Про час окупації в Бучі, що на Київщині, розповідає Лариса Натьос, медичний працівник, дружина пастора Миколи Натьоса
Чому Ви зосталися в Бучі і не евакуювалися відразу?Коли розбомбили Гостомель, люди почали втікати до Бучі, а ми їх приймали на території Українського гуманітарного інституту (УГІ), годували і заспокоювали. Багато людей приходили просто поїсти, поспати, потім вирушали далі. А двісті людей залишилися у нас. Ми не могли покинути їх і поїхати. На території УГІ маємо дитячий садок, школу, гуртожитки. Тому було де розмістити людей. Люди були розміщені у трьох місцях: у цокольному приміщенні гуртожитку для студентів, підвалі під столовою та в цокольному приміщенні будівлі Євро-Азіатського дивізіону, де знаходилися діти. Для дітей з мамами виділили найчистіше та тепле приміщення. З дітьми спілкувалися, малювали, читали віршики.Тим людям, які були у нас, пастори багато розповідали про Господа, молилися з ними, підтримували. Люди дуже дякували церкві, бо бачили Боже благословення: вони були захищені, була їжа, ліки, гігієнічні засоби. Вони самі казали, що у цьому місці є Бог. Майже всі дивувалися, що раніше не знали, що є така церква. Казали, що будуть ходити в таку церкву, в якій є Бог.Весь час з людьми були пастори Михайло Скрипкар, В'ячеслав Кулага, Вадим Шнуренко, приходив Віктор Бєгас, який дуже багато допомагав з організацією, бо сам вже одного разу побував у полоні на Донеччині. Ми з чоловіком робили обхід: вранці я сама, а ввечері разом.Де ви брали їжу?На початку продуктів було небагато, тільки ті, що були закуплені для студентів. А потім самі студенти нам дзвонили і просили забрати з їхніх кімнат продукти, засоби гігієни та медикаменти.Через декілька днів Володимир Шнуренко, який відвіз студентів і повернувся назад, привіз дві машини гуманітарної допомоги із Західної України: продукти, хліб, борошно, сік, заморожені продукти. Він пропонував вивезти цих людей, але вони не захотіли, думали, що все швидко закінчиться і вони повернуться додому. Після того, як почали нас закидати бомбами, хтось з бізнесменів, коли дізналися, що у нас люди, додзвонився до волонтерів, і ті привозили нам безкоштовно продукти з їхніх магазинів. А де ви брали ліки?Перед війною я працювала в клініці Давида Ноги. В УГІ є медичний кабінет, де були закуплені ліки. Коли почалася війна, мені передали ключі від кабінету. Там було ліки першої допомоги, яких вистачило на тиждень. Коли розбомбили Гостомель, один з бізнесменів-волонтерів, який будував будинки в цьому місті, знав багатьох бізнесменів і хто чим займається, нам дуже допоміг. Нам потрібні були бинти, інші ліки для поранених людей, у яких вночі розбили будинок. Цей бізнесмен попросив мене, щоб я, як медик, поїхала з ним допомогти цим пораненим людям. Коли ми зібралися їхати, він запитав, чи я маю все необхідне. Після розмови він подзвонив своєму знайомому, який мав аптеку, той відкрив двері і ми взяли все, що було потрібно. В аптеці було багато необхідних препаратів, щоб допомагати пораненим. Коли ми приїхали до аптеки в Гостомелі, над нами низько пролетів вертоліт, який стріляв автоматною чергою. Ми заховали машину за вугол. Самі заховалися в напівпідвальному приміщенні. Після цього ми повинні були повертатися до солдата, якого поранило. Коли закінчився обстріл, ми подзвонили і нам сказали, що вже їхати не потрібно. Мені до сліз було шкода цього молодого хлопця.Пізніше із Західної України волонтери привезли нам повну «Швидку допомогу» та цілий бусик різних ліків, памперсів, дитячої їжі.Ця кількість ліків дозволяла допомагати людям, які ховалися в школі, у в'язниці. Наші волонтери приїздили від них зі списками, і ми давали їжу, памперси, дитяче харчування та необхідні ліки.Як діти перенесли ці два тижня облоги? Які труднощі були з ними?