Історія віруючого кар’єриста

Максим Балаклицький

Працюю на кафедрі журналістики Харківського національного університету імені Василя Каразіна на посаді професора. За сумісництвом викладаю в Українському гуманітарному інституті, в Українському адвентистському теологічному інституті, є запрошеним лектором у Заокській духовній академії (Росія), де раз на рік викладаю курс «Релігія та ЗМІ». В усіх цих місцях викладаю журналістику. Також її практикую. У мене є Інтернет-газета «Путь», яку я започаткував у 2006 році. Є редактором служби новин Медіа Групи «Надія».

Закінчив Харківський національний педагогічний університет імені Григорія Сковороди і вступив до аспірантури. Тоді паралельно ще викладав рік у школі англійську мову в сьомому класі. Коли залишив школу, мав досвід у видавничому бізнесі: виступав як автор, організовував авторські колективи для підготовки навчальних посібників. Це були збірники прикладових шкільних творів. Уклав Хрестоматію з української літератури для одинадцятого класу. Найбільший проект − серія методичних посібників з викладання української літератури в середній школі, від 5 до 11 класу.

Захистив кандидатську дисертацію. Уклав збірку вибраних творів українського діаспорного письменника Івана Багряного. З 2003 року уже викладав в університеті. Спочатку це була Харківська зооветеринарна академія, де викладав іноземцям російську мову на підготовчому відділенні, переважно арабам. Це цікавий досвід міжкультурного спілкування. Уперше я зіткнувся з іноземцями з нехристиянських країн. Паралельно працював у Національному аеродинамічному університеті імені Михайла Жуковського. На кафедрі українознавства викладав ділову українську мову. Журналістика стала об’єднавчою професією, яка «парасолькою накрила» всі мої інтереси. Вона пронизує моє служіння, хобі, роботу, дослідницькі інтереси. Я написав і захистив докторську дисертацію з теорії та історії журналістики. Соціальна комунікація — це та сфера, яку вивчаю, викладаю, яку практикую. Досвід паралельних професій так чи інакше наближав до журналістики. Журналістика найбільше відповідає моїй натурі. Тут достатньо і творчості, й академізму, тут я можу застосувати мої здібності.

Шлях віри

Євангеліє в праці є центральним виразником моєї віри. Свідоме навернення у віру я пережив 1995 року. Перед тим я прийняв хрещення 1992 року разом з батьками. Хрещення було лише підготовчим кроком. Усі ми були дітьми Радянського Союзу, атеїстичної імперії, яка досить ефективно «промивала мізки». Я народився 1977 року. Застав брежнєвщину. Потім була «перебудова», горбачовські реформи і розвал СРСР. Остання обставина стала вирішальною для протестантської релігії на пострадянському просторі. За моїми відчуттями і дослідженнями, які проводив, заслуга пострадянських церков у так званому релігійному пробудженні 1990-х років була мінімальною. Причиною, чому так багато людей цікавилося Богом, Біблією, приходило у церкви у 1990-х роках, стала «залізна завіса», побудована Радянським Союзом. Тобто той врожай, який в 1990-х зібрали церкви, був підготовлений не ними, а багатьма десятиліттями радянської пропаганди. І Радянський Союз мав вельми привабливу ідеологію. Він вирішував ті питання, які не вирішували на його території раніше. Позитивом з програми Радянського Союзу є вимога соціальної справедливості, емансипація жінок, увага до дитини, цінність освіти, соціальний динамізм, права експлуатованих прошарків населення. Це все не було вигадане комуністами, а є в Біблії, яка старша від Маркса на 2000 років. Під час брежнєвської епохи вже не було репресій. Тих, хто не прославляв режим, уже не переслідували відкрито. Провозили контрабанду, містяни слухали західну музику. Все це викликало бажання економічно мати кращі умови і водночас зберігати соціальні гарантії, які згадують з ностальгією. Коли та країна розвалилася без перебільшення, мільйони без перебільшення людей відчули загубленість.

На момент хрещення мені було 16 років. Був юнаком, який стурбований своєю долею і тим, як йому жити далі, який намагається стати на ноги. Навколо нього все зазнає руйнації, щезає звичний уклад. Порівняно з тією кризою теперішній спад у Харкові не дається взнаки надто гостро. У вихідні літаки вилітають з харківського аеропорту, постійно зростає кількість іномарок, робочі місця є. Зводять нові будинки і хтось таки розкуповує там квартири. Я далекий від думки, що в Харкові ситуація віщує гуманітарну катастрофу.

