Чому я вірю?

Мене звуть Таня і я вірю в Бога. І мені здається, що вірила завжди, тому що, як розповідає мама, коли мені було років 3-4 я задавала їй запитання про Бога, на які вона тоді ускладнювалась відповісти. Мені здається, це було впливом моєї прабабусі Кілі, яку я майже не пам'ятаю, але вона точно мені щось розповідала і багато молилася про всіх нас.

Протестантизм в нашу сім'ю прийшов від сестри маминої бабусі Федори Карпівни. Вона була дуже побожною по-православному звичаю, але нетерпима до «штундів». Під час Великої вітчизняної війни вона працювала на військовому складі. Її завданням було пропускати на територію бази вантажні машини, відкривати і закривати ворота. І одного разу з нею сталося нещастя. Коли вона відкривала ворота, щоб могла проїхати чергова вантажівка, то машина, проїжджаючи повз, зачепила її причепом. Її терміново госпіталізували, діагноз - множинні переломи стегнової кістки. За Божественним провидінням поруч з нею в палаті виявилася протестантка - адвентистка сьомого дня. З першого дня вона почала свідчити Федорі Карпівні про свою віру. Як пізніше розповідала бабуся Феня: «Якби могла піти - пішла б від неї, але ходити-то не можу. Була змушена все слухати». А ця жінка молилася про бабусю, щодня розмовляла з нею і Господь пом'якшував її серце. З лікарні Федора Карпівна вийшла, як Яків після ночі боротьби - з хворим стегном, але здоровим серцем і світом в душі! Вона не могла мовчати про своє придбання - про віру, яку вона знайшла. Вона поділилася своїм щастям з сестрою Акуліною, яка з щирим серцем прийняла кожне її слово. Все своє життя Федора Карпівна ділилася своєю вірою в Ісуса з оточуючими. Через неї прийшли до Бога її дочка Галина, онук Вадик і невістка Світлана.

Моя мама, осиротівши у віці 4 років потрапила на виховання до дитячого будинку разом з двома своїми братами. Ніхто з численних родичів не побажав взяти опіку над сиротами. Але бабуся Кіля завжди брала їх до себе на канікули. Хлопчаки не дуже тяглися до Бога, а мама стала цікавитися вірою своєї бабусі. Вона любила слухати біблійні історії. Бабуся Кіля часто по суботах брала маму до церкви на вулиці Ямській в Києві. Мама любила туди приходити, там її все шкодували, часто пригощали чимось смачненьким, запрошували в гості.

З дитбудинку маму визначили в інтернат для слабозорих в Пущі-Водиці. Оскільки з бабусею вона бачилася переважно на канікулах, вплив школи і вчителів виявилося сильнішим. У 14 років мама погодилася із загальноприйнятою думкою про те, що Бога немає і стала жити «як усі». Так вона закінчила школу, потім кулінарне училище, а потім і вийшла заміж за мого батька.

Коли мені було 3 роки мамина бабуся померла. Господь часто стукав у серце матері, але вона так і не бажала приходити до Нього. Бог посилав їй і важкі обставини, і благословення, бабусиних подруг і співробітницю-баптистку. Але все було марно...

А коли мені було 5 років, маму забрали по швидкій в лікарню з гепатитом. Але, як з'ясувалося пізніше, з діагнозом лікарі помилилися. Одного разу, коли мамі поставили крапельницю, її відвідала дивна думка - зараз вона помре. Про це вона спробувала повідомити сусідці по палаті, але вимовити встигла лише частина фрази: «Я помира...». У цей момент вона відчула, як її тіло заніміло, а вона ніби летить. Вона нічого не бачила, але чітко чула, як внизу метушаться лікарі і медсестри, як лікар діагностує смерть, а медсестра намагається ввести внутрішньовенно адреналін. І через всю цю метушню вона почула, що десь вище про неї ведеться суперечка. Вона прислухалася: один голос був ніжним і добрим, а інший - різким і злим. Тоді мати зрозуміла, що те, про що вчила бабуся - правда: є Бог, є і сатана. І мама, по своїй простоті, сказала: «Господи, візьми мене до себе. Я не п'ю, не курю, чоловікові не зраджую, мати хороша...» Але більше переваг не набралось. І в цей момент голос, який маму захищав замовк, а що засуджує голос сказав: «Ти гарна? Зараз я покажу тобі яка ти хороша». І тоді перед очима у мами минуло все життя, все зле, що вона встигла накоїти. І це було не просто як кіно, але вона встигла згадати думки і почуття, з якими здійснювала всі показані їй вчинки. В цю мить вона лише встигла подумати: «Як я посміла відкрити свій брудний рот і сказати Богу, що я хороша? Все, кінець, зараз потягнуть смажити на сковорідках...» І в цей самий момент життя стало повертатися до неї. Вона прокинулася до невимовної радості переляканої лікарської бригади. Через 2 години до неї приїхав батько і перше, що мати попросила - принести їй Біблію.