Про життя в окупованому російськими військами містечку і про те, як Бог вивів їх сім'ю з окупованої території, розповідає Інна Бутурлім, дружина пастора, Херсонська область
Як ви жили до окупації, до того часу, як росіяни зайшли у ваше містечко? Ми жили дуже добре, ходили купатися на море, це Генічеськ. Навесні тут дуже гарно, коли цвіте багато квітів: нарциси, тюльпани. У нас дві громади: в Генічеську і Новотроїцьку, організоване гарне місійне служіння, дружня сімейна атмосфера в громадах. Як ви зустріли 24 лютого? Так як і всі, о 5.30 ранку нам подзвонили, що сильно стріляють на Чонгарі, а Генічеськ близько біля Криму. Люди були в паніці, в церкві почали дзвонити, хтось плакав, хтось переживав, думав що робити. Так побахкало весь день 24 лютого, а потім все затихло. Вся поліція і прокуратура, так би мовити, вся основна частина міста поїхали о 8 ранку, а потім заїхали російські машини. З цього часу і дотепер українських військових в місті немає, тільки російські. Ми жили з дня окупації майже два місяці, тільки 18 квітня могли виїхати. Чому ви не виїхали відразу? Найголовніша причина – це те, що у нас там служіння, ми не хотіли кидати церкву. Вся наша родина: хтось на Закарпатті, хтось в Одеській області. А ми залишилися, тому що там служіння. За цей час ми ще більше здружилися з церквою, допомагаючи людям. Двічі на тиждень виходили в парк, молилися за місто, дуже багато людей відгукувалося і ми просто не могли поїхати, залишити нашу церкву. До 13 квітня ми не думали виїхати, нас просто вивів Бог і це було чудо. Які були умови проживання: харчування, медикаменти, вода, газ, світло? Перші два тижні було важкувато, десь 70 відсотків магазинів зачинилися, а ті, що залишилися, були швидко спустошені, полиці магазинів порожні. Навіть тоді, коли ми виїжджали, цукор був по 70 грн за кг, бензин по 70 грн за літр. Одна пачка підгузок, яка в мирний час коштувала 245 грн, тепер по 1000 грн. Деякі магазиги закрилися, бо припинилося постачання, гуманітарна допомога не надходила. Тільки ті, хто їздили в Крим, в Росію, могли привозити якісь продукти. В Україну не пускали, щоб поїхати за продуктами, а ті, хто "перезулися", поїхали в Крим, накупили товару, і зараз на ринку багато російських товарів. З Росії привозили допомогу і видавали в обмін на підпис і паспортні дані. Пенсіонери могли отримати пенсію в рублях, якщо дати паспортні дані і розписатися.Як вам вдавалося проводити служіння в суботу? Чи вам не забороняли? Як збиралися люди, який був настрій? Поки ми були, збиралися з церквою в п'ятницю і в суботу. Це був такий день, коли ти менше думаєш про війну. Спільні молитви з церквою надихали. Всі, хто не поїхав, всі приходили, навіть ті, з ким ми познайомилися в парку на нашій місійній діяльності. Ми разом молилися, допомагали кому могли, і гуманітарною допомогою. І весь цей час служіння проходили, і зараз проходять, ми налагодили, щоб служіння проходили. У парку ставили столик, де були книги, напис «Молимось разом», була скринька, куди можна було покласти прохання про свої потреби і ми за них молилися і євангелізували. Поки що ніхто нічого не казав, хоч проїжджали російські машини. Але ніхто нічого не казав. Режим окупації був більш менш нормальний. Іноді приходили і брали фен, комп'ютери з училища. По ринку вони ходили, ти йдеш, а вони поруч, це дуже напружувало. Машини військові їздять по місту – моторошно від цього. Але всі звикли. Ви сказали що до середи у вас не було думки виїжджати. Що трапилося в середу?Ми не думали виїжджати, бо в нас було спокійно, нас не бомблять, як у Харкові і Маріуполі. У середу була пасторська зустріч, на якій вирішувалося, чи залишаються пастори у Херсонській області чи виїжджають? Більшість пасторів сказали, що виїжджають, тому що у Херсоні більш напружена обстановка. Чоловік сказав, що ми залишаємося, бо в нас спокійно, добре проходить служіння. Але після цього був неспокій на душі. Він помолився, потім ввечері ми разом помолилися: «Боже, ми тут на служінні. Скажеш їхати – ми поїдемо, скажеш залишитися – залишимося. Наступний день був дуже насичений досвідами. З самого ранку подзвонив батько чоловіка, хоч він і раніше казав, що хотів, щоб ми виїхали. А тут він так наполегливо просив: «Виїжджайте, я відчуваю, що вам потрібно виїхати.» Зрозуміло, що як батько, він буде це казати. Ми послухали, сказали що подумаємо. Далі стали на коліна і молимось: «Боже, кажи, нам хочеться, щоб це була дійсно Твоя воля.» Після цього мені дзвонить моя тітка з Польщі, з якою ми не розмовляли більше двох місяців. Вона каже: «В мене з самого ранку почуття, щоб подзвонити тобі і сказати, щоб ви виїжджали.» У мене на очах з'явилися сльози. А якщо дійсно справді Бог скаже, щоб виїжджати? Чи готові ми залишити церкву, всіх людей? Я сказала, що ми подумаємо. Я стою знову на коліна і, як Гедеон, прошу: «Боже, кажи