Я шукав сенс життя. І я його знайшов!

Я народився в місті Сокиряни Чернівецької області (на кордоні з Молдовою) у звичайній українській родині. Але саме моє народження було дуже незвичайним: в дорозі, в поїзді, під час поїздки мами з Сокирян в м.Чернівці. Для всіх пасажирів, в тому числі й для мами, це стало подією, яку неможливо було передбачити, але люди, що опинилися в той момент поруч, віддавали свої сорочки (благо, це було літо – 7 липня 1994 роки) для того, щоб можна було сповити дитину, і щоб мені до прибуття на станцію і приїзду «швидкої» було затишно...

Так почалася моя життєва історія.

Я ніколи й подумати не міг, що дане мені ім'я – Веніамін (улюблений або щасливий син, син правої десниці) матиме для мене таке глибоке і важливе значення. І що Бог ще в утробі матері охороняв мене, коли мама била по животу, не бажаючи моєї появи на світло, і потім, починаючи з дня мого народження (коли люди, спонукувані Ним, заради мене жертвували своїм одягом) Він ще не раз буде приходити до мене на допомогу, підставляючи Свої руки, оберігаючи та підтримуючи.

Забрали мене з центральної лікарні Чернівців, куди через сім років свого життя (після збігу деяких обставин) я потраплю знову.

Сім'я, в якій я спочатку ріс, була, можна так сказати, великою і незвичайною: мама і шість братів, причому в кожного різний тато. Тому всі ми фізично, і емоційно, і навіть, що стосується життєвих інтересів та пріоритетів, були мало схожими один на одного. Напевно, впливали і гени.

Дитинство моє проходило на полях. Я пас овець і з п'яти років вже заробляв перші гроші. В кінці дня мені платили за роботу п'ятигривневою купюрою або шматком бринзи. Як зараз пам'ятаю, якою вона була смачною! ТАКОЇ я більше ніколи й ніде не їв. Навіть в Києві.

Але дитинство з мамою було недовгим: незабаром вона нас усіх кинула. Їй хотілося гуляти й веселитися ... А з такою юрбою дітей це було нереально. Тому нас забрав до себе чудовий чоловік, наш земляк, Віктор Шамбра. Він став нашим вітчимом. Може, комусь з нас він був і батьком, але ми цього не знали. З цього приводу були лише припущення і здогадки... Мама народжувала дітей і залишала їх, а вітчим забирав і ростив. Ми жили з ним, як у Бога за пазухою, на молоці та сирі.

Наш будинок стояв на краю яру. Внизу протікала маленька річечка зі студеною водою... Навпроти – соєве поле, ліси, дубові гаї та кам'яна шахта, де добували білий ракушняк. Це був не дуже важкий, але досить таки міцний камінь, який зберігає тепло. Люди в тій місцевості використовували його всюди. Ми теж побудували з нього будинок. У той час не було інтернету і телефонів, тому ми гуляли на просторах, які розкинулися навколо нас, доглядали за тваринами: коровою і вівцею.

Бігаючи, граючи й кричачи, я часто звертав увагу на ехо. Мені подобалося грати з ним, пам'ятаю, я навіть вимовляв якісь почуті від вітчима молитви й прислухався, як вони розтягнуто і приглушено поверталися до мене.

Коли ми одного разу були в полі, я почув, як співає священик. Мене це дуже зацікавило, і я намагався повторювати за ним: «Господу помолимось!», А пізніше тренувався в цьому все більше і більше! Ехо відбивало мої вигуки, і я цим насолоджувався.

...У чернівецькому інтернаті я провів 12 років. Там формувалася вся моя юнацька «кар'єра». Життя в інтернаті було різним: часом веселим, іноді – плачевним. За ці довгі роки я багато усвідомив. І зрозумів, що всі дороги ведуть до людей. Тому, незалежно від того, в якій сім'ї ти народився, яке виховання отримав, ти повинен стати людиною. Це було нелегким завданням. В інтернат потрапляли розумні хлопчаки й дівчатка, але важкі, надламані, розлючені. А тому розвиток і виховання таких дітей проходило дуже важко. Викладачі не завжди були здатні вплинути на них, на їх характер. ДНК цих дітей, м'яко кажучи, було «колоритним». Вони не розуміли й не знали того, що було нормою для інших (тих, що виросли в повних і нормальних сім'ях людей) – теплота відносин, любов й зацікавленість один в одному. Такі діти, як правило, не знають, як відповісти взаємністю на любов і навіть, коли виростають, часто не здатні адекватно реагувати на будь-який її прояв: ласку, ніжність, турботу. Їм це чуже.

