З Тобою я зможу все!

«Краще б ти народилася в якійсь європейській країні», — сказав мені лікар, коли я потрапила до шпиталю. Причиною моєї термінової госпіталізації стали синці по всьому тілу, важке дихання, часті кровотечі, через що впав гемоглобін, та різка втрата ваги. Я зрозуміла, що хвора.

Сильну кровотечу, що відкрилася вже в лікарні, нічим не могли зупинити. Мій стан не те, що з кожним днем, а з кожною годиною гіршав. Спочатку поставили діагноз апластична анемія. Але після додаткового обстеження попередній діагноз змінився на гострий лейкоз.

В тяжкому стані мене з Харкова перевезли до столиці. У Києві діагноз підтвердився. Препарату, який би міг допомогти при моїй формі лейкозу, в Україні не було. Та й коштував він тоді (у 2003 році) 500 доларів – шалені! гроші. Його привозили з Москви: чужі люди купували його за свій кошт і передавали через провідників. Але я була впевнена, що у мене не рак (результатів другого обстеження мені не повідомили). Тому я думала, що у мене апластична анемія. Та саме в день мого народження (а я вже місяць на той час лежала в шпиталі) лікарка сказала, що потрібно робити хіміотерапію. Я збагнула, що справи — кепські. Мені тоді виповнилося 23 роки.

Почалося лікування. Хіміотерапія одна, друга... Було багато сліз, переживань, болю. Лікарі вночі чергували біля мене. А через півтора місяця  виписали на двадцять днів додому. І лише там я вже точно дізналася про свій діагноз: знайшла анотацію до препарату, яку, зазвичай, виймали з упаковки ліків, аби хворі менше знали і зайвий раз не переживали, не впадали у відчай. Людину, яка не знає серйозності своєї проблеми і сподівається на видужання, легше лікувати. Тоді це практикувалося і особисто мені це допомагало.

Між курсами інтенсивної терапії я ввійшла в стабільну ремісію. Це відбулося після єлеєпомазання. Була ревна молитва, каяття, переосмислення свого життя. А попереду на мене чекали ще три з половиною роки терпеливого і наполегливого лікування. Це мене зовсім не приваблювало. І я сказала тітці: «Я хочу знати правду: що на мене чекає? Яким є вирок лікарів? Це – моє життя і я маю право знати все». На що вона мені відповіла: «Насамперед, ти маєш розуміти одну річ: є висновки лікарів, а є Божий вердикт. І головне, що скаже саме Він – Господь. Запам’ятала?» Почувши моє не зовсім впевнене: «Так», вона продовжила: «Дають рік-два. Якщо будеш в ремісії, то максимум  —  п’ять років. Вони тебе не лікують, просто продовжують життя». Я подякувала за її відвертість, зайшла у свою кімнату і, уявляючи свої похорони, розплакалася… А потім сказала Богові: «Дуже легко вірити Тобі, коли не знаєш правди.  Допоможи мені повірити тепер, коли я знаю… Незважаючи ні на що».

… Я знову – в лікарні. А поруч – смерть. Я відчула це, коли при  мені  помирала подруга по палаті. Мене випроводили в коридор, аби я цього не бачила. Але це був великий стрес. Смерть поруч не тоді, коли тобі кажуть, що у тебе рак чи навіть тоді, коли ти це усвідомлюєш… А тоді, коли ти всім своїм єством відчуваєш її подих. Коли ти не можеш ні лежати, ні встати, ні їсти… Коли твоя нервова система настільки напружена, що здається от-от здурієш. Коли ти зовсім безсилий, беззахисний і безпомічний.  Це  – жахливий стан.

Коли мені робили хіміотерапію, я думала і говорила, що моє серце її не витримає. Але після кардіограми лікарі запевняли, що із серцем все гаразд. А я не могла пояснити їм свій стан: важко було приймати оті вбиваючі крапельниці, хотілося їх розбити. Я лежала сорок хвилин, зціпивши зуби, трималася руками за ліжко, щоб не перевернути стійку з розчином. Не могла володіти собою.

В такий момент здавалося, що життя зовсім не має сенсу. І я починала молитися: «Господи, Боже! Якщо Ти нічого не зробиш, я помру не від лейкозу, а від цього жахливого стану… Я більше так не можу!» Так тривало три дні. А потім я сказала: «Більше в мене немає сил» і вийшла з палати… Та раптома побачила дівчину, яка в такому режимі знаходилася вже майже місяць. В цей момент я зрозуміла: життя не має сенсу, якщо ти не щасливий, коли ти, як простирадлом, огорнений страхом, коли тебе не покидає думка покінчити з цим враз і назавжди, виплигнувши з вікна! Я повернулася до палати і почала молитися: «Боже правий! Я все зрозуміла! Я готова змиритися з тим, що Ти мені приготував. Аби зупинити цей жах, я готова померти. Але я готова й жити: стільки, скільки Ти хочеш. Та скільки б я не прожила, я буду вдячна Тобі… Єдине, про що прошу Тебе: зроби мене щасливою».

