Віолетта Бершова, адвентисткиня із міста Суми. Щоденник Віолетти про перші дні війни, евакуацію спочатку на Західну Україну та далі закордон.
Частина 1: ВійнаЩо буде війна, я дізналася 16 лютого...Після участі у молитовному ланцюжку за мир в Україні, сімейні цінності та програму Буйона, я запитала Бога, чи буде війна. І відчула тверде «так». — Мені та моїм близькім загрожує небезпека?— Ні.Я заспокоїлася, бо до цього моменту була дуже схвильована. І вирішила, як і багато інших українців, що буде загострення війни на Донбасі.Але я помилилася...Ми не завжди розуміємо, що хоче сказати нам Бог, навіть коли Він з нами розмовляє.Ще одна молитва була за операцію моєї подруги. Того разу відповідь була:— Про це зовсім не хвилюйся.Звісно я вирішила, що все пройде добре. Але й в цьому тлумаченні помилилася... Подруга зателефонувала мені рано вранці 24 лютого, саме в той день планувалася операція:— Війна, — всім повернули кошти та відправляють додому... Тепер операції будуть робити пораненим.І почалося божевілля. У мене донька 13-ти років та двоє дітей у патронаті 3-х та 6-ти років, а ще собака. Їх потрібно захистити, зберегти, нагодувати. Я намагалася знайти можливість виїхати в безпечне місце. Але з самого ранку ніякий транспорт не їздив. Почала звертатися по допомогу до знайомих з автівками, але заправка затягувалася на довгі години та нічого не було зрозумілим, чи вдасться заправити автомобіль взагалі...Після обіду вже й приватні автомобілі не могли виїхати, сусіди поверталися та розповідали, що всіх розвертають назад.Я кидалася з черги до банкомата до черги за продуктами. Люди скупали все, не знаючи, що знадобиться та чи будуть працювати магазини. До обіду я вже була знесилена, а кухня нагадувала склад...Але я не могла сидіти вдома, отож знову та знову йшла на вулицю, шукаючи продукти, інформацію, допомогу.Після обіду я почула, що по вулиці Харківській їде важка техніка. Але поки дійшла від моєї вулиці, вже знову було тихо, — лише на асфальті залишилися сліди від гусениць, а сусід, якого зустріла повідомив, що «все, Суми вже зайняли росіяни»...На початок війни в нашому місті не залишилося військових, — усіх відправили на Донбас або в Київ. Суми нікому не були потрібні: ні своїм, ні чужим, лише самим містянам. Це й спасло нас.Танки вийшли з міста, але російські війська взяли його в облогу. Це дало час організувати тероборону. А далі на всіх околицях йшли бої, російські війська заїжджали в місто, став розгромленим аеропорт, артучилище...Від артударів згоріли будинки на Білопільському шляху, а в інших вибило скло в вікнах. Через деякий час наші вигнали завойовників з міста, встановили блокпости на околицях. А за ними розташувалися блок пости росіян. В Суми неможливо було заїхати та виїхати. Деяким людям це якось вдавалося, але багато гинули, повздовж доріг стояли розстріляні автівки...Я можу помилятися в деталях, бо це ж та інформація, яку ми отримували... Але описую це, щоб було зрозуміло через що ми проходили та в яких умовах жили.Собаку потрібно вигулювати два рази на день. Тому, як інколи не було страшно, я виходила з ним. Вранці було безпечніше. Місто прокидалося, я обходила свій район і відмічала у своїй пам'яті переміни, а потім розповідала сусідам і знайомим. Біля банкоматів спочатку були великі черги... потім вже не працюють, нема коштів... Магазини, аптеки та базар — всюди натовпи, черги, а згодом — зачинені. Десь привезли та безкоштовно роздають куряче м'ясо чи яйця — згодом дізналися, що то була Косівщинська фабрика, бо нічим годувати курей.До війни я могла вигулювати собаку майже вночі, — мені подобалося, що місто спить, порожні вулиці... З початком війни я почала гуляти все раніше й раніше, бо комендантська година, арт- та авіаудари. Але й ці прогулянки були небезпечними. Одного разу я почула автоматні черги на Харківській вулиці, — дивлюся в телефон, а там попередження про вуличні бої. Потім знайомі прислали відео: серед білого дня по проспекту Лушпи «драпає» танк, а на ньому мертвий окупант. А я зазвичай гуляла зовсім поруч...