Дітки були маленькі, і в таких умовах у них загострюються хвороби. До року було десь 15 дітей, решта – малеча та підлітки. Дітки були застуджені, імунна система слабка. Мені допомагала молода жінка-педіатр, ми радилися, які ліки кому можна. Вона жила там, де були діти, дивилася за ними, а я приносила ліки та перевіряла стан здоров'я дітей та мам. У нас був десятимісячний малюк, який був дуже наляканий. Одного разу хтось з діток гучно крикнув, малюк знову злякався і почав кричати. Батьки дуже довго не могли його заспокоїти, нічого не допомагало. Тоді вони вийшли і пішли в гуртожиток, щоб ізолювати його від дітей. Але й там він не переставав кричати. Потім батько знайшов мене і попросив щось зробити, щоб дитина заспокоїлася. Ми тільки закінчили вечерю. Якраз почався обстріл, і я не могла ще півгодини вийти на відкриту територію. Потім мій чоловік Микола пішов по роботі, а Владик, син пастора, сказав, що піде зі мною, бо я не могла сама носити важку валізу. Ми перебіжками добігли до гуртожитку, дитина захлиналася від крику. Спочатку дали краплі валеріани, зміряли температуру, а у дитини вона сягнула відмітки 40 градусів. Я розумію, як це небезпечно. А в моїй валізі для такої маленької дитини нічого не було. Добре, що в кожному гуртожитку була своя аптечка, але в ній також нічого не було. Ми побігли до педіатра в надії, що вона має необхідне. Під обстрілами ми прибігли до лікаря, але в неї від температури вже нічого не було. Тоді я вирішила повернутися, зробити укол, знаю дозування, бо працювала в сімейній медицині. Під обстрілом ми з Владиком повернулися назад у гуртожиток, я зробила дитині укол, почекали, поки дитина заспокоїлася, перестала плакати, а температура трохи спала. Під обстрілами ми побігли додому. Ми молилися за цю дитинку, і за дві доби з допомогою молитов та ліків дитині стало краще. У нас були дуже хороші ліки, рідкісні. Прийшла до мене жінка, якій треба було ліки для щитовидної залози. Вони були рідкісні, а жінці без них було погано. А Бог заздалегідь і для цієї жінки дав препарат. Дуже багато було людей, які сиділи у подвалах і застудилися. На цьому фоні загострилися інші захворювання, у багатьох цистити. У однієї жінки на фоні стресу почалася кровотеча. Я по п'ять разів на день колола ліки, щоб зупинити кровотечу. Молилися, лікували і зупинили кровотечу.Привезли жінку після ковіду, у якої уражені легені, низька сатурація і тромболія. Жінка була підключена до кисню, коли разбомбили їхній будинок, кисень залишився в ньому, а її привезли до нас. Обличчя синє, ходити не може, задихається, стан дуже важкий. Ми не знали, як її відвезти в лікарню на кисень, тому що стріляли. Я дві доби тримала її на препаратах, які дав нам Бог. Я просила братів молитися, бо її терміново було потрібно везти в лікарню. Брати молилися, і вранці російські війська відступили. Владик додзвонився на "Швидку", вони попросили, щоб ми самі її привезли. Наш брат Валерій, працівник по техніці безпеки, допоміг помістити її в машину і ми відвезли в лікарню. Тільки ми о 16 годині повернулися назад, а о 18 нас окупували, і виїхати ми були не в змозі. Коли ми молилися, Бог давав мудрості, як зробити все вірно.Часто Вас брали з собою допомагати пораненим?Брати вирішили, що я більше не буду виїздити, бо була тут потрібна людям. А брати-волонтери їздили на "Швидкій", вважаючи, що по "Швидкій допомозі" стріляти не будуть.Але одного разу машину обстреляли, вони її залишили і пішки прийшли назад. На другий день обклеїли бусик знаками, стрічками щоб було видно, що їдуть волонтери, повезли дітям памперси, дитяче харчування та медикаменти. Тому, хто був за кермом, пуля пройшла по голові, до кості розрізала шкіру над вухом, але він залишився живий. Волонтери на собі принесли його до мене. Після цього вони вже не їздили, а ходили пішки.В мене не було чим зашити рану, а вона була небезпечна. Бог дав мудрості колоти спеціальні антибіотики, спеціальним клеєм стягувала йому рану. Добре, що температури у нього не було, рана затягнулася і зажила, наче її зашили. Я знаю такі рани, їх потрібно завжди зашивати, але вона так затягнулася без ниток, в цьому ми побачили благословення Господа. Ви казали, що до вас прийшли наркозалежні люди. Як Ви з ними справлялися?Була в нас наркозалежна молода жінка. Вона ходила на програму по зниженню наркозалежності І приймала препарати, які виділяла їй держава. Препарат закінчувався, але вона ще не вилікувалася, і відчувала, що починається “ломка”. Це важкий стан людини, коли можуть бути судоми, втрата пам'яті, або зупинка серця. Вона казала, що в неї слабке серце, що вона боїться ломки, боїться вмерти. Ми з нею та за неї молилися, спочатку допомагали препаратами, підтримували емоційно і фізично. Коли вже приїхали на Ямську, вона попросила тільки одне обезболююче. Коли я