Мій нервовий стан протягом тижня кардинально змінився. Основою моєї оновленої поведінки було переконання в тому, що варто жити тільки щасливою. Я почала по-іншому дивитися на життя. Перш за все, дякувала Богові за те, що взагалі живу. Що Він подарував мені сьогодення. Нудить? Не важливо, головне, що прокинулася. Я допомагала іншим хворим. Кому читала Біблію, для когось ходила в аптеку. Коли мені було погано, я розуміла, що це — привід йти комусь допомагати. Бо переконалася: коли себе жалієш,  —  це ні до чого доброго не призводить! Я навчилася жити, не думаючи про себе, не зосереджуючись на своїх переживаннях. Лікарня на деякий період життя стала моїм будинком.

Курс хіміотерапії, як правило, тривав тиждень. Потім – місяць перепочинку і відновлення.  Хіміотерапія вбиває імунну систему. Кожен раз, коли доводиться важко «виходити з хімії», можна померти не від лейкозу, а від грипу чи пневмонії, просто органи можуть не витримати. І чим сильніша хімія, тим важча небезпека. Через місяць — виписка. Десь два з половиною місяці я - вдома, але при цьому ще тиждень лікування іншими препаратами, які мають свої побічні дії. Фактично виходило так, що я майже постійно лікувалася. Після цього препарату — знов лікарня, і знов — хіміотерапія.

 Я була прив’язаною до лікарні.  Могла їздити до родичів, мандрувати, але при цьому тримала, так би мовити, руку на пульсі. Розуміла, що через декілька тижнів маю повернутися. Лягала в лікарню чітко за графіком. І я не могла передумати чи запізнитися. Якщо я дізнавалася, що там черга, я мала за тиждень її зайняти, аби потурбуватися про своє койко-місце.

Протягом цього часу померло багато моїх друзів. В перший тиждень, коли я тільки-но потрапила до лікарні, я знайшла таких же молодих друзів по нещастю. Спочатку нас було шестеро. Із шести вижили тільки двоє. Потім, протягом трьох років, були інші хворі. Ми дружили, багато з них також вмерли, пішли від нас. Важко було втрачати людей, бачити смерть і відчай. Тому у нас існував договір по замовчанню. Наприклад, померла Таня. Наступного разу, коли ми зустрічалися і нас було вже п’ятеро, ніхто нікого не запитував: «А де Таня?» Ми удавали, що її просто ніколи не було. Кожен боявся почути погану правду. Тільки, якщо хтось точно знав, що дівчина жива, просто на даний момент знаходиться вдома, він міг сказати: «Таня передає привіт». Якщо ж ніхто нічого про Таню не знав, то ніхто нічого й не запитував. Потім «пішов» Женя. І про нього всі ми мовчали. У кожного - свої припущення, хоч і невеличка, але надія на те, що він, можливо, лікується. Бо кожна втрата - це величезний стрес і страх, які пережити було надто важко.

Поєднані смертельною хворобою, ми постійно допомагали один одному. Наприклад, якщо сьогодні у мене температура під сорок, до мене в палату обов’язково прийде Міша чи Свєта, покличе медсестру, зробить чай. Якщо завтра мені трохи легше, а у нього чи у неї температура, то вже я турбуватимуся про тих, кому погано. Якщо комусь зараз не добре, його друг ходитиме по відділенню й шукатиме лимон, щоб дати тому, кому зле, аби полегшити його стан. А завтра вже той, кому було поваго сьогодні, старатиметься стати у нагоді тому, хто днем раніше шукав для нього лимон…

Я завжди боялася робити хребтові пункції.  Це було дуже неприємно, могли бути серйозні наслідки. Кожен раз ми молилися і переживали один за одного, аби все було гаразд.  Якщо одного дня мали зробити цю процедуру трьом, то мене, як дівчину, хлопці завжди пропускали першою. Такий вияв поваги до жінки з боку чоловіків тут, у лікарні, сприймався з особливою подякою.