У 1990-ті роки люди поняття не мали, що буде далі. Бабусі три місяці не платили пенсію, вона змушена була іти на ринок щось продавати, щоб купити їжу. Мама втратила роботу. Працював тільки тато, плюс хворів молодший брат. Я вступив до університету на контракт. Ціна навчання була тягарем для сім’ї. Все це не могло не тривожити і не лякати. Тимчасово вимикали світло, була одна зима, коли опалювали так погано, що я працював за письмовим столом у зимових чоботах, у зимових штанах, у куртці, трошки розстібнутій. Не пам’ятаю чи в шапці, чи без. Із шарфиком на шиї і руки мерзли. Карбованець перестав ходити, гривню ще не запровадили, ходив папір під назвою «купони». Люди розраховувалися горілкою, цигарками, олією.

Не тільки ці труднощі лякали, а й те, що відбувалася криза людяності, яка формувалася перед цим. Тобто домовлялись про одне, а тепер виникає враження, що постає якесь кримінальне суспільство, де досягають успіху лише ті, хто готовий переступити через закон, вчинити злочин, є «акулою, готовою пожерти дрібну рибу».

Тривога стала фоном до пошуку Бога. По лінії мами дід був латентним націоналістом. Прадід, Павло Іванович Балаклицький, був літературним редактором газети «Вісті рад депутатів трудящих УРСР». МолодіТичина, Сосюра, Бажана приходили до нього зі своїми віршами, а він брав червоний олівець і правив їхні твори. Він застав період, який пізніше назвуть «Розстріляним Відродженням». Це було формування «пролетарської буржуазії». У цих інтелігентів за капіталістичною модою дружини не працювали, одягались у хутра і діаманти. Їхньою «тусівкою» була опера. Вони збиралися на вечірки, прогулювалися центром міста, пишалися українською літературною мовою.

По лінії мами дід Павло Іванович Балаклицький, був літературним редактором газети «Вісті рад трудящих УРСР».

Прадід пішов добровольцем на фронт, був поранений та зник безвісті. Дід підлітком забраний на примусові роботи до Німеччини, на його очах розірвало бомбою молодшого братика. Коли він повернувся до Києва, то дізнався, що його квартира зруйнована бомбардуванням. Вони з мамою переїхали до Харкова до маминих родичів. Тут він пішов працювати на промисловий гігант – завод імені Малишева. Дід був людиною обдарованою, мислячою і собі на умі. Ніколи не ностальгував за Радянським Союзом і не давав таким настроям розповсюджуватися в нашій сім’ї. Радянський Союз асоціювався у нас з несвободою, насильницькими трансформаціями. Коли Союз розвалився, дід почав розповідати історію нашого роду в радянський час. Тоді я дізнався від нього про деякі речі, які він боявся до того розповідати своїм дітям через те, щоб вони не проговорилися та не накликали біди на всю сім’ю.

Ось чому мої батьки були готові до пошуку нової, уже не радянської дійсності. Такою альтернативою стала протестантська релігія. 1992-го року, коли ми

хрестилися, нам тотально бракувало розуміння, що це було. Я тоді був, як це називаю, «духовним овочем». Три роки ми ходили в церкву. Я придивлявся і говорив: «ОКей, і ці мабуть, зрадять, мабуть, вони теж корумповані, мабуть, вони теж рано чи пізно покажуть свою хижу сутність». Відвідуючи богослужіння, я чув Слово Боже. І воно потроху, поступово проростало в моїй голові. 1995-го року під час літнього молодіжного табору я увірував. Зрозумів, що церква є шляхом до Бога. Так, люди можуть зрадити, вони не завжди такі, якими самі можуть бути. Найціннішим для мене є Святе Письмо. Я в Церкві тому, що вона вірить у Біблію, вивчає її та намагається виконувати.

Ми вважаємо себе церковними активістами. Більше десяти років я був молодіжними керівником, мої батьки служать в церкві. Не мислю себе поза активним служінням. Для мене церква — це можливість віддавати, ділитися здобутками, послужити іншим людям у церкві, поза церквою, а Біблія — це можливість узяти від Бога, дізнатись про Нього і пізнавати Його волю.

