Коли довіряєш, Бог усуває перешкоди
Світлана Костенко

Мене звати Світлана Костенко, разом з чоловіком мешкаю у селі Кам'яний Брід (Черкаська область). Зараз допомагаю кухарю у шкільній їдальні, веду бухгалтерію. Чоловік працює у школі вчителем фізкультури. Маємо двох діток-двійнят Валю і Віталю, їм по 15 років.

Зі своїм майбутнім чоловіком, Станіславом Костенко, познайомилася ще в школі, він був викладачем військової підготовки. Ми тоді просто спілкувалися, обмінювалися подарунками на свята. Коли я закінчила одинадцять класів, Станіслав розпочав ходити до церкви у нашому селі та досліджувати Біблію, тоді він зрозумів, що істина в адвентистській церкві. В цей час я навчалася в Уманській аграрній академії. Він написав листа, в якому розповів, що ходить у церкву. Коли я прочитала його, я була шокована, бо ця церква вважалася у селі сектою. Я написала йому відповідь, що буду голодувати доти, доки він не припинить ходити до тієї церкви. Господь так зробив, що це було у п’ятницю. Суботу і неділю я залишилася у гуртожитку, бо треба було написати курсову роботу. Саме в ці дні у гуртожитку вимкнули світло і я не могла зварити собі їсти. Так виконалася моя обіцянка, я три дні постувала. 

Коли Станіслав отримав мого листа, то приїхав і зустрів мене в понеділок після занять. Він відкрив Біблію, почав читати Десять заповідей, і спитав з чим я не згодна. Після посту я зрозуміла, що все в Біблії написано вірно, і дивувалася, чому і з чим я була не згодна. Станіслав запропонував відвідати у суботу Дім молитви в Умані. Він приїхав у суботу і ми разом пішли в Дім молитви, мені там дуже сподобалося. Пастор Олександр Діденко зробив оголошення про початок програми в Будинку культури  й запрошував всіх прийти послухати.

 Це був 1995 рік. Я домовилася з подругою разом ходити на програму, було справді цікаво. Через тиждень нам дали анкети, де ми відповідали «так» чи «ні». Я була згодна з усім, і моя подруга ще дивувалася: «Ти що, збираєшся ходити в цю церкву?» Я відповіла, що мені тут дуже сподобалося. Так я почала ходити у нашу церкву. Коли про це дізналася моя мама, вона написала мені листа, приїжджала до мене в Умань, говорила, що вона цього не дозволить, але я не переставала ходити до церкви. Спочатку прийняв хрещення Станіслав у 1999 році, а 16 квітня 2000 року прийняла хрещення і я.

В червні почалися канікули і я приїхала додому. У церкві мала бути Вечеря Господня і я, потай від батьків, пішла до місцевої громади. Моя мама побачила, що мене немає вдома і прибігла, щоб мене забрати. Та Господь так зробив, що, коли я зайшла у Дім молитви, то сіла на самому задньому ряду і люди, які заходили не помічали мене. Мама сказала тим, хто був на вулиці, щоб мене позвали, вони зайшли до церкви, подивилися і сказали, що мене там немає. Після служіння, коли вже всі збиралися йти додому, люди дивувалися, що не бачили мене у церкві. Господь так зробив, що вони, дійсно, мене не бачили.

Коли я прийшла додому, був великий скандал, моя мама вважала, що мені щось «пороблено», декілька разів наймала машину, щоб повести мене до бабки-ворожки. Коли ми їхали, я весь шлях молилася, і три рази її не було вдома. Мама збиралася везти мене і наступного разу, і це  мало були в суботу. Я знала про це, після служіння я просто стояла біля церкви й не знала що робити. Підійшла мама пастора Свіденка Петра Яковича, і запитала, що в мене трапилося. Я відповіла, що мама хоче відвести мене до бабки-ворожки, і що я не хочу йти додому. 

