Бог і я - найкращі друзі
Валентина Куриляк

Перші 12 років мого життя пройшли у великому селі під назвою Зелені Кошари в Першотравневому районі, Миколаївської області. У дитинстві ми часто ходили з татом в ліс і розводили багаття, на якому пекли яблука на паличках. Після трапези ми з братом хапалися за руки батька, і він крутив нас навколо себе. Але випадки, коли тато садив мене на плечі й мені вдавалося дістати до люстри на стелі, були найкращими. Він дуже любив співати пісні, і ми з задоволенням їх слухали зимовими вечорами. Коли мені виповнилося 12 років – батько зник з мого життя, через чотири роки, коли отримувала паспорт дізналася, що його вже немає в живих. А останнє, що пам'ятаю про нього – це вечірня пісня, яку він виконав на моє прохання. З моїм братом, який на два роки молодший за мене, ми були найкращими друзями, хоча вся наша дружба зводилася до небезпечних пригод, за які мама нас строго карала і бійок між собою, але наші сварки тривали не більше п'яти хвилин після чого ми знову планували незабутня пригода.

Найяскравіший випадок нашого розбійництва стався, коли мені було 10 років, а братові 8. Недалеко від нашого будинку знаходилася стоянка сільськогосподарської техніки, яку ми часто ходили із задоволенням досліджувати. І якось в кінці літа, коли ми сиділи на деревах, то побачили, як у напрямку до стоянки їде 5 нових зелених комбайнів, якщо до цього ми бачили тільки радянські комбайни, які як правило були червоними й маленькими, то ці виглядали величезними і яскраво-зеленими та називалися «John Deere». Подальші кілька днів ми мріяли про те, коли ж ми нарешті підемо розглянути ці диво-машини. Під вечір, коли вони повернулися з полів, ми пробралися до одного з комбайнів і вилізли нагору, на наше велике щастя, він виявився відкритим. Ми увійшли всередину і, вдосталь там награвшись, вже хотіли йти додому, але виникла проблема масивні двері комбайна просто зачинилися, і ми ніяк не могли їх відкрити. Час минав, нікого з робітників вже не було, до того ж мій брат, Максим, до всієї нашої біди почав сильно плакати. Як я його заспокоювала, він не переставав, тоді мені прийшла в голову ідея як можна вийти з цієї ситуації. Під сидінням було багато великих тракторних ключів, попросивши брата сховатися за сидінням я просто з усієї сили розбила дверне вікно, і ми швиденько вийшли назовні. Але через те, що вікно розбилося на безліч маленьких шматочків, і ми були одягнені тільки в майки та шорти ми повністю були порізані. Коли ми повернулися додому на початку десятої вечора, мама опрацювала наші рани й поставила на коліна на кукурудзу.

Як би там не було, більш свавільних дітей важко було знайти, але всі наші прокази ми намагалися компенсувати тим, що допомагали мамі в усіх її справах. Хоча кожен раз поспішали закінчити роботу, щоб знову піти шукати неприємності на свою голову.

Згодом мама, маючи троє дітей-підлітків, вийшла заміж за мого нинішнього вітчима, якого я з першого моменту терпіти не могла, хоча він був дуже старанним батьком. Його турбота виявлялася в тому, що вранці для нього не проблема була натерти для нас моркву з яблуками та посипати горіхами, або посмажити шматочками картоплю, за яку моя мама дуже лаяла його, або по секрету від мами пригощати нас цукерками. Але ніяка його турбота не допомогла мені прийняти його в нашу сім'ю. Проблема полягала в тому, що мама завагітніла моєю сестрою Машею, а для мене – це був страшний удар. По-перше, тому, що я вважала – це зрадою щодо мого батька, по-друге, мамі було 42 роки і я, моя сестра Віра і брат Максим були вже дорослими. І останньою кому сказали, що вона вагітна була я і то це зробила моя подружка, коли я була у неї на дні народженні.

Найбільше мене гнітило, те що дівчинка, яка народиться матиме батька, який буде з нею грати й проводити час, а мого батька зі мною немає. І часом юнацький протест виражався в тому, що я все робила наперекір батькам, які були в здивовані від мого непослуху. Хоча проблема лежала на поверхні, мене просто з'їдали дитячі ревнощі. Наступні 7 років, ніхто ніколи не просив мене пограти з Машею, оскільки знали, що краще з цим проханням до мене не звертатися. Все інше по дому мені подобалося робити, особливо, коли батьків не було вдома. Після дев'ятого класу з батьками вже не жила, через те, що закінчувала 10 і 11 клас за 11 км від будинку. Але, до 10 класу у нас вдома була залізна традиція – перед тим як нас з братом відпустити вечорами гуляти з друзями, ми повинні були почитати Біблію і заспівати зі збірки псалми. Ще батьки розділили дні, тобто один день у нас було півгодинне домашнє богослужіння, яке починалося о 19:00 і тривало до 19:30, а потім ми бігли до друзів, але о 22:00 ми повинні були повернутись додому; запізнення каралося тим, що ми не могли виходити до друзів наступні три дні. Другий день – було довге богослужіння 1,5 години, після якого ми залишалися вдома і нікуди не виходили. Мені не подобалися – ці читання, і коли моя черга була читати главу з Біблії я вибирала найкоротшу, наприклад, останню главу з книги Малахії й швидко її читала всім виглядом демонструючи, як мені – це неприємно.