Другий раз вийшла, а тут такий гуркіт, що ледве ноги втримали, — здається щось вибухнуло зовсім поруч.Потім прийшлося гуляти з собакою й під час авіанальотів. Бо вони стали дуже частими, й комендантська година... Виходжу з дому й молюся: «Боже, збережи... Чекають вдома троє дітей, я за них відповідаю...»Було не просто страшно. Переляк здавалося скручував усі нутрощі. Це було вже не життя, а існування з постійним болем. Вдома намагалася облаштувати все якнайбезпечніше: клеїла вікна, закладала їх мішками з речами та м'якими іграшками, а згодом — поставила матрац. У нас не виходило зробити безпечне місце за правилом «двох стін».Коридор без дверей, а напроти нього через зал — двері в спальню, за якими — вікно. Ми спали на матрацах в коридорі. З початку війни я не роздяглася, у светрі та джинсах навіть спала...Ми намагалися скласти тривожні валізи, але з дітьми це було важко. Моя донька, на нервах, намагалася взяти все. Я — навпаки, думаючи, що мені потрібно спасти дітей, не хотіла нічого брати.При першій «тривозі» сусіди бігли до школи, що поруч, до підвалу. Я ж, поки одягала дітей та тягнула сумку з речами до підвалу, — місця вже не було... Я настільки втомилася й так було страшно через цю «тривогу», під час якої ми на вулиці, що вирішили більше нікуди не бігти... Я майже заспокоїлася. Моє житло в маленькому будиночку, вулиця — в низині, навкруги — великі будівлі, що, здається, ми захищені від артобстрілів.Але почалися авіаудари. Коли два безпілотники пролетіли над самим моїм будинком, усе всередині захололо, страх вже не відпускав... Я молилася рано вранці, вдень, ввечері, вночі, але це не допомагало... В мене почалися панічні атаки: щось стискало в грудях, бракувало повітря, боліла голова та постійно було дуже страшно. Я майже перестала читати Біблію, в голові були лише псалми. Читати могла лише новини... Зі страхом, як з ворогом, намагалася боротися, як могла. Допомагала теробороні: носила тканини, ножиці для маскувальних сіток, — якби не діти, я б і плела їх, й тоді ніколи було б боятися, — каримат, ліхтарі, спальник, рукавиці робітничі, носки, жовтий скотч, — все, що писали в групах, що знаходила в себе вдома, чи могла купити... Перераховувала кошти. Потім дізналася, що кафе поруч, готує для тероборони, — заходилася носити туди харчові продукти, приправи, упакування для тормозків.Величезною втіхою було богослужіння в суботу, коли ми вирішили зібратися. Але навіть там я не змогла розслабитися. Брати та сестри молилися, а я ледь змогла відкрити рота... Всередині все неначе скам'яніло.Пастор запропонував скуповувати, які можливо продукти, робити запаси, щоб можна було допомогти нужденним. Брати із-за кордону перераховували кошти, а пастор давав мені. Декілька днів я ходила по магазинах, стояла в чергах і закуповувала макарони, консервовані квасолю, горошок, кукурудзу, цукор, крупи, олію, сухофрукти, цибулю, печиво... Відвозити до церкви мені допомагали подруга та два брати. Але ця праця була занадто важкою та виснажливою. Проте, таким чином я знайшла олію, заплатила за декілька ящиків. Аж раптом почалася «тривога». Продавчиня сказала, що зачиняється, поставила свій підпис на чек і дала свій номер телефону. На ранок не було води, струму та не працював мобільний зв'язок. Я бігала по району, щоб вирішити проблему. Люди сказали, що на вулиці Харківській є струм і зв'язок. Я пішла до знайомих, переходила вулицю, і тут на перехресті сталася аварія.Раніше писали, що коли підбивають ворожу техніку, то солдати бігають містом, воюють з теробороною та вбивають людей, забираючи в них автівки для втечі. Я пов'язала це саме з цим... По Харківській вулиці на великій швидкості неслася автівка, вона збила іншу, зачепила ще одну, від автомобіля позаду відлетів якийсь великий шматок, а водій, не гальмуючи, помчав далі. Це було страшно, світлофори не працювали, на дорозі завжди багато пішоходів. Це дивно, що ніхто не загинув! Потім сталося друге диво — в мене на годину запрацював телефон, і я змогла домовитися з продавчинею. Отож, ми забрали олію. Проте наші закупи підійшли до кінця: бензину не було, полички в магазинах майже спустіли...