Йдучи від Бога, ми залишаємося без захисту

Моє життя можна розділити на дві частини – до аварії та після. Але вони обидві – довга і складна дорога пізнання Бога і Його терпіння, ласки й благодаті.

Спробую розповісти про все послідовно. Але розпочну з події, яке стало рубіжним в моїй свідомості: 16, вересня 2015 року на пішохідному переході мене збив джип. Удар був настільки сильним, що «вилетіла» тазобедрена «сумка» і стався великий (210 мл.) крововилив в мозок. Щоб ви розуміли мій стан, наведу деякі медичні дані.

Коли відбувається крововилив в мозок, людину паралізує. Якщо в мозок виливається 50 мл крові, це говорить про важкий стан пацієнта. Якщо мозок заповнює 100 мл крові, мова (і це – в «кращому» випадку) може йти тільки про те, що травмовану людину чекає інвалідність (до того ж на все життя), при якій він не зможе ні говорити, ні читати, ні писати, і буде прикутий до ліжка. Результатом потрапляння в мозок 160 мл крові за всіма нормами медичної теорії й практики, є летальний кінець (і ніяк інакше!). У моєму випадку, коли мозок заповнився кров'ю, об’єм якої становив 210 мл, давати будь-які прогнози було не те, що нерозумно, а, щонайменше, наївно, оскільки будь-які надії (хоча б просто на життя) перебували за межею уяви.

Коли я прийшла в себе і хотіла встати, то зрозуміла, що моє тіло мене не слухає... Від болю мені хотілося кричати, але я не могла цього зробити, оскільки відняло мову і я не розуміла, що зі мною! Я відчувала, як мій мозок наповнюється, як місткість з крана, і як те, що його наповнює, тисне на нього. І ще я чула голос дівчини, яка, піднявши мою голову, кричала: «Тільки не закривай очі!»

Я бачила безліч людей... Всі дивилися на те, що відбувається, хтось знімав... Утворилися затори... Це були лічені секунди роботи моєї свідомості, під час яких я зрозуміла, що вмираю. Я відчула в своєму серці сильне засмучення від того, що напередодні посварилася з мамою і не попросила у неї вибачення. Подумала: як же вона без мене, одна... в цьому світі? Адже немає більше ніяких родичів. Тільки Бог! Ця думка блискавкою пронизала моє серце: є Бог! Я подумки звернулася до Нього зі словами: «Спаси мене, Господи!» І впала в кому.

Хлопець, який збив мене, викликав «швидку». Здавалося, що вона чекала нас за рогом, – так швидко приїхала. Але мене чомусь не відпускала молода жінка, голос якої я чула. Похапцем її прийняли за мою родичку, без дозволу якої (за законом) «швидка» не могла мене забрати. Час минав, мозок заповнювався кров'ю... У якусь частку секунди вона настільки сильно хлинула, що від її тиску мій мозок зрушився на 2 мм, що означало: я приречена бути безмовним, лежачим овочем. «Стакан води не зможе попросити!» – тільки й сказав лікар.

Коли пізніше я аналізувала своє життя, то зрозуміла, що Бог не раз рятував мене, кликав до себе, підказував яким шляхом йти, щоб уникнути трагедій. Але я відкидала всі Його застереження, відштовхувала Його руку порятунку й самовпевнено вибирала дороги спокус і непослуху.

... Моя мама в молодості познайомилася з однією жінкою, адвентисткою сьомого дня. Після спілкування з нею маму зацікавила біблійна Істина, про яку їй розповідала її нова знайома і мама стала ходити до церкви АСД. Але посіяне в її серці зернятко Божої правди заглушили життєві проблеми, клопоти й незабаром мама втратила зв'язок з церквою. Однак, через 18 років, вона зрозуміла, що це зернятко все ще – в її серці й воно кличе її туди, де вона бачила Божу правду, і звідки свого часу пішла. Вона знову стала шукати церкву, слухати проповіді через інтернет, а через деякий час попросила мене віднести до церкви Божу десятину (десяту частину від прибутку! Або доходу), оскільки в Біблії написано, що це – святиня Господня. Але коли я почула її прохання, моє серце наповнилося гнівом і люттю, які зодягнулися в відповідні слова і заперечення. Це тривало не один, і навіть не два дні, а місяці! І все ж, попри біль від моїх слів і навіть сльози, які не раз блищали в її очах (я так її засмучувала!), мама не відступала. На відміну від мене вона тоді ще в суботу працювала і не могла піти до церкви. І я (нарешті то!) погодилася віднести десятину Богу.