Вона забрала мене до себе і я жила в них декілька днів. Коли я прийшла додому, всі мої речі були спаковані й стояли у валізах на порозі, а мама сказала, щоб ноги моєї більше не було вдома. Я звернулася за допомогою до Станіслава, і він запропонував одружитися. Ми подали заяву в громаду, а Петро Якович неодноразово звертався до моїх батьків, їздив до них, щоб примирити нас, але батьки відмовилися. Весілля запланували на 10 вересня. Цілий тиждень йшов дощ, навіть у суботу. Мама Славіка дуже хвилювалася, бо в суботу нічого не робили, не готувалися до весілля. Ми прийшли після служіння, а вона стоїть на воротах і питає: «Що ви собі думаєте, завтра весілля, а нічого не має». Дякуючи братам і сестрам Лисянської громади, за ніч наготували всю їжу, все підготували до весілля, і наступного дня з самого ранку була дуже гарна погода, цілий день було сонячно. 

На жаль, моїх батьків на весіллі не було. Через три місяці ми знову пішли до моїх батьків, хоч і тепер прийняли вони нас неохоче. Батьки не хотіли йти на контакт, в нас були складні відносини, але з часом все минулося. Спочатку ми жили у мами Станіслава, згодом знайшли у центрі села будинок і мама допомогла його купити. Ми почали жити у своїй хаті, і так наші стосунки з батьками  налагодилися. Через три роки у нас народилося двоє діток і це теж було чудо.

Коли я поїхала до лікаря ставати на облік, мені сказали, що вже три тижні, як дитина завмерла і треба робити операцію, її запланували на наступний день. Я приїхала додому дуже засмучена і молилася усю ніч, тоді прийшла від Господа думка: «Чому саме у цій лікарні? Якщо немає побічних ефектів, звернись до іншої». Я подзвонила до мами серед ночі й попросила, щоб вона поїхала зі мною в іншу лікарню. І ми поїхали. Це було не професійне УЗІ, але коли я прийшла, старший лікар подивився на мене, поклав свою руку на мою руку і сказав: «Не турбуйся, дитино, у тебе буде все добре». Для мене це був як знак від Бога. 

На третій день ми поїхали у Черкаси, на професійне УЗД й там сказали, що все добре, тільки треба лягти на зберігання. Я повернулася у свою лікарню і підійшла вже до іншого лікаря, все йому розповіла й лягла на збереження. Через тиждень знову треба було робити УЗД, але я не хотіла йти туди сама, боялась, що скажуть мені щось погане. Мій лікар взяв ще одного, дві медсестри і я пішли на УЗД. Коли лікар дивився на монітор, сказав, що щось не те. Я злякалася, а всі кинулися до монітора, і побачили, що там була не одна дитина, а двоє. Всі дуже дивувалися, бо говорили, що і однієї дитини не буде, а тут відразу двоє. Хлопчик народився 2кг 100 грамів, а дівчинка 1кг 700 грамів. Але, слава Богу, вони живі, виросли й ми беремо їх з собою до церкви. Діти посвячені слідопити. Як їм сповнилося два роки, ми постійно їздимо на табірні служіння або в Черкаси, та й на місці, ніколи не пропускаємо богослужіння. Ми просто радіємо чудесам, які Господь зробив для нас і  розповідаємо людям про Божу любов, яку постійно відчуваємо. Спочатку виховувати дітей було тяжко фізично, але чоловік завжди допомагав мені. Ми хочемо, щоб наші дітки були духовно багатими, тому виховуємо їх за книгами Елен Уайт і самі намагаємось бути для них прикладом.

Мені завжди додає сили Божа обітниця: «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерті. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!»

Об'явлення 21:4

А найбільша моя мрія – бути з сім'єю, з усією родиною та друзями разом на Небі з Господом!

Світлана Костенко

У Вас є запитання? Задайте їх нашим пастору
Поставити запитання