Я замислювалася про евакуацію. Зелених коридорів не було. Перед війною я думала, що може сховаємося у сестри в Низах. Але завдяки мужності харків'ян та збройних сил України Низи стали дуже небезпечним місцем. Російські війська не змогли пройти через Харків і пішли навкруги, тому шлях через Червоне село та Низи був заполонений російською технікою. Вони йшли цілими днями та стояли ночами. Від переляку через постійні вибухи собака сестри зірвалася з ціпка та її застрелили. Якби не було авіанальотів, ми б залишилися. У квартирі були вжиті заходи, сусіди-чоловіки згуртилися та на ніч зробили зачин на двері під'їзду від мародерів, ми ховалися. Продукти закуплено, воду набрано...Частина 2: ЕвакуаціяХоч як було страшно в місті, евакуюватися було ще страшніше. Шансів на виживання при цьому — 50 на 50. Постійно приходила інформація, що написи «діти», «червоний хрест» навпаки роблять транспорт мішенями. Я дуже боялася за дітей. З ними важко було вдома. Як пояснити трирічній малечі чому я серджуся, коли вона у набрану для пиття в ванну воду, вилила шампунь? Як зупинити шестирічного хлопчика, який звалює матрац, щоб плигати на ньому, що зараз матрац має захищати нас від осколків, якщо вилетить вікно?Що робити з дітьми в темряві, бо немає струму у 20 годин, а історії та казки їм вже геть надоїли та вони хочуть світло, бігати та дивитися мультики?Був і ще один момент. Саме 24 лютого міська рада мала підписати останній документ, і діти, які були в мене під патронатом повернулися б до рідного батька. Але почалася війна, а цей чоловік, батько дітей залишився в окупованому Києві. Евакуація до безпечного місця могла дати шанс повернути дітей батьку.Тому, коли служба запропонувала поїхати, коли буде зелений коридор, я погодилася.А потім настало 8 березня. Мабуть, це був найгірший день війни для нашого міста. Напередодні об'явили, що буде зелений коридор та з кінця Роменської вулиці від Педагогічного університету поїдуть автобуси. Сусіди моєї подруги, — сім'я з двома хлопчиками увесь цей час ховалися на мікрорайоні Басів, а 7 березня ввечері перебралися на вулицю Роменську, щоб вранці евакуюватися. Вночі після бомбардування частину цього мікрорайону було зруйновано. Понад 20 людей загинуло, як і ця сім'я...До цього бомбили околиці, теплостанції, а це тихий, спальний район... Я вирішила, що час їхати.Спочатку сказали, що автобуси лише для іноземних студентів. Їх в нашому місті було дуже багато. Вранці поїхала перша колона. Люди від паніки чого тільки не казали: що «їх завернули», «зупинили», «розстріляли»... І в таких умовах мені телефонують зі служби дітей:— Швидко збирайтеся та їдьте на Роменську, — поїдете в другій колоні. Я так хвилювалася, що не могла зрозуміти, що потрібно брати, а що ні. Не вірила, що ми поїдемо. Домовилася з подругою, що вона пригляне за собакою та квартирою. Добре, що вона прийшла та допомогла одягнути дітей...Я весь час була на телефоні. В соціальних мережах з'явилося відео, що на вулиці Роменській якраз зараз йде бій, а у службі кажуть, що «все добре, їдьте». Потім виявилося, що це один танк «заблукав», швидко проїхав вулицю Роменську, а з нього з переляку на всі боки стріляли. Це затримало евакуацію, а нам дало час зібратися та встигнути.Пройшло вже понад два місяці, а в мене ще досі тремтять руки, коли я все це описую...Сім'я моєї подруги нещодавно придбала легковий автомобіль. Її чоловік вже пенсіонер, проте він вчився його водити. У таких диких умовах ми, — їх двоє, дитинка двох років, я та троє дітей зі мною, — завантажилися та поїхали на вулицю Роменську. Там затор на всю вулицю, стоїмо 15 хвилин, пів години, — а автобусам вже час вирушати. Наш керівник зі служби дітей каже, щоб ми йшли пішки. А подруга вирішує виїжджати з міста автівкою.