Через інтернет ми знайшли адресу церкви, я приїхала за ним і зайшла в зал. Я нікого там не знала, але багато хто мене радісно вітав, а потім покликали до групи – помолитися... Мені хотілося плакати від того, що я прийшла в храм, до Бога, і що мене тут, як мені здавалося, чекали. Я згадала, як в глибокому дитинстві приходила до церкви з мамою... І багато чого тут мені було знайомим і навіть приємним. Коли почали співати псалми, я розплакалася, бо не могла стримувати сльози від усвідомлення присутності Бога і Його особистого звернення до мене.

Але, приїхавши додому, я вигадала історію про те, як там все погано і приховала те, що я відчувала, і як тепло і радісно у мене було на серці! Якийсь внутрішній протест, а ще надія на те, що мама скаже: «Не ходи туди більше!», змушували мене вчинити саме так. І мама сказала те, чого я й очікувала: «Не треба туди більше ходити», але при цьому додала: «Є інші Молитовні будинки, де збираються адвентисти. Піди туди».

Я засмутилася, але змирилася. А мама (як спеціально!) щосуботи просила віднести десятину... Через місяць я почала повертати Богові й свою.

І все ж в мені відбувалася постійна боротьба ... Попри те, що протягом півроку я вже ходила до церкви, віддавала десятини, дотримувалася закону Божого, мені постійно щось не подобалося, я вишукувала недоліки та всіх критикувала!

В одну з п'ятниць я прийшла з мамою. До неї підійшла сестра і почала спілкуватися, запросила нас на семінар. Мама зраділа, а я – ні, мене це тільки злило. Я весь час шукала підступ. Одна з сестер зупинила мене: «Люди, які приходять до церкви, думають, що тут все ідеальні, і що місце тут – ідеальне, але це не так. Церква – це духовна лікарня, куди всі приходять лікуватися!» Це трохи зупинило мене і моє невдоволення.

Але мені завжди хотілося заглянути в майбутнє, знати, що нас чекає, яким буде світ? І на одному з семінарів я запитала у сестри про ворожбитів: чи можна їм довіряти, відкрито їм майбутнє? Вона пояснила, що вони, по суті, слуги лукавого. І що Бог забороняє до них звертатися. Але я все одно попрямувала до ворожки...

«Ігри» із сатаною (тепер я це розумію) ніколи не закінчуються добром. Тому що, йдучи від Бога, ми залишаємося без Його захисту, і ворог людського роду обов'язково скористається цим. Бог через сестру в церкви попередив мене про це, але я не послухалася.

І ось... по дорозі на роботу мене збиває зграя собак. Я впала, але встала, обтрусився і, долаючи нестерпний біль, вся в сльозах сіла в службовий автобус. На роботі розповіла, що сталося, і мене, з підозрою на перелом, відвезли в лікарню. Бог милував – рентген показав: нічого страшного.

Це, як я розумію сьогодні, мало стати для мене попередженням про важливість послуху Божим повчанням. І я дійсно задумалася про те, що подібних випадків просто не буває.

Потім мені приснився недобрий сон. Він мене настільки стривожив, що я розповіла його сестрі з церкви і попросила пояснити. Вона не стала пояснювати суть сну, але сказала: «Потрібно молитися і Господь допоможе або забути або прожити його». Мені цього здалося недостатньо, і я знову пішла до ворожки...

