Розповідає Михайло Луцишин, священнослужитель, директор оздоровчого центру «Барвінок».
Моє покаяння можна побачити у трудовій книжці. Там усе дуже показово: спочатку я працював офіціантом, потім барменом, згодом — завідувачем складу на гуртовій базі алкогольних напоїв, а після навернення — місіонером, пастором. Перші серйозні думки про віру з’явилися у студентські роки, коли я навчався у Львові. Один одногрупник раніше поводився досить складно, але згодом різко змінився. Він почав читати Біблію, і це настільки вплинуло на атмосферу в групі, що багато з нас теж почали її читати. Тоді це торкнулося і мене, але ненадовго — життя пішло далі своїм звичним шляхом.Перелом стався пізніше, коли мені було близько 32–33 років. Померла дуже близька для мене людина, і це змусило мене серйозно задуматися: для чого я взагалі живу?У той період у мене знову з’явилася Біблія, яку свого часу передала мені бабуся. Вона довго лежала без уваги, але саме тоді я почав її читати по-справжньому. Паралельно на мене вплинув ще один момент: я працював на будівництві, і один із хлопців у нашій бригаді теж почав читати Біблію. Він перестав вживати алкоголь, і це стало для мене живим прикладом.Я почав уважно читати Євангеліє, пропускаючи прочитане через серце. Особливо мене вразив 25-й розділ Євангелія від Матвія, де мова йде про останній суд, де стоїть питання про те, що ми робимо для інших людей.І саме тоді я згадав, що поруч із нами живе важко хворий віруючий чоловік. Я подумав: якщо я його не провідаю, то що це означає для мене як для людини? Я пішов до нього з простим наміром: просто відвідати.З цього почалося багато чого. Ми почали спілкуватися, говорити про віру, і я став ставити запитання. Мені дали біблійні уроки, і я за кілька днів самостійно їх пройшов, занурюючись у Писання дедалі глибше.Паралельно я спілкувався з людьми з різних церков, намагався розібратися, шукав відповіді. Було багато питань, моментів, коли я відчував розгубленість, але саме це підштовхнуло мене ще серйозніше досліджувати Біблію. За пів року я настільки занурився у Слово Боже, що вже добре орієнтувався в текстах і розумів їхній зміст.Ці зміни торкнулися не лише мене. У нашій будівельній бригаді поступово змінювалася атмосфера: люди почали відмовлятися від шкідливих звичок, змінювалося спілкування.Але, мабуть, найважчим етапом стала реакція моїх рідних. Було сильне протистояння, великий тиск. Вони не розуміли мого вибору й намагалися мене зупинити. Одного разу, коли я їхав до Львова, щоб потрапити до церкви, мене просто зняли з автобуса.Попри це я не відступив. На хрещення мені довелося їхати фактично таємно: ми виїхали напередодні, щоб уникнути перешкод. У березні 2011 року я охрестився у Церкві адвентистів сьомого дня.Ще приблизно рік після цього тиск із боку рідних тривав, але з часом усе почало змінюватися. Згодом і мама почала по-іншому дивитися на моє рішення, а пізніше сама прийшла до Адвентистської церкви.Десь у 2015 році я почав відчувати, що маю рухатися далі, що просто віри недостатньо, що я маю щось робити для Бога. Усередині було це перше сильне відчуття — любов, яка буквально запалювала. Я духовно горів і хотів зрозуміти, як ділитися вірою, де брати літературу, як це все робити.Якраз у той час оздоровчому центрі «Барвінок» проходила євангельська програма, і пастор порадив мені: «Спробуй поїхати до Львова — там є школа, де можна навчитися глибше розуміти Біблію». Це було навчання, куди приїжджали раз на місяць на кілька днів.Я не планував тоді якогось служіння: мав стабільну роботу, нормально заробляв, але вирішив спробувати. І саме там я познайомився з чоловіком, який служив у групі літературних євангелістів. Виявилося, що така група перебувала недалеко від мого міста.Я звернувся до них із бажанням навчитися. Думав, що буду просто спостерігати, як вони працюють, але все вийшло інакше. Коли я приїхав, мені сказали: «Бери літературу і завтра підеш». Я був дуже наляканий і вирішив помолитися: «Господи, якщо це моє служіння, нехай завтра в мене придбають хоча б п’ять книг».Наступного дня я пішов разом із групою. Спочатку просто дивився, як це роблять інші, а потім наважився сам. І того дня в мене взяли сім книг. Я подумав: можливо, це випадковість. Наступного дня знову помолився, і знову у мене купили ще більше.На третій день у молитві в мене з’явилася дуже чітка думка: попросити Бога про більше: щоб хтось узяв “п’ятитомник”, комплект книг Еллен Уайт під загальною назвою “Конфлікт віків”. Я навіть боявся так молитися, але ця думка не давала спокою. І того ж дня сталося те, чого я не очікував. У першому ж домі чоловік, з яким я заговорив, вирішив взяти весь комплект.Я пам’ятаю цей момент дуже яскраво. Стою, тримаю ці книги і розумію: це не випадковість, це відповідь. Тоді я вперше дуже чітко відчув: Бог показує мені мій шлях. Після цього я приблизно рік служив у цій групі літературних євангелістів. Потім один із пасторів почав переконувати мене рухатися далі — у місіонерське служіння. Я не хотів, бо мені було комфортно там, де я вже був, але зрештою погодився.Мене направили в Рівненську область, у невелике селище, де була потреба у служителі. Це був непростий, але духовно продуктивний час. Я багато їздив селами, часто на велосипеді, спілкувався з людьми, розповсюджував літературу, допомагав громаді, яка переживала складні моменти.Через півтора року мене запросили служити у «Барвінку». Спочатку я більше допомагав у практичних речах, адже мав досвід у будівництві, але поступово долучився і до духовного служіння.Згодом я став помічником пастора. Ми разом проводили служіння, ділили відповідальність. Потім мене призначили директором оздоровчого центру «Барвінок».Коли озираюся назад, бачу, як Бог крок за кроком вів мене. І справді, вся ця історія, якщо придивитися, записана у моїй трудовій книжці.Записала Аліна Дар’єнко