сил не додає. Були операції та потреба в допомозі, але Господь завжди посилав мені добрих, чуйних і порядних людей.

Моя молодша сестра вийшла заміж, її сім'я поки що не прийняла істину у її повноті і не приєдналася до церковної родини. Але її рідні і близькі поважають нашу віру і при спільних зустрічах не виставляють нечисту їжу і не вживають алкоголь.

Коли я отримала травму, зрозуміла, що більше не відчуваю землі. Це було дуже прикро. Але робота на дачі, яку купила сестра, повернула мені відчуття причетності до землі. Тому я із задоволенням понасаджувала там всього, чого бажала моя душа. Розумію, що таким чином Господь виявив свою турботу про мої потреби.

Саме Він допоміг мені також отримати другу освіту - закінчити інститут економіки і права на відділені «соціальна робота». Це було нелегко – ні ВУЗ, ні транспорт, ні дороги, ні навіть пересування вдома… – нічого не підлаштоване під потреби людей у інвалідному візку. Але з Божою допомогою, вже коли вчилася на четвертому курсі, довела, що гідна тієї посади, яку займаю зараз, бо вона вище за ту, на яку я колись претендувала.

Я працюю у бюджетній сфері, начальником відділу Полтавського міського заклад-центру по роботі з людьми з інвалідністю різного статку та різної фізичної кондиції, які хочуть себе проявити у спортивних направленнях. Наприклад, побачивши змагання з боулінгу, люди з порушенням слуху зацікавилися цим видом спорту і через якийсь час організували не тільки відповідну Федерацію, але й стали неодноразовими призерами дефлімпійських ігор. Після змагань з бочча вирішили професійно займатися цим видом спорту й люди з травмами хребта в шийному відділі та з дитячим церебральним паралічем. І на цей час багато хто з них досяг певних результатів не лише в Україні, але й на міжнародному рівні. Наші спортсмени входять в параолімпійську збірну країни з бочча і мені приємно усвідомлювати, що я також, хоч і побічно, причетна до цих успіхів.

Я маю сталий фінансовий достаток і своїм життям, можливостями, які відкрив мені Господь, можу прославляти Його на роботі, бо ж всі знають, що я - віруюча. В нашому колективі ніхто не пиячить, не лається. У мене гарні подруги, сусіди... Але я не хочу ні від кого залежати. Живу не заможно, та рада від того, що Господь дає мені можливість допомагати іншим.

В минулому році я оперувалася. Фінансово готувалася до цього. За моїми підрахунками повинна була сплатити за операцію суму у два рази більшу. Кошти, що зосталися, пожертвувала тим, хто потребував допомоги й підтримки.

Дуже хочу бути потрібною та як можна довше служити людям. Аби вони розуміли, що навіть у такому стані, як мій, можна бути самостійною, незалежною й допомагати іншим.

З цією метою ми, як правило, виїжджаємо на об'єкт, де створюється ця доступність, і доводимо, чому потрібно робити те чи інше тільки за вищезазначеними нормами. Співпрацюємо з поліцією, бо є потреба надання послуг особам з інвалідністю, проводимо акції, флешмоби з представниками влади. Нам приємно, що посадовці не соромляться сідати на інвалідні візки, подекуди навіть із зав'язаними очима, аби, як то кажуть, «приміряти чужу сорочку на себе».

Вся ця громадська діяльність вимагає багато сил і навіть здоров'я. Але

Людей з інвалідністю, які не просто сидять в інвалідному візку, а ведуть активний спосіб життя, дуже мало. А тих, хто потребує підтримки чи втручання – навпаки, багато. Тому, розумію, що повинна їм допомагати. Бо хто ж тоді?