Якість мого життя без віри була б незрівнянно гіршою. Мені було б складніше говорити «ні» шкідливим звичкам. Не впевнений, що без віри я неодмінно кинув палити. Без віри в мене не було б мотивів турбуватися про своє здоров’я на тому рівні, як зараз. Для мене очевидно, що на рівні смаку життя, смислу життя, я би сказав, міри усвідомленості життя це були б різні речі. Мені було б складніше відповісти на питання: Хто я, навіщо живу, чому я такий, а не інший, чому те, що робиться, має смисл, яким воно має бути… Ціннісна орієнтація, світогляд, гідність, моє місце у Всесвіті, в Історії, місце сім’ї в моєму житті, стосунки із батьками, людьми. На ці питання поза біблійною релігією я навряд чи знайшов серйозні відповіді.

Для мене церква — це можливість віддавати, ділитися здобутками, послужити іншим людям у церкві, поза церквою.

Труднощі в моєму житті виникали не через віру, а через невірство моє, коли не знаєш, хто ти, коли не готовий брати відповідальність. Тоді завжди тяжко. Ти нецілісний, незібраний, розхристаний. Найбільша духовна боротьба припала на підліткові роки. Батьки намагалися мене направити на істинний шлях, а я страждав на дуже низьку самооцінку. Це, мабуть, типово для міських підлітків зараз. Коли у людини вузький особистий досвід, нема з чим порівнювати, вона схильна гіперболізувати свою ситуацію. Їй здається, наприклад, що «ніхто не був таким нещасним, як я; ніхто не страждає, як я; яке ж у мене тяжке життя». На той момент я теж потрапляв у такі пастки. І тому підлітковий час був для мене найчорнішим десятиліттям у моєму житті, це було «тюремне ув’язнення» під назвою «школа». Зі школою я не дуже ладнав.

Ми переїхали в інший район, у просторішу квартиру. Я там отримав свою кімнату, це був плюс, але довелось перейти до іншої школи. Там я не зміг адаптуватись, замкнувся і займався лише самоосвітою з філологічних предметів. Удома читав книжки, які мені подобалися. Через це у мене був стиль, філологічна ерудиція, підвішений язик. Але предмети не гуманітарні, природничі я не знав зовсім. Я ними не цікавився і їх не вчив.

Плюс мучило невміння «прозвучати» в колі однолітків, відповідати тим вимогам, які вважали необхідним для цього. У мене не було тугих біцепсів, перемог у бійках, грошей на розваги, модних речей, магнітофонів, які в той момент цінувалися. І як результат, я вважав себе «відсталим», «невдахою», «порожнім місцем».

Переростання цього стану співпало із навчанням в університеті. Принаймні там були інтелігентні люди, яких те, чи я вмію грати у футбол і бити щелепи не цікавило. В моді була вихованість і начитаність, культура. Звичайно, мені це не могло не подобатися. Прийшло перше кохання. Я був найщасливішим рабом своїх емоцій. Але як перший сніг завжди тане, так і перше кохання є нетривалим. Ми почали зустрічатися під новий рік, а влітку розсталися. Я був убитий розривом стосунків. А ще на це наклався звичний вивих лівого надколінника, «чашечки». Коли нога відновила свою функцію, я зустрів знайомого із церкви, який спитав, чи я їду з церковною молоддю на море. Я подумав: «Хоча б цим я втішу себе, хоча б із «сектантами» поїду туди». Я поїхав і повернувся звідти віруючою людиною.

Саме тоді я вступив на другий курс, склавши дві сесії. Я розумів, що треба підучуватися, і все буде нормально. Там уже не було математики, фізики, хімії. Тобто я вже уявляв, як за умови старанності можна триматися на плаву. І тоді набув навички самостійно роздумувати про Бога. «Я віруючий. І що далі?» А що у мене є? Мені всього 18. Я ще не набув добра, у мене нема своєї сім’ї. А є навчання в університеті. І, можна сказати, я його посвятив Богу. Це була та сфера, про яку я задумався найперше. До того Бог асоціювався у мене зі служінням у церкві. Проте моє життя не обмежується церквою, бо я проводжу там чотири години на тиждень, а шість днів живу у світській реальності. Відповідно посвятити Богові своє життя означало посвятити Йому ці шість днів, а не сьомий лише. Якщо я хочу прославити Бога, то повинен не стільки розповідати про релігію своїм одногрупникам, скільки старанно вчитися.

