Розповідає Павло Шульга, батько 15 дітей, президент Асоціації наставництва для дітей і молоді.
З якого року ви займаєтесь допомогою дітям-сиротам?
Я розпочав своє служіння дітям-сиротам у 2006 році. Це був третій рік мого пасторського служіння. Тоді ми допомагали так, як нас навчали в церкві. Переважно це була матеріальна підтримка: відвідування дітей, проведення дитячих, підліткових і молодіжних програм, організація свят, євангелізаційні заходи.
Професійно ж у сфері влаштування дітей у сім’ї та розвитку альтернативних сімейних форм я почав працювати з 2013 року. Тоді прийшло усвідомлення глибшої потреби – не просто допомагати, а шукати для дітей справжні сім’ї, де вони зможуть зростати в любові, турботі та безпеці.
Що вас найбільше надихнуло на служіння дітям-сиротам?
Ми побачили приклад адвентистських родин, які приймали дітей у свої сім’ї. І тоді відбулося важливе переосмислення. Ми порівняли: ми приїжджаємо до інтернату, граємо з дітьми, співаємо, обіймаємо – а потім їдемо, а вони залишаються там. У тих сім’ях ми бачили інше: діти приходили до церкви разом із батьками, пізнавали Ісуса Христа, молилися, знайомилися з іншими дітьми, зростали в любові.
Це було щось більше, ніж просто подарунки на Різдво чи Новий рік. Ми побачили справжній Божий задум – щоб кожна дитина зростала в сім’ї. І саме це розуміння стало поворотним моментом. Коли бачиш, як змінюється життя дитини в родині, вже не хочеться обмежуватися лише разовими поїздками чи святами. Хочеться дарувати їм найцінніше – дім і батьківське серце.
Чи могли б ви поділити вашу діяльність на етапи?
Так, звичайно. Якщо умовно поділити, то я бачу три ключові етапи.
Перший етап – це перші п’ять–шість років, коли ми тільки починали. Тоді ми самі прийняли у свою сім’ю чотирьох дітей – спочатку двох, а через рік ще двох. Разом із нашим біологічним сином у нас стало п’ятеро дітей. Це був період становлення, зростання, пошуку відповідей. Ми навчалися, радилися, шукали тренінги, експертів, які могли б допомогти зрозуміти, як працювати з дітьми, в яких було важке дитинство. Адже ми побачили, що діти, яких ми прийняли, пережили глибокі травми – фізичне, сексуальне, психологічне насильство. Нам самим треба було розуміти, як з цим працювати – і як батькам, і як служителям.
Другий етап – це вже більш професійна діяльність, приблизно наступні п’ять років. Усе, що ми дізнавались і вивчали, ми почали структурувати, впроваджувати у практику – передусім у своїй родині, а також у співпраці з іншими сім’ями. Я завжди жартую, що ми «тестували» все на своїх дітях, хоча насправді це були болісні й цінні уроки. Наша старша донька вже створила свою християнську сім’ю, і ми дуже вдячні Богу за її шлях.
У цей період ми почали проводити тренінги, нас почали запрошувати до центрів соціальних служб. Я сам професійно увійшов у цю сферу вже не тільки як батько, а й як фахівець. Моя перша освіта економічна, а друга – юридична. І саме юридична освіта допомогла мені побачити, що одна з головних причин проблем у сфері захисту дітей – це прогалини в законодавстві. Ми почали створювати рішення, працювати над законодавчими ініціативами, змінювати систему.
На цьому етапі ми з дружиною заснували дві організації: громадську організацію «Світанок мрій» та благодійний фонд «Дотик серця», який очолює моя дружина. Ми почали виїжджати до сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, співпрацювали з поліцією, службами у справах дітей. На власні очі бачили реальні трагедії: насильство, покинутих немовлят, дітей, знайдених у неймовірно важких умовах.
Третій етап, на якому ми перебуваємо зараз, – це вже законодавча та експертна діяльність на рівні держави. Протягом цих років ми провели глибокий моніторинг системи, побачили її слабкі місця, познайомилися з ключовими стейкхолдерами як з громадського, так і з державного сектору. Наразі ми очолюємо Асоціацію наставництва для дітей та молоді України, яка об’єднує понад 30 організацій. До нас уже приєдналися й представники державного сектору – після навчання та аналізу власної діяльності вони самі побачили потребу в глибоких системних змінах.
Ми розробили модель закону про наставництво, повністю підготували текст законопроєкту, і наразі він перебуває на етапі реєстрації у Верховній Раді. Окрім цього, ми навчаємо молоді сім’ї, які лише починають свій шлях у наставництві або вихованні дітей, а також активно співпрацюємо з державними структурами – від органів соцзахисту до служб у справах дітей.
Наш план на найближчі п’ять років – до 2030 року, якщо дасть Бог життя і сили, – продовжувати реформування, навчання та зміцнення системи сімейних форм виховання в Україні.
Як ваша праця змінилася з початком повномасштабного вторгнення в Україну?