Можливо, тому мої юнацькі роки проходили в неблагополучних компаніях, серед алкоголю, в постійних бійках... Іноді – на стадіонах, розбавлені грою в футбол... Ну що ще могло бути ?! Слава Богу, що я серйозно не пристрастився до алкоголю і паління. Можна сказати, що мене пронесло повз цієї залежності. І, напевно, велику і позитивну роль в цьому зіграла дружба з Віктором Огородніковим. Він був моїм однокласником, вів більш-менш нормальний спосіб життя, і нас об'єднав перший загальний «бізнес». Разом з ним ми збирали і здавали скляні пляшки з-під пива і вина..., а потім на виручені гроші, як правило, купували великий батон, змащували його придбаним в магазині майонезом і ділили між собою і тими, хто також, як і ми, були голодні. Так ми насичувалися і заодно заїдали запах сигарет і алкоголю.

Вже тоді, в дитячі ще роки, я зрозумів цінність кожної копійки, це допомагає мені жити й сьогодні.

З мамою я бачився перед моїм весіллям. Я сам поїхав до неї. Вручив їй букет квітів і сказав слова, які чути їй було приємно: «Мама, я тебе не звинувачую. Хто знає, як би я вчинив на твоєму місці... Що сталося, те сталося».

Я не відмовився від свого прізвища і навіть пишаюся тим, що я Івоняк. Розумію, що не для всіх дітей, на жаль, приготовлено веселе і безтурботне дитинство. Моя життєва історія виявилася складною і навіть сумною. Але, не дивлячись ні на що, я вижив. Без мами і її турботи про мене. Тому що, як я тепер розумію, поруч завжди був Бог. А маму я простив.

Ми приїжджали до неї із моєю майбутньою тоді дружиною, спілкувалися... З мамою та із її новим чоловіком. Познайомилися з моїм маленьким братиком – Русланом, а також – з приймальним братом. Мама була дуже рада нашому візиту. Вона зізналася, що одного разу побачила на телеканалі «Надія» передачу про мене і була здивована тим, що саме Бог не дав мені та братам загинути, зберіг нас і показав правильну дорогу в житті. Їй було складно це зрозуміти. Але вона зізналася, що наш вітчим, який з дитинства виховував і дбав про нас, був адвентистом.

А я був вельми здивований: якими неймовірними шляхами Господь веде кожну людини в своє Царство! Адже саме ще тоді, в дитинстві, Бог через вітчима заклав в мені підсвідоме бажання шукати Його. Хтось шукав задоволення в сигаретах, алкоголі .., притупляючи шкідливими звичками уявлення про справжній сенс життя. А я, ніби як, був з ними, але мене це не задовольняло. Я постійно думав про те, хто я, навіщо живу, чому моє становище настільки тяжке і як мені жити далі. Де, в чому істинний сенс життя?

...Поруч з інтернатом, де я вчився, була православна церква. Коли я був в 6 чи 7 класі, до нас приходив православний священик і читав молитви. Мені завжди це було цікаво, хотілося знати, що таке церква, вівтар і що відбувається там, усередині церкви. Тому одного разу я прийшов туди й був дуже здивований, коли мені запропонували вивчити напам'ять псалом і стати послушником. Я захопився православ'ям, почав багато читати, відвідувати зібрання. Одного разу ми з групою вірян потрапили в православний монастир «Гореча». Нас там привітали з якимось святом, подарували кофти... До мене підійшов справжній архімандрит і запитав: «Як тебе звуть?» Я відповів. «О, тезка! – вигукнув він. – Приходь на наступному тижні в гості». Я прийшов. Ми познайомилися ближче. Він запросив мене допомагати йому, на правах послушника. І я погодився.

Мені було тоді 13-14 років. Поступово мене почали забирати в цей монастир і на літні канікули. Потім я приходив туди кожні вихідні й був там вже як свій. Мені настільки все подобалося, що я вирішив стати ченцем.

Я приводив в монастир багатьох хлопців. Але, на жаль, вони не були привчені працювати й не хотіли особливо напружуватися: читати, вчити, допомагати. І хоча багато хто з них були сиротами, за роки перебування в інтернаті звикли тільки брати. Так я залишився в монастирі один. Подружився там з одним ченцем, який сильно вплинув на мою духовність. Він був по-справжньому Божою людиною, дуже прямим і чесним. Його православне виховання навчило мене сакральному відношенню до Бога. Я багато дізнався про Нього.

Але прийшов час і моє православ'я закінчилося. Це сталося, коли я вчився в 10-му класі. Я спілкувався з одним послушником, який був старший за всіх дияконів, служив третій рік, але його не підвищували. Він дочекався, поки я зайду набирати сіно, і дуже сильно мене відлупцювали. Напевно, мене потрібно було сильно стукнути, щоб я побачив всю систему «ревного» ставлення до Бога.

У дитинстві мені дуже важко було підійти до когось і почати бесіду. Або навіть просто щось сказати. Для мене інша людина – окремий всесвіт. Я дуже боявся відкриватися людям. Але спілкуватися за допомогою листів мені було легше, в них я навіть вірші писав. Ось так ми подружилися.