В автобус її чоловіка не взяли б, а так — вони разом врятувалися. Їхній шлях в Іспанію — це окрема історія. Але водночас й велике диво Божої охорони. Як чоловік в 62 роки, який лише вчився керувати автомобілем та до цього їздив лише декілька разів рідним містом, зміг проїхати всю Україну та майже всю Європу?! Він не лише спас свою сім'ю, — дорогою вони підібрали чоловіка та жінку, які втратили автомобіль в аварії та вивезли їх до Західної України. А звідти ці люди забрали доньку з немовлям і через Польщу поїхали до Іспанії. А ми з дітьми пішли пішки до автобусів. Як я не намагалася взяти менше, сумка виявилася важкою, ледве дотягла. Ми промочили ноги та змерзли. Дійшли, бачимо — стоїть велика кількість людей, а автобусів немає. Потім я побачила фото наступних евакуацій та зрозуміла, що нам дуже пощастило, адже далі людей було в рази більше. Завдяки працівнику служби дітей ми змогли потрапити в автобус. Я відкидаю багато деталей, щоб не описувати, але фізично та морально це було дуже важко. Коли брали жінок з дітьми, але не брали бабусь і чоловіків, оскільки не було місця й для дітей... Це жах. Нас натовкли в шкільний автобус з маленькими дитячими сидіннями. Діти на колінах у дорослих, ноги терпнуть та їх немає де вмістити, люди на сумках в проході... Дуже незручно, але в душі настав мир і спокій: ми їдемо в безпечне місце! Усі ці проблеми життєві, не воєнні. Знову стало страшно лише коли минали російський блокпост, але, дякуючи Богу, ми проїхали його без зупинки. А далі була нескінченна дорога. Ми їхали до Полтави. Казали, що це буде близько п'яти годин, хоча прямою дорогою три години. Насправді ми добиралися близько 12 годин! Дуже багато й подовгу стояли та кружляли. Тоді нам ніхто нічого не пояснював, пізніше дізналася, що двічі пропускали колони російської техніки. Один раз приїжджала швидка, — мабуть, від переляку в іноземця була панічна атака. Він заскочив до нас в автобус, крикнув, що тут лише діти й жінки та кудись побіг. Дуже довго вся колона, — близько 30 автобусів, — заправлялася. Бути біженцем — це дуже принизливо... В тебе щось ламається всередині.Ти нічого не можеш зробити, вплинути на події, — все за тебе вирішують. Заради безпеки й порятунку ти перетворюєшся у безсловесну вівцю, котру везуть, гонять, годують чи не годують, дають спати, пити чи ні, — і все це роблять інші люди, а не ти...А ти повністю залежний від інших, нічого не можеш вчинити самостійно. Дуже принизливо, коли чоловікам, жінкам та дітям — усім разом приходиться звершувати звичайну людську потребу на узбіччі дороги, під незчисленними поглядами інших... Дуже принизливо, коли вночі волонтери у відчинені двері автобуса просовують тарілку з варениками, а голодні люди руками беруть по одному, не розуміючи, що зараз усім охочим принесуть окремі тарілки з виделками...Окремо хочу сказати про волонтерів. Як би вміла, я б написала їм оду! В той час для нас, нужденних, це були не люди, а янголи на Землі. Божі руки на нашу користь! Цілодобово на вулиці на вітрі, холоді, сльоті, цілодобово у праці, без сну й відпочинку, цілодобово в служінні... І вони при цьому позитивні, терплячі, добрі, милі. Я не знаю де ми заправлялися, в якому містечку нас годували варениками, але велика подяка тим людям! А ще далі напишу про волонтерів зі Львова.«Усе колись закінчується», — думала я, коли о третій годині ночі ми дісталися вокзалу в Полтаві.Куди далі?Ніхто не знає. Нас ніхто не зустрічає, не направляє. Шукаємо та знаходимо. На вході у вокзал одна жіночка-волонтер, мабуть у сотий раз повторює:— Хто хоче відпочити чи залишитися в Полтаві, — залиштеся на вокзалі. Хто хоче прямувати до Львова, — на вас трохи далі чекає потяг.