Я повернувся звідти віруючою людиною.

На третьому-четвертому курсі настала чергова криза. Батьки зрозуміли, що не можуть оплачувати моє контрактне навчання. І тоді міністр освіти запровадив норму, що студенти-контрактники, які складуть дві сесії підряд на одні п΄ятірки, можуть претендувати на перехід на бюджет, якщо на бюджеті є вільні місця. Коли ми вже просто були у відчаї і сказали ректору, що сім’я зазнає фінансових труднощів, то мене перевели на бюджетне навчання. Тоді почав вірити повірив, що Бог благословляє мої зусилля.

Моя професія стала пріоритетним чинником мого служіння Богу. І я стараюся з тих пір і до служіння ставитися як до роботи. І в служінні треба працювати так, як писав апостол Павло Тимофію, «щоб успіх твій був очевидним». Такий же підхід намагався запровадити в церковній діяльності. Я був молодіжним керівником більше десяти років підряд, у найкращі часи на наші «молодіжки» до мене збиралося 20-25 осіб. Не тільки молодь з моєї громади, а й із сусідніх. Окрім того, що ми чаювали, співали, сміялися, грали в ігри, ходили в походи — центральною частиною кожної зустрічі було вивчення Святого Письма. Найцікавіше і найголовніше для мене те, де я можу застосувати свої здібності, це дослідження біблійного тексту.

Чудеса в моєму житті

Моя історія життя є чудом для мене. Шість раз вивихувалося коліно. Остання реабілітація проходила найгірше. Я ходив з паличкою. Це мене гнітило і засмучувало.Після операції кінцівка настільки гарно реабілітувалася, що займаюсь ранковими пробіжками, а навесні 2017 року брав участь у харківському марафоні на дистанції десять кілометрів.

Я вдячний Богу за те, що Він навчив мене учитися, пересунув на бюджет і за те, що дав можливість закінчити аспірантуру, написати дисертацію. Це було дуже не просто. Я ішов навпомацки. Я вступав до одного керівника, а вона поїхала у Польщу на два роки на стажування. І науковим керівником стала інша особа, яка була спеціалістом не з української літератури, а з російської. Вона вимагала лише виконання мого індивідуального плану. Але це зробило мене самостійним, і навчило не очікувати нагадувань, а генерувати ініціативу, підганяти себе.

Треба раніше лягати спати, відпочивати, організовувати своє життя. Я зможу за рахунок здоров’я досягти успіху, але кому він буде потрібен тоді.

Господь благословив працювати в університеті, про який я мріяв, ще закінчуючи школу, але розумів, що з трійкою з хімії в атестаті вступити туди неможливо. Там завжди є свої кадри, з яких вони набирають викладачів. Завідуючий кафедрою покликав мене, працівника вищої школи, з умовою, що я маю навчитися за рік викладати фотожурналістику. Це він говорить філологу, який ніколи фотографію не вивчав. «Помру, але буду там працювати». Я не став відомим фотографом, але першокурсників навчаю. І дехто із них вдячний мені.

Господь звів мене з найкращою дівчиною на світі. І чудом є мій син. І чудо, що Господь врятував мою дружину. У неї була доброякісна пухлина мозку на кшталт кісти. Це така порожнеча, наповнена рідиною, яка роздувається і передушує корінь мозку, перешкоджаючи кров’яному живленню. Якби ця кіста розросталася далі, вона викликала б кров’яне голодування, і мозок би помер. Якби це було до винайдення МРТ, то таку кісту не продіагностували б, і дружина би померла. Але продіагностували, пухлина була виразно контурованою, її було легко чистити. Дуже добре пішов процес відновлення. Тепер утомлюваність більша. І все. Я не маю нічого, нічим не володію, нічого не контролюю. Все від Бога. Якщо Він допустить і дасть – я буду жити, не допустить – я нічого не вдію. Ось що я стараюсь пам’ятати щодня.

Моя сім'я
У Вас є запитання? Задайте їх нашим пастору
Поставити запитання