Вітчим та мама

Коли мені виповнилося 15 років інтереси мої та моїх друзів перестали збігатися, швидше за все повчання батьків давали свої плоди, а я стала членом адвентистської церкви.

Навчання в школі мені подобалася, пам'ятаю, що в кінці 11 класу мене дуже турбувало, що робити далі. Якось до нас приїхали з Миколаєва і запросили на додаткові курси з фізики та математики, через те, що ці предмети мені давалися важко прийняла рішення їх відвідувати. Після курсів нам запропонували стати студентами Миколаївського кораблебудівного університету – всупереч проханню мами не вступати до університету, оскільки грошей у сім'ї було мало я поступила. Одним з факторів, що впливав на подальше моє життя було те, що потрібно робити все навпаки, не так, як моя мама. Тобто, якщо мама вийшла заміж у 22 роки й в наступні 6 років народила 3 дітей, і через це не змогла закінчити юридичний інститут і звичайно часом скаржилася нам, що життя прожила дуже тяжке. Мені здалося якщо робити все навпаки, то результат життя буде іншим.

Факультет «Технологія машинобудування» обрала абсолютно випадково, запропонували перелік факультетів, таких як авіа і суднобудування, особливо не думаючи вибрала професію «Інженера-технолога». І звичайно, у мене відразу ж виникли проблеми з математикою, теоретичною механікою, термодинамікою та іншими дисциплінами. Але завдяки тому, що мій батько навчив нас ніколи не здаватися, більшість предметів з величезним зусиллям волі пройшлося освоїти.

З братом Максимом

До кінця другого курсу, під час численних проповідей в церкві, до мене прийшло усвідомлення то, що я дуже строга до моїх батьків. Попросивши Бога, щоб він допоміг мені їх зрозуміти поїхала додому. Вперше я приїхала додому просто з бажанням побачити маму і поговорити з нею, оскільки до цього кожен раз мене душила образа на неї, і я вважала її егоїсткою. Після цієї поїздки ми з мамою ось уже 8 років в ідеальних стосунках, а моїй маленькій сестрі Маші телефоную кожен день і багато предметів вчу разом з нею. Вона називає мене своєю музою, а я її моїм маленьким розумним колобком. Разом з нею ми освоїли ази англійської та німецької мови й продовжуємо – ці заняття кожен день. Іноді з гіркотою згадую чому стільки часу була такою холодною до неї.

З братом Максимом і сестрою Машею

Зараз моїй маленькій сестрі готова зірки з неба принести, але їй вони не потрібні їй просто подобається бути зі мною, вона часто мені говорить: «з тобою мені нічого не страшно, яку б справу ми не затіяли у нас все виходить». Також перед третім курсом звернувшись до Бога в молитві попросила підвищену стипендію з умовою, що буду користувався звичайною, а все інше повертати Йому у вигляді церковного приношення. До кінця 6-го курсу мені приходила підвищена стипендія.

Настав 2012 рік. В церкви прозвучало оголошення, що через півроку відбудеться вікторина під назвою «Світ Біблії» по книзі Екклезіаста. Я з моєю подругою Валентиною прийняли рішення разом вивчати цю книгу. У трьох турах: міському, обласному, міжобласному та всеукраїнському, ми змогли дати правильні відповіді.

На міжобласному турі нам обом сказали, що ми візьмемо участь в остаточному етапі біблійної вікторини в місті Буча під Києвом. Мимоволі ми ставили собі питання: «Невже це можливо?». Це виявилося не тільки можливим, але і реальним. Бог подарував мені перше місце і можливість відучитися на теолога, а моя подруга Валентина зайняла друге місце в Україні.

Звичайно, переїхавши в Бучу, я відчувала себе жахливо самотньою з тієї причини, що, коли залишила Миколаїв – залишила в ньому не тільки все погане в плані помилкових рішень, але і все хороше, а це друзі та служіння, від яких відчувала задоволення. Попри правильну поведінку й організованість служіння, в молодіжній церкві було емоційно холодно і скупо. Самій було самотньо без друзів і брата, які завжди були зі мною в Миколаєві.