А через час я, йдучи з пляжу, вийшла на пішохідний перехід через широку (4 смуги в одну сторону, 4 смуги – в іншу) дорогу. Озирнувшись, дійшла до середини цієї великої дороги й почула голос всередині себе: «Стій!». Подумала: як можна зупинитися посеред дороги? І пішла далі. І знову почула гучний голос: «Стій!». Причому його почула не тільки я, але, як мені здалося, і люди навколо. Вони дивилися на мене і не могли зрозуміти, хто кричить. Всі смуги були зайняті машинами... І раптом округ наповнив рев автомобіля, який не міг зупинитися... Слава Богу, на зустрічній смузі в ті частки секунди нікого не було і водій машини, гальма якої відмовили, зміг вирулити туди. Вмить зміркувавши, що відбувається, я встала, як укопана... Час, здавалося, теж зупинилося.

Після цього випадку я була впевнена, що смерть ганяється за мною, і стала серйозно молитися.

Але яка велика Божа любов до Його непокірних дітей! Він бореться за кожну людину до його останнього подиху! Коли я безпорадно, ледве жива, лежала на асфальті, то звернулася до Нього з надією на порятунок. І Бог не відвернувся від мене.

Мамі подзвонили на роботу і повідомили, що дочку збила машина, везуть в лікарню. Все, до частки секунди, відбувалося під Божим керівництвом: і лікарня, і лікар, і час!

Коли приїхала мама, я лежала в приймальному відділенні. Коли лікарі побачили знімки рентгена та результати УЗД, тут же стали готувати операційний стіл.

Мій лікар, жінка 65-ти років, за її власними словами, за всю свою життєву практику не бачила нічого подібного! Права нога, найбільший м'яз тіла повністю лежали на животі. Значить, роздроблений таз. Після того, як вправили стегнову сумку, приступили до голови. Зголили моє густе довге волосся: адже потрапляння навіть одного волоска в порожнину голови при моїй травмі могло привести до смерті.

Мені вирізали пів черепа лівої півкулі... Зробили все як і що вважали за потрібне... і відвезли в реанімацію.

Лікарі знають, що критичними є перша, третя і дев'ята доба. Якщо людина виживає в ці дні, вона йде на поправку.

На другий день мого перебування в реанімації мама пішла до церкви, на вечірнє богослужіння. Це був вечір п'ятниці. За біблійним календарем наступав суботній день. Мама розповіла, що сталося і члени церкви стали молитися...

Після дев'яти днів жорстокої боротьби, ревних молитов матері та церкви, я вижила, і мене перевели в палату. Мама не могла зрозуміти, що сталося з моїми руками – вона збільшилася в три рази.

За два місяці перебування в лікарні зі мною кожен день щось траплялося. На другий день в палаті у мене розболілася права травмована нога, яка перебувала на витяжці. О дев'ятій годині вечора санітарка вирішила поправити матрац і збила рукою спицю. Довелося викликати травматолога. Через дві години, коли лікар прийшов і побачив, наскільки неправильно була зроблена робота, він жахнувся і все переробив. Інакше я б все життя тягла ногу за собою. Сьогодні моя нога здорова.

Господь угледів для мене все найкраще, до найменших дрібниць! Дякую йому!

Божа милість не залишала мене ні на хвилину. Приходили люди, які підтримували мене, допомагали долати труднощі. В один із днів я попросила маму привезти мені, щоб не нудьгувати, книгу. Коли я її відкрила, щоб почитати, я почала ридати: зрозуміла, що не знаю букв.

Лікар мене втішала, говорила, що все відновиться. Вона пояснювала, що всі нейрони й тканини у мене глибоко пошкоджені. Я не знала цифр, нічого не пам'ятала з мого минулого життя. Пам'ятала тільки тему диплома.

Вивчитися на хіміка і не знати хімію!

Життя почалася заново: з вивчення букваря, цифр, вміння висловлювати свої думки. Я дуже сильно реагувала на шум, звуки, чула, що говорять на іншому поверсі, сусіди зверху, збоку. Протягом чотирьох місяців, поки замість черепа мені не поставили титанову пластину, звуки що лунали звідусіль були для мене тортурами. Крім того відсутність 8 см черепа – це дуже болісно. Не можна було повернутися і спати на боці, півроку я лежала тільки на спині. Коли зняли ногу з витяжки, я заново вчилася ходити. Спочатку за допомогою милиць, палички, потім – з мамою, і вже потім – сама.