Звісно ми дуже втомилися та хочемо спати. Хлопчик вже спав у проході на сумці, цілу дорогу прохав нормальної їжі, а не печиво. Дівчинка постійно крутилася в мене з донькою на руках і не давала нам спати. Лише моя дитина-підліток не скаржилася. Ми вирішили їхати далі й переспати вже в потязі. Це було наївно. При світлі, на сидіннях з низькими спинками, у вагонах приміського потягу, який використовували для біженців, заснути було проблематично. З Полтави до Львова ми їхали близько 19 годин. На весь потяг лише два туалети, які не зачинялися, без світла й води, — звісно, дуже захаращені. Діти відмовлялися ними користуватися. Але й у потязі були волонтери. Вони бігали вагонами, розповідали де вода в пляшках, де вафлі, цукерки, Мівіна, навіть принесли бутерброди. Діти гризли суху Мівіну та вже не жалілися на голод.Все було добре, доки ми не приїхали до Києва. Нас знову охопив страх, — стільки часу їхати з Сум, щоб опинитися в ще більш небезпечному місці! Але я вирішила використати цю ситуацію, щоб мої патронашки з'єдналися з батьком. Зателефонувала йому та пояснила, що з Києва можна потягом добратися до Львова. І він поїхав слідом за нами.Треба було знайти прихисток у Львові. В котрий раз дякувала Господу за нашу велику сім'ю адвентистів. Мені дали телефон пастора, а він пояснив, як і куди добратися, та що нас зустріне пресвітер. Це так втішає, коли є якийсь якір в океані незрозумілостей, коли знаєш, куди їдеш, знаєш, що зустрінуть і приймуть...Але ми зійшли з потягу, коли у Львові вже почалася комендантська година. Автобуси та таксі не ходять. І знову янголи у вигляді волонтерів приходять на допомогу. Нас відправили в чергу до людей, яких волонтери на автобусах та приватних автівках безкоштовно відвозили на ночівлю. Нам потрібно було далеко й волонтери не знали, що для нас вигадати.Частина 3: У ЛьвовіНарешті одна дівчина-волонтер сказала нам сісти в уже відїзджаючий автобус. Він їхав у потрібний район, але далеко від кінцевого місця. Про це я дізналася, коли зателефонувала пресвітеру. Хоча було вже пізно та заборонено пересуватися містом, він вийшов, щоб нас зустріти. Нас довезли до адміністрації того району, — там зробили ночівлю для біженців. А я запам'ятала де це, тому що вже зрозуміла, що так веде Бог: ми у Львові, до нас на зустріч їде батько дітей, а ось місце, де можна все оформити!Пресвітер, не молодий чоловік, ледве дотягнув нашу найважчу сумку. Ми й так втомлені, нарешті дісталися будівлі третьої громади. Час проведений там, був самим гарним з нашого шляху до безпеки. Брати та сестри приготували спальні місця на теплій підлозі. Ми змогли вмитися, поїсти, напилися гарячого чаю, поспілкуватися... Як же ми їм вдячні за прихисток! Зранку приїхав батько дітей. Я весь час молилась, щоб служба дозволила мені передати патронатних вихованців. Доки ми були в Сумах, ні можливості не було, ні дозволу від служби дітей. Вони хотіли залишити до кінця війни патронашок біля мене. А тут Бог підготував усі обставини: є батько зі свідоцтвами про народження дітей, — їх уже служба передала чоловікові, щоб він міг влаштувати дітей у Києві до школи та дитячого садка, — є діти, я та адміністрація зі службою дітей, де можна все оформити. Я молилася й нам, нарешті, дали добро. Мені на вайбер прислали постанову про передачу дітей, але насправді це не документ, — на ньому ні підпису міського голови, ні печатки, ні штампу, — нічогісінько! В умовах війни, коли усі вдома, а транспорт не ходить, не можливо все зробити, як треба. Чудові люди з місцевої служби дітей написали акти про передачу, видрукували нам постанову. І нарешті сім'я об'єдналася та поїхала переживати війну під Ужгород. А ми з донькою отримали можливість їхати за кордон.Частина 4: За кордонМені здавалося, що найтяжче позаду: ми з донькою лише удвох, речей менше, а їхати залишилося зовсім трошки. А головне, якщо на більшість біженців за кордоном чекає невідомість, то ми навіть могли вибирати куди їхати: до старшої доньки в Польщу чи до чоловіка у Францію.