Ще мене хвилювало питання мого подальшого заміжжя, оскільки перед переїздом в Бучу прийняла рішення ні з ким не дружити з братів, щоб не робити помилок, зроблених за п'ять років в Миколаєві. Просто товаришуючи з потенційними кандидатами в чоловіки звернула увагу, що спілкування з ними мене втомлює й іноді рахую хвилини до того моменту, коли залишуся сама. А як можна жити з людиною все життя, яка мене втомлює.

Кожну проповідь, що лунає з кафедри, адресую особисто до себе. В одній з проповідей почула думку, що, коли ви вирішите, що готові до заміжжя помоліться про те, щоб «Бог дав чоловіка по Його волі, і по вашому серцю». Ці слова запали мені в душу і відмовивши всіх можливим кандидатам, три рази в день справно ходила до озера, молилася та просила такого чоловіка, який буде по Його волі й по моєму серцю. Минуло перші три місяці першого курсу теологічного факультету, а відповіді на мої молитви не приходило.

Служіння в Миколаєві

І якось увечері на початку грудня близько 22:00 згадала, що не молилася сьогодні втретє. На вулиці був сніг і холодно, але не дивлячись на це пішла на вулицю і цей вечір став поворотним в моєму житті. Йдучи до озера, я розплакалася і сказала Богу все роблю як потрібно, чому Ти мовчиш. У цей момент задзвонив мій телефон де висвітився номер Куриляка Богдана мого однокурсника, який був підписаний Богдан – близнюк, оскільки їх на курсі було двоє. Мені не вдалося відповісти тому, що він поклав трубку і вийшов із-за ялинок так несподівано, що мене налякав. Виявляється, він вирішив сходити до мене за конспектом з теології, і коли почув телефон зрозумів, що я йду по доріжці. Звичайно, застав мене Богдан не в кращому вигляді, та ще й запитав, чому я плачу. Нічого іншого не придумала як запросити його піти зі мною до озера, пообіцявши розповісти чому я плачу. Ми пройшли три кола за які на емоціях виклала йому всі свої переживання на що він сказав «ніколи не думав, що в таких людей як ти можуть бути подібні переживання». В той момент вийшов великий місяць, який показала мені чудові блакитні очі Богдана, які дивилися на мене з таким захопленням, це вибило мене з колії. Повернувшись в кімнату дуже картала себе за те, що чужому хлопцеві відкрила свої думки. Думала, що це – кошмар, як завтра дивитися йому в очі адже він вважав, що я завжди весела і ніколи не переживаю до того ж засинаючи в голові ясно прозвучала думка – цей хлопець буде твоїм чоловіком. У відповідь подумки обурившись я заснула.

Через два місяці Богдан зробив мені пропозицію дружити, а через два роки ми одружилися. Сама не розумію, як, але моєму чоловікові вдалося мене підкорити своєю м'якістю і відкритістю. Згодом він розповів, що в той вечір просто хотів мене побачити й знайшов привід, щоб сходити за конспектом, оскільки він закохався в мене з першого погляду в той день, коли ми приїхали складати іспит, щоб вступити на богословський факультет. Виявляється, всі місяці, коли я просила Божого керівництва в тому, щоб побудувати сім'ю з чоловіком від Нього – цей чоловік весь час був поруч.

Я із Богданом та Ігорем Куриляк

З моменту його пропозиції ми завжди були з ним не розлий вода. Наші побачення складалися з того, що ми вчили разом всі предмети. Найголовныше те, що Богдан ніколи мене не стомлював. Час з ним був цікавим і корисним. До того ж Бог не тільки подарував мені чоловіка з інтелектом, а й блакитні очі як у мого загиблого батька, руки піаніста і милу посмішку.

Вечорами я часто прошу розповісти мені щось цікаве з богословських питань і кожен раз мене захоплює те, що Бог вміє дарувати людям все до найдрібніших деталей, просто про це потрібно попросити.

Разом з Богданом ми дуже любимо вчитися, і тому після навчання в Бучі з Божою допомогою продовжили магістерську освіту з теології в Заокській духовної академії від університету Ендрюса.

Звичайно у когось може виникнути запитання, навіщо здобувати освіту на трьох факультетах одночасно – відповім: навчання – це цікаве заняття, яке допомагає зустріти багато незвичайних людей, які не тільки впливають на мене і розвивають мої здібності для ширшого служіння Господу, але водночас через зіткнення зі мною, люди що не знають Бога, хочуть вони того чи ні, дізнаються про живого Бога здатного подарувати своїм дітям гарний настрій і оптимізм в абсолютно безнадійних з точки зору людей ситуаціях.

Богдан і я
У Вас є запитання? Задайте їх нашим пастору
Поставити запитання