ще, кажи, щоб я була впевнена, що це Ти кажеш.» Ми сідаємо читати Біблію і перший вірш, який я прочитала, це коли Єлисей каже жінці: «Бери сім'ю твою і поживи, де прийдеться, бо голод прийде на цю землю.» В мене знову сльози. Я підійшла до чоловіка, а він сказав що прочитав текст: «Ваш дім на небесах, не прив'язуйтеся до земного.» Ми знову стаємо на коліна, знову молимося і після цього ще троє людей нам подзвонили і сказали: «Виїжджайте! Виїжджайте! Виїжджайте!» Ми бути просто в шоці, було дуже багато питань: як їхати, які речі збирати, куди подіти акваріум? Що робити з церквою? Що робити з церквою в Новотроїцьку, там навіть не провели служіння Вечері Господньої за весь цей час. Дуже багато питань, а Бог так діяв, що мій чоловік ставить питання, а йому дзвонять і кажуть: «так і так зроби.» Потім він запитує: що збирати, йому дзвонять і людина каже: «мінімум речей, одна сумка має бути.» Потім він ставить питання: як їхати? Йому дзвонять і кажуть: «Тільки через Херсон, через Мелітополь не можна їхати.» Ми сиділи з великими очима і Бог не просто сказав виїхати, але спланував все до мінімальних потреб. Ввечері в п'ятницю ми думаємо, як відреагує церква? Ми зі сльозами на очах сказали, що ми вирішили виїхати, що Бог нас виводить. Вони кажуть: «ми теж думали про те, щоб ви виїхали.» Це був такий досвід. Окупанти ходили по організаціях і питання ставили ребром: якщо ви будете діяти за нашими правилами, то ви будете і далі працювати. Якщо ні, то ми вас вивеземо. Інше питання було – це призовний вік, мій чоловік підпадає під ці всі критерії. Ми живемо при церкві і йти далеко нам нема куди. До харизматів вони вже приходили. Як у вас було з виїздом? Чи були якісь складнощі, чи навпаки, ви бачили руку Божу? Бог нас провів до самого останнього часу. Тому що це була не наша воля, а Його воля , щоб ми виїхали. Ми виїхали в понеділок, а в середу закрили цей шлях, і всі хто виїжджали тоді, там виїжджав наш один брат, його вже не пропустили. Коли ми їхали, Бог послав нам дощ. Це було чудо, бо казали, що дуже перевіряли речі, телефони, ретельно все дивилися. А через те що йшов дощ, до нас ніхто так сильно не придивлявся. Подивились к багажник – там звичайні речі. Ми проїхали 29 блокпостів, поки з'явилися вже на неокупованій території. Пропускали нормально. У нас машина не була оформлена техпаспортом на нас, а росіяни, якщо техпаспорт не співпадає з твоїм прізвищем, забирають авто. Ми дуже за це переживали і молилися, щоб Бог допоміг, щоб нас пропустили. І нас пропустили, лише запитали, чому техпаспорт не на нас, ми пояснили, що машина після аварії була в ремонті, ми не встигли переоформити. Навіть на одному блокпості ми проповідували: один солдат, знаючи що чоловік пастор, запитав, чи можна з вашою дружиною поговорити. Він каже: «Ось у мене є молитва.« Я відповіла: «Добре, моліться. Бог чує, Він любить вас.» Він відповідає: «Як Бог може мене чути і любити, якщо я ношу зброю?» «Він знає ваше серце, це ваш вибір чи ваша робота», – відповіла я. Солдат каже: «Це не мій вибір, я тут примусово.» І мені стало так сумно, тому що багато з них так і кажуть: «Крок вліво, крок вправо – розстріл. Ми тут не хочемо бути.» Я зрозуміла, що за них теж треба молитися, бо багато з цих військових не по своїй волі там. А які були ваші почуття, коли ви зрозуміли, що опинилися на українській території? Там скрізь прапор триколор, а коли я побачила український прапор, у мене зразу сльози. З нами їхала одна сім'я, то жінка теж плакала, коли побачила український прапор. Взагалі, я вирішила розмовляти українською мовою, я сама з Донецька, для мене це було як щось іноземне. Я намагаюся розмовляти українською, а коли я побачила ЗСУ, український прапор, я ридала всю дорогу, поки ми не приїхали на Закарпаття. Навіть тут, заходячи у супермаркети, я плачу, бо бачу, скільки ми всього маємо і до цього звикли, а там такого не було. Ви розповіли, що активно читали Біблію, молилися особисто, з чоловіком, з церквою. Вас до цього спонукала ситуація чи це ви практикували і до цього, а коли почалися воєнні дії, ще більше читали і молилися? Ми читали, молилися і до цього, але коли почалася війна, ми з церквою розуміли, що кожен день проживаємо по благодаті Божій. Ми встаємо вранці тому, що Він нас пробудив. Ми вважали, що ось-ось і прийде Христос. Ми жили в такому стані, що здавалося, що це вже кінець. Я коли приїхала на Західну Україну, побачила, що життя продовжується, що люди живуть. Для мене це було великим шоком і до цих пір це шок. Там у нас було відчуття, що це вже кінець і ти не знаєш, проснешся чи ні. Можливо хтось зайде до тебе в дім і завтра ти не побачиш. Ми всі відродились, і ті, хто не молився, не ходив у Церкву, почали молитися. Відбулося велике відродження. Питання – Артем Щербанюк, Володимир Боровийhttps://www.youtube.com/watch?v=HNh7nZPAss8&t=281s