Потім, після певного часу, Світлана Олександрівна мені розповіла, що вона молилася, і Бог спонукав її спробувати взяти мене в свою сім'ю. Перший раз вона запросила мене до себе на зимові канікули: хотіла подивитися чи уживлюся я з її синами. Будь-яка жінка, мати повинна розуміти, що таке дитина з інтернату. Він може запросто вкрасти, він не навчений етикету за столом, не вміє нормально спілкуватися з іншими дітьми... Це на всі сто відсотків відносилося до мене. І, запрошуючи мене до свого дому, його господиня ризикувала. Але крім недоліків у мене була одна перевага: я був дуже цікавий. Саме це і допомогло мені якось відразу ж подружитися з дітьми Світлани – моїми нинішніми названими братами.

Завдяки цій Богом обраній жінці та наданим мені життєвим умовам і можливостям, я зрозумів, що можна бути іншою людиною: акуратним, елегантним, розумним, допитливим, добрим, відкритим, відвертим. І при цьому вірити в Бога і розуміти, що все, що людина має – це Його благословення, якими варто дорожити.

Світлана – дуже хороша людина, в її будинку завжди було багато гостей, дітей-сиріт. Я прожив в сім'ї Килимник чотири роки. Вона стала для мене рятувальною шлюпкою і навчила жити.

Попри цінні життєві уроки, на момент вступу до університету я став займатися боксом і, замість того, щоб, як і раніше, цінувати кожну копійку, я почав цінувати зовсім неправильні речі. Мною опановував пафос, а не Бог. Але Він як і раніше любив мене і дбав про мене.

Одного разу, повертаючись з тренування, я побачив велкий банер, на якому було написано: «А що, якщо це кінець?» Це було запрошення на служіння. Я запитав дівчину, з якою ми тоді дружили: чи можемо ми піти? І вона погодилася. Я запросив друзів, і ми всі разом пішли на цю зустріч. У той же вечір я став розуміти, чим насправді є Біблія. Я ніколи не читав її, бо вважав, що читати Біблію і роз'яснювати її людям – робота пастора. Але з того самого дня я з допомогою моєї подруги Дарини, яка, як виявилося, була адвентисткою, і її батьків почав сам вивчати Святу Книгу. Їхня допомога була для мене дуже важливою. І я вважаю це черговим подарунком Бога на моєму життєвому шляху.

Через деякий час я теж вирішив стати адвентистом і прийняв хрещення.

З того моменту моє життя дуже змінилася. Я постійно ходив до церкви й одночасно готувався до ЗНО. Я був уважний до того, що говорив і як проповідував мій перший пастор. Він багато в чому був для мене взірцем, прикладом. І якось на одному з суботніх служінь я подивився на кафедру і сказав: «Я б теж дуже хотів так служити й розповідати людям про Бога, ділитися своєю історією про те, як Господь мене поміняв.»

Бог ніби чекав цих слів.

Моя приймальна сім'я була зовсім не проти мого вибору: стати членом церкви Адвентистів сьомого дня (АСД) і служити людям. І коли я не поступив на факультет журналістики, на якому спершу так хотів вчитися, мені в церкві запропонували (причому безкоштовно) отримати вищу богословську освіту (плюс ще одне – філософія і релігієзнавство) в Українському гуманітарному інституті в місті Бучі, Київської області. І я ризикнув.

Спочатку я вчився в Дніпропетровському національному університеті (ДНУ), потім перевівся до Київського національного університету імені Т.Г. Шевченко на факультет журналістики. Переїхав жити до Києва. А в підсумку виявився в УГІ.

Переді мною відкрилося безліч можливостей, одна з яких – робота на телебаченні. Я вів авторську програму «В центрі уваги» на телеканалі «Надія». Зустрів там своїх кращих друзів.

На моєму життєвому шляху, як на сходах, що ведуть мене вгору, до пізнання Істини, Бог постійно «ставив» людей, які доброчинно впливали на моє життя і допомагали переходити зі сходинки на сходинку. І тепер я розумію, що без Нього я б нічого не зміг досягти в цьому житті.

На даному етапі я все-таки отримую третю вищу освіту – за фахом «журналістика». Те, про що я давно мріяв. І паралельно (так влаштував Господь) ми з дружиною Маргаритою, з якою я познайомився в Українському гуманітарному інституті, на випускному, займаємося бізнесом. Я мрію підняти бізнес до рівня, коли він буде працювати на мене, а я буду служити Богу і людям. Ми, як можемо, служимо фінансами й чекаємо, коли Бог відкриє нам потрібні двері й покаже мені моє місце: займатися бізнесом або служити людям пастором.

Коли мені ставлять запитання: чому я адвентист? Я відповідаю так: «Тому що немає іншої альтернативи. Покажіть мені альтернативу, і я обов'язково розгляну ваші пропозиції». Але таких немає. Всі дороги пізнання життя, її законів і сенсу ведуть до Істини, повністю представленої в Біблії та на її основі – у вченні церкви адвентистів.

Моє життєве кредо: «Просувай справи Божі, і вони просунуть тебе» – це те, що незмінно і постійно працює. Я дуже вдячний Богу за все те, що Він уже зробив для мене і за те, що Він ще зробить.