Зроблю невеличкий відступ. Ті хто залишився в Україні, часто зверхньо відносяться до тих, хто поїхав. Хтось дорікає, хтось вважає, що ми, як туристи, купаємося в злагоді й достатку. Я навіть і слова не хочу сказати про тих, хто переніс жахи й втрати війни. Я про тих, хто живе в відносно безпечних містах України та засуджує біженців. Я не порівнюю наші ситуації, не кажу, що комусь краще чи гірше. Лише хочу знайти порозуміння. Біженство — це не відпустка, не тур Україною та Європою. Це приниження, сором, постійна залежність від інших. Коли ти в чужій країні, ти перетворюєшся немов би в глухонімого. А умови, в яких ми їхали, не набагато поліпшуються для тих, хто живе в таборах для біженців. Тому багато людей повернулися вже назад, — зовсім не тому, що в України стало безпечно...І так, ми на львівському вокзалі. Перед нами величезна черга та куча шустрючих циган. Ми перелякані та дезорієнтовані. Нам підказали, що можливо перейти в іншу чергу, а я знову стикаюся з бездонним терпінням волонтерів. Лише при мені разів зі п'ять чоловік терпляче та спокійно пояснював різним людям, куди їм іти та що робити далі. Наша черга з приміщення перемістилася до тунелю, який веде до платформ, — там було прохолодніше, ніж на вулиці, бо дверей між сходинками та платформами немає, ми на сильному протязі. Черга ледве ворушиться. Через три з половиною години на страшному холоді ми вкрай змерзли. Так сильно та подовгу я ніколи в житті не змерзала. Навкруги вагітні, немовлята, малі та великі діти, інваліди, старі, жінки — й всі стоять і мерзнуть... Так було жаль маленьку жіночку з великим для її розмірів немовлям. Всі ці години вона тримала його на руках по черзі з бабусею. А навкруги снували «святі» волонтери. Вони пропонували чай, суп, бутерброди, щось підказували, відповідали на запитання й мерзли разом з нами. Іноді у когось зносило покрівлю, тоді прибігала психологиня та відводила людину з черги. Згодом заспокоєних людей повертали назад до черги на колишнє місце. Коли прийшов час нашої посадки мені перед волонтерами було дуже соромно за всіх біженців... Ми всі дуже втомилися, змерзли, а волонтери пропускали нагору, на платформу людей невеликими групами. Вони намагалися пустити насамперед матусь з маленькими діточками, але вперед продиралися великі хлопці, чоловіки, молодь, — ті, в кого більше сили. Люди штовхалися та сварили тих, хто їм так щиро допомагав...Коли прийшла наша черга, волонтер відніс нагору наші сумки, а нас з донькою знову відтіснили й мені було лячно, що ми залишимося без речей. Та слава Господу, все обійшлося.Ми приїхали на вокзал десь о пів на шосту, а сіли в потяг на початку 23-ї години. В потязі було тепло, занадто тепло. Божим дивом ми знайшли де сісти, а всі, хто зайшов за нами, стояли в проходах. Потяг стояв ще біля години. Ми мали їхати до Пшемишлю, що в Польщі.— О, так туди їхати трохи більше ніж годину! — підказав інтернет.Але він помилявся.Ми приїхали в Пшемишль о шостій годині ранку, а вийшли о сьомій, — тобто у поїзді ми провели дев'ять годин! Майже весь цей час ми стояли. Потяг їхав десять хвилин, потім стояв дві години, знову сорок хвилин їхав, а стояв три з половиною години. Люди в вагонах «божеволіли». Здавалося, що над нами навмисно знущаються. В поїзді було лише два туалети, не було води. А температура змінювалася кардинально. Спочатку було тепло на сидіннях з підігрівом, а потім стало жарко. Занадто жарко. Маленькі діти почали плакати.Поруч з нами сидів хлопчик років шести, знесилена мати не могла його заспокоїти, — він хотів роздягнутися догола. Їй підказали вийти в тамбур. Вони там охололи, а дитина на деякий час заспокоїлася.Почало плакати немовля та не замовкало понад годину.Інша дитина, щоб заспокоїтися, на одній ноті нила «а-а-а», немов би колискову. Її батько, який ще шуткував, коли ми чекали на поїзд, сказав, що хоче когось побити.Одне було добрим у цій ситуації, — волонтери.Ми стояли три з половиною години на станції Мостиська. Там серед ночі волонтери робили бутерброди, давали сік, з'явилася можливість відвідати нормальний туалет.Весь цей жахливий шлях усі біженці змогли витримати та не збожеволіти лише завдяки волонтерам.