Повністю. З першого дня нам почали телефонувати знайомі родини – ті, кого ми колись навчали. Питали, як евакуювати дітей, куди звертатися. Ми помолилися, відвезли своїх дітей до бабусі в безпечне місце – і самі поїхали.
У перший день війни ми були в Херсоні. Бачили зруйновані автомобілі з дітьми, зустрілися з ворожою технікою. Це був поштовх до дії. Починали з двох легкових автомобілів і буса. Потім це переросло у 36 автобусів і 104 водіїв, які разом із нами евакуйовували людей. Моя дружина їздила у прифронтові зони, вивозила вагітних жінок і немовлят разом із матерями.
Перший рік війни – це була суцільна евакуація. Ми вивезли понад 20 інтернатних закладів із Херсонської, Миколаївської, Чернігівської, Харківської, Запорізької, Донецької та Луганської областей. Загалом допомогли понад 35.000 людей. Вивозили, доставляли гуманітарну допомогу, а потім поверталися з моніторингом до евакуйованих закладів. Війна принесла ще більше сирітства.
Після важкого обстрілу нашої колони ми з дружиною вирішили більше не їздити особисто. Саме тоді змогли повернутися до стратегічної роботи – системної допомоги дітям.
З якими найбільшими викликами ви зустрілись в допомозі дітям-сиротам під час війни?
Найстрашніший виклик – це байдужість дорослих. Ми приїжджали евакуйовувати дітей з інтернатів, а вихователі й керівники – дорослі люди – відмовлялися їхати з ними.
Один приклад: дитячий будинок для малюків віком від народження до п’яти років. Там було 46 дітей, і лише дві виховательки погодилися їхати з нами. Решта – ні. З підлітками – ще гірше. Майже ніхто з дорослих не захотів евакуюватися разом із ними.
Я нікого не засуджую – ці люди рятували своє життя. Але з іншого боку – ці діти залишилися нікому не потрібні.
І це залізний аргумент, який я сьогодні використовую у всіх перемовинах: війна показала справжнє обличчя інституційної системи. Тих дітей, які жили в родинах або мали наставників — евакуювали. За них боролися. А за тих, хто був у закладах – ні.
Тому ми не зупиняємося. Наша мета – щоб кожна дитина жила в родині або мала дорослого, якому вона небайдужа.
Які програми або ініціативи існують на даний момент в Україні для підтримки сиріт в умовах воєнного конфлікту?
Основний напрям, якого сьогодні дотримується держава, – це реформа деінституціалізації, тобто розформування інтернатних закладів. Мета — щоб діти зростали в сімейному середовищі.
На рівні держави ухвалено чітку стратегію. Під час воєнного стану заборонене закордонне усиновлення – і це, без перебільшення, величезний крок. Адже раніше інтернати фактично існували як інструмент “легального продажу” дітей за кордон. І, звісно, через фінансування: невеликий інтернат на 50 дітей міг отримувати понад 3,5 млн грн на рік. На 30–40 дітей припадало до 60–80 працівників. Це радянська спадщина, яка не має права на майбутнє.
Натомість держава сьогодні розвиває альтернативні сімейні форми виховання:
● Патронатна сім’я – тимчасове влаштування дитини до стабілізації ситуації в її рідній родині або до остаточного рішення суду.
● Прийомна сім’я, опіка/піклування – постійна форма сімейного виховання.
● ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу) – родина, що бере на виховання кількох дітей.
● Наставництво – форма індивідуальної підтримки для дітей, зокрема підлітків, які потребують провідника у доросле життя.
Усе необхідне – уже є. Але потрібна зміна серця й культури. Я завжди кажу: це має стати брендом. Як із кросівками Adidas: коли бачиш – ти знаєш, що це якісно. Так само й тут – коли дитина в сім’ї, це найвища якість виховання.
І як християнин я впевнений: це можливо лише з Божою допомогою. Лише Бог здатний змінити серце батька чи матері, щоб вони не пили, не вживали наркотики, а любили й виховували своїх дітей.
Як кожен християнин може зараз допомогти та підтримати дітей-сиріт?
Почати з молитви. Щиро просити в Бога розуміння, Святого Духа, щоби Він відкрив серце. Усі добрі наміри – від Господа.
Далі – навчатися. Як водінню авто, тут теж потрібно пройти курс. Зрозуміти, що діти в потребі – це не страшно, це природно. Важливо розвивати батьківські компетенції, дізнатися більше про форми влаштування.
Потім – прийняти дитину в сім’ю. Або стати наставником, опікуном, піклувальником чи патроном. Держава сьогодні фінансує ці програми, і підтримка є.
І головне – не чекати, що це зробить хтось інший. Ми підрахували: якби кожна християнська громада взяла хоча б одну дитину, в Україні не залишилося б жодної дитини-сироти в інтернатах.
Біблія говорить: «Чиста і непорочна побожність перед Богом Отцем – це піклуватися про сиріт і вдів». Це не пафос. Це – виклик. Це честь і благословення для кожного, хто відгукнеться.
Запитання – Олександра Семенюк
Якщо у вас є бажання навчитись служити дітям-сиротам або стати для них сім’єю, звертайтесь на
фейсбук-сторінку Асоціації