Перед останньою операцією мене відпустили додому. Ми з мамою молили Бога максимально мене підготувати, адже я чула голоси всіх сусідів, те, що відбувається на вулиці... І не могла спати.

В той самий час подзвонив батько хлопця, який мене збив, і попросив підписати документи. Ми розуміли, що, якщо підпишемо, люди, винні в моїй інвалідності, можуть зникнути з нашого життя, і операція залишиться неоплаченою. Наймати адвоката у нас не було можливості. Ми залишилися наодинці з Богом: я, прикута до ліжка, і мама. Вона впала на коліна і стала просити Бога бути нашим Адвокатом! Так ми повністю довірилися Господу, нашому Захиснику і Ходатаю.

Бог відповів на наші молитви. Дорога, третя за рахунком, операція пройшла успішно, подальше лікування – теж. Мені поставили титанову пластину, яка зазвичай важко приживається до організму, на півголови. Через пластину ще якийсь час за допомогою шприца викачували кров. І ця процедура, завдяки спільним посиленим молитвам, теж закінчилася благополучно.

Коли я вивчила букви, то згадала, що до аварії знала напам'ять 90-й псалом. Я відкрила Біблію і думала, що хоча б прочитаю його, але не змогла. Однак з Божою допомогою я стала читати по слову, потім по реченню, а потім прочитала і весь псалом.

Господь підкріплював і маму, адже їй так важко було бачити страждання дочки.

Повернувшись з лікарні додому, я занурилася в глибоку депресію. Це загрожувало моєму повному одужанню, адже після операції не можна було нервувати та переживати. Бог вивів мене і з цього стану. Я почала обережно робити зарядку, кожен раз молячись перед цим, щоб не спровокувати ще якусь травму, адже якщо стегнова сумка вилітає хоч один раз, вона буде вилітати протягом життя.

Читала, молилася, думала й стала роздумувати.

Влітку 2016 роки мені приснився сон: зруйноване, як після землетрусу, місто. Черга людей, які бажають прийняти хрещення. Ми з мамою розуміємо, що це – інша церква, не Адвентистів сьомого дня, однак підбігаємо і просимо хрестити нас. Але ми чуємо відповідь ангела: «Час благодаті закінчився!». Я почала нервувати, обурюватися, кричати: «Як же так? Я заповідей дотримувалася, Біблію вивчала. І після всього цього я не гідна? Час благодаті закінчився?». Ангел спокійно мені відповідає: «Скільки разів Бог звертався до вас?». Почувши це запитання, я опустила очі в землю і згадала, як багато разів протягом життя Бог дійсно звертався до нас (через людей, телебачення, газети) із закликом покаятися і прийняти біблійне хрещення. Я ж все відкладала. І тепер я смиренно пішла від ангела.

Прокинувшись, я запитала у мами, що означає фраза «час благодаті»? Коли вона мені пояснила, я стала дзвонити до церкви, і просити, щоб мені в той же день дозволили прийняти хрещення.

Бог милостивий і через місяць 3 вересня 2016 року ми з мамою прийняли водне хрещення, уклавши завіт з Богом. Тепер я розумію, що завдяки аварії – страшній події у своєму житті, я дізналася, який довготерпеливий і безумовно люблячий наш всемогутній Господь! Таким чином, впустивши Його в своє життя, пройшовши перевірку випробуванням віри між життям і смертю, я вибрала життя.

Люблячі Бога, звертаюся до вас: Щоб, не трапилося, – не забувайте Його! А тих, хто на шляху до Нього, закликаю: шукайте і побачите, який добрий Господь.

... З Божою допомогою ми з мамою змогли придбати власне житло, якого у нас ніколи не було. Моє здоров'я настільки відновилося, що зараз, вже через рік, я можу працювати, хоча лікар припускала, що відновлювальний період триватиме не менше трьох років. У мене тепер нове життя, нові друзі, нові надії ... З Богом!