Про свою службу водієм і про Божий захист під час війни розповідає брат Степан (ім’я змінено).
Вас призвали до Збройних Сил України, чи Ви самі зробили такий вибір?Для вирішення питань зі своїм бізнесом вночі 24 лютого я приїхав додому в Україну. Вранці подзвонив знайомий і повідомив, що почалася війна. За спеціальністю я водій, маю свою вантажну машину, тому мене запросили до військкомату і запропонували віддати автомобіль для фронту. Я не заперечив, але моя машина має особливу конструкцію, не кожен причіп можна до неї причепити. А ще — дуже мало водіїв такої кваліфікації, як у мене, які можуть керувати такими машинами, тому своє авто можу водити тільки я. У цьому місті живу, всі знають, що я віруюча людина, тому попередив, що не буду брати до рук зброю. Але мені відповіли, що я їм потрібний як водій. І давши згоду, попередив, щоб не було таких ситуацій, коли треба брати зброю у руки. У військкоматі мене зрозуміли: поставилися з повагою до моєї віри, і запропонували перевозити людей та продукти. Чи приймали Ви участь у бойових діях?Ні, але багато разів попадав під обстріли. Я не маю бронежилета, не маю військової форми, тільки цивільний одяг. На жаль, російські снайпери не звертають увагу на це, вони стріляють у всіх без попередження. Одяг мій пошматований вже багато разів. Часто бувало в дорозі, коли за 20 метрів від мене розривалися снаряди і не було гарантії, що не попаде в мене. Боявся — не можу так сказати. Але завжди звертався до Бога: «Боже, Ти Сам знаєш, що треба робити! Я цілком довіряю Твоїй волі». Сам страх я пережив вірою та спокоєм. Не біг, не ховався, тільки вірив Богу. Цей спокій та довіра Богові вплинула і на інших водіїв, які питали мене: «Чому ти ніколи не біжиш, не ховаєшся?» Відповідав, що Бог знає моє місце під сонцем, і місце кожного з них, головне — вірити Йому.Так, дуже важко бачити як гинуть люди. Змиритися з цим неможливо, і мені, як батька синів та дочок, це крає серце.Що ж захищає Вас у дорозі?Тільки Господь, молитви до Нього. Всі, з ким ми їздимо, знають, що я віруюча людина. Не нав’язую їм свою віру, Бога можно показати своїм ставленням до людей. Вони також знають, що наша молитва до Бога має велику силу, бо під обстрілами нас спасав лише Господь.Під час останньої поїздки ми попали під такий обстріл, що телефон, який був у мене в нагрудній кишені, так тріснув, що його важко відремонтувати.Після останньої поїздки я потрапив до шпиталю, треба трішки підлікуватися, бо все, що переніс за час війни, далося взнаки. Це також захист Божий, бо водіям, які поїхали за призначенням, зараз дуже тяжко.Ваше ставлення до тих християн, які самі йдуть на війну?Мав розмову з одним таким хлопцем. В нього мама член адвентистської церкви. В дитинстві хлопець також ходив до церкви, у нього глибоко закріпилися в серці Божі закони. Він каже, що дуже любить свою країну і хоче її захищати. Хлопець не хоче бути злим, не хоче мати в серці ненависть до людей, без потреби не стріляти. Він все розуміє, але вважає, що, якщо буде загроза йому або його рідним, він має право захищатися, бо вороги прийшли на його землю.Це дуже добре — любити свою країну, але кожен повинен робити своє діло. Я спитав його: «А кого ти більше любиш — Бога чи країну? Як скажеш Господу, що вбивав людей?» А він відповів: «Я скажу Богу, що була загроза нашому життю». У кожної людини є своя професія, свій вибір. Наші волонтери дуже багато допомагають нашим захисникам. Часто їхнє життя знаходиться на межі від смерті в декілька сантиметрах. Багато волонтерів загинули. Коли вас питають, що Ви відчуваєте до росіян, що відповідаєте?Я до них ставлюсь, як до людей, які не знають, що творять. Господь за них молився: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони» (Луки 23:34). Ці слова Ісуса Христа були в той час, коли воїни ділили між собою Його одяг, а Він висів на хресті. Не бажаю смерті нікому, тільки покаяння і припинення цієї війни. Я знаю, що з росіянами розмовляти дуже тяжко, ми бачимо, які вони. Головне — щоб ми не були такими.Чи маєте Ви досвіди за час поїздок?Так, багато, але про них будемо розповідати після війни.Питання – Алла Шумило