Коли я вперше потрапила до лікарні, я ще не була насправді віруючою людиною. Знала про Бога, але жила до цього так, як подобалося.  З дванадцяти років час від часу я  їздила в гості до тітки, яка ходила до церкви адвентистів сьомого дня. Саме в неї я прочитала дитячу Біблію і повірила, що Бог є. Підростаючи і перебуваючи в гостях то у однієї віруючої тітки, то у іншої, я ходила до церкви і розуміла, що це — правильно. Інколи, навіть, думала, що колись також стану адвентисткою… Колись, тільки не зараз. Зараз ще рано, я молода, хочу ходити на дискотеки, хочу бути в молодіжних компаніях, пити, палити…

Та коли потрапила до лікарні і не могла підніматися, сказала Богу: «Я давно тікала від Тебе, а тепер я – Твоя. Якщо Ти мене виведеш з цього стану, я все своє життя служитиму Тобі». Коли мені стало трохи легше, я прийняла  хрещення. А під час проходження останніх курсів хіміотерапії, мене обрали молодіжним керівником церкви Лівобережного духовного центру  Києва. У нас склалася хороша дружна команда молоді. Ми разом проводили молодіжні зустрічі, їздили в інтернати, проводили соціальні програми. Було дуже цікаво.

Сьогодні я вважаю, що по іншому не могло й статися. Перед тим, як я захворіла, у мене померли мама, а невдовзі, через півтора року, й тато. Я дуже важко пережила ці смерті і кожного разу просила у Бога сил це пережити.

Напевно, я би пропала у цьому світі, якби мене не зупинила хвороба. Думаю, що Господь вдало використав нелегкий, але, вірю, єдино правильний шлях повністю змінити моє життя і зробити щасливою. Бо те, як я жила до хвороби, та після неї, це, як небо і земля. Я не була людиною,  яка прислухається. Мене потрібно було добре «вдарити», аби я щось зрозуміла. А потім ще довго виховувати й переконувати… Якби ж Бог зцілив мене одразу після молитви та єлеєпомазання, я, скоріш за все, не була б тією людино, якою нині є.

Три з половиною роки стали величезною школою, яку я ні на що не проміняю. Ніколи і ні на що! Я вдячна Йому за ті роки. Мені важко це пояснити, але, мабуть, це - найкраще, що сталося в моєму житті для того, щоб я сьогодні була щасливою. Так, я тоді плакала, мені було боляче лікуватися й втрачати, але я отримала величезну базу довіри до Бога. Коли зараз зі мною щось трапляється, мені достатньо повернутися і згадати. Я не впевнена, що мої відносини з Богом були б такими, якби я не пройшла цю школу.

У мене - сильний характер. Я так кажу, бо коли батьки померли, я сама залишилася у великому місті, кинула університет, сама добувала собі хліб. Я вважала себе сильною людиною. Проблеми інших для мене не були проблемами.  А коли я лежала на ліжку і не могла піднятися, я зрозуміла, що не сильна, навіть чашку чаю я не могла тоді тримати. Де була моя сила, коли, ридаючи, я раз по раз повторювала: «Я більше не можу»?

І я знайшла її, свою силу.

Я повторювала це повсякчас. І  це було правдою, яка стала реальністю. Тепер, коли мені складно, я говорю своєму Спасителю: «З Тобою я зможу все».

Вісім років я була на інвалідності: перша, друга, а згодом – третя групи… Вже п’ять років я вважаюся здоровою людиною. Знята з обліку. Щоправда, обмеження з мене не зняли. Тобто, мені, як і кожній людині, треба слідкувати за своїм здоров’ям. На жаль, я швидко перевтомлююсь. Але ж я пройшла понад двадцять курсів хіміотерапії. І коли я кажу лікарям, що у мене щось там не так, вони, знаючи мою історію, дивуються моїм вимогам до свого здоров’я. А я хочу й буду здоровою. Бо маю надію на Господа.

Саме завдяки Небесному Отцю, який повсякчас турбується про мене, як і про кожного на цій землі, я знайшла справу, якою займаюся, і свою другу половинку.

Спілкуючись з молоддю, організовуючи різні програми і беручи в них участь, зрозуміла, що мені подобається писати сценарії. А ще – знімати тематичні відеоролики для проведення вікторин та молодіжних програм. Це я добре робила разом зі своїм другом Олегом Пархомчуком. З часом йому запропонували робити відеоролики вже на каналі «Надія» до програми «Поспілкуймося!». А згодом і мене туди покликали. Щоправда, спочатку я відмовилася, адже не маю спеціальної освіти. Але знаю, що, доручаючи якусь справу людині, Бог дає їй і відповідні здібності. Тому зателефонувала до редакції  і сказала, що хочу спробувати. У вересні 2011 року я почала працювати на телеканалі «Надія» кліпмейкером. Займатися тим, що любиш, з найкращою командою однодумців і єдиновірців – одне задоволення. Це навіть не можна назвати роботою.

А роком пізніше, у вересні 2012-го, я вийшла заміж. Бог дав мені чудового чоловіка, який  розуміє, береже та любить мене, і якого люблю я.

Сьогодні я маю те, про що мріяла і чого просила у Бога багато років тому: я – щаслива!