В поїзді ж було дуже важко. Опалення вимкнули та поступово стало холодно. Потім через час знову увімкнули та зробили жару. Знову вимкнули та все охололо майже до морозу. Здавалося хтось ставить над нами якісь жахливі експерименти: витримаємо ми чи ні. Діти то заспокоювалися то ридали, засне одне дитя, прокинеться інше. Через наш вагон люди постійно ходили до туалету аж доки зовсім не зламали двері, — вони перестали зачинятися.Коли було жарко, це трохи допомагало, але холод приходив швидше.Настав ранок. Божевільна ніч скінчилася, ми нарешті дісталися Польщі. Прикордонники годину не дозволяли нам покинути поїзд, але гуляти на пероні, палити, сходити до біотуалету дозволяли, отож люди повеселішали. Потім нам швидко поставили печатки про в'їзд, — про виїзд ставили перед входом у вагони на пероні Львова. Нам з донькою потрібно було до Вроцлава. Виявилося, що поїзд зараз вже має їхати, отож ми побігли на перон. Поснідати, звичайно, не встигли, але бачили столи з їжею та напоями, які приготували польські волонтери. Було дуже приємно, коли ми, виходячи з потягу, бачили дитячі візки, інвалідні, милиці, палиці, автомобільні дитячі крісла та багато іншого, що приготували для українців. Але розглядати все це у нас не було часу. Ми встигли на поїзд. Потрібно було їхати ще шість годин. Це був гарний потяг зі зручними місцями, але сил їхати, після багатьох годин дороги, вже не було. Дуже хотілося спати, але спочатку я не знала, скільки ще залишається їхати та намагалася на зупинках прочитати назву станції, чи з об'яв зрозуміти, чи це ще не Вроцлав. Інтернет зник з перетином кордону. Зв'язатися зі старшою донькою вдалося лише згодом з телефону молодшої, зв'язок був поганий, але ми зрозуміли, що нас зустрінуть.Зустріч була стертою. Старша донька не розуміла чому ми плачемо та дуже притискаємо її до себе.Нарешті за декілька днів ми змогли вимитися, наїстися, попрати речі та виспатися.На наступний день я дуже захворіла на застуду.В Польщі також жертовні волонтери. На вокзалі вони постійно годують біженців гарячою їжею, дають з собою бутерброди та воду. У місті для біженців є безкоштовні магазини секонду. У трамвайному депо зробили місце щоденної роздачі продуктів, одягу, засобів гігієни, іграшок, постільної білизни. Церква адвентистів Вроцлава організувала окреме служіння для українців, ліжка для ночівлі та годувала нас.Відпочивши та підлікувавшись, за тиждень ми поїхали до Франції. У доньки та її чоловіка в орендованій квартирі було затісно, а мій чоловік зміг домовитися, щоб ми жили з ним, у кімнаті для робітників.На цьому шляху були труднощі зовсім іншого характеру. Головна трудність — це мова. У нас були пересадки в Германії та в самій Франції. Ми змінили чотири потяги, — ні один з них не прийшов вчасно. Нам потрібно було шукати інші потяги. Інтернет знову пропав, — тепер вже з польського номера. Спасав Бог та наявність інтернету на деяких вокзалах та в потягах. Французькі потяги швидкісні, вони настільки комфортабельні, що їх навіть не можна порівняти з нашими, і це я про плацкарт. Але в мене з'являється оскомина, коли я думаю о поїздках у потягах. Франція не дуже чекає біженців. Ми приїхали після 23 години у Париж. Нам пощастило, що там живе наш брат з Сум, який вже давно емігрував. Він приїхав на вокзал, щоб нам допомогти з перекладом. Він переговорив з волонтерами та забрав нас на ночівлю до себе, оскільки вияснив, що розселяти будуть до ранку. Згодом він люб'язно звозив нас до Ейфелевої башти. Колись я мріяла про це, але не так...Тут дуже гарно, але відчуваєш себе глядачем, а не учасником життя. Лише споглядаєш, як легко й граційно живуть французи. Контраст від життя тут, і тим, що відбувається в Україні призводить до цілого букету комплексів відкладеного життя... Постійні сльози, панічні атаки, все навколо чуже: мова, люди, природа... Дуже хочеться додому, але думки про зворотний шлях зупиняють щоденні загрози авіаударів.Слава Богу, ми живі. Молимося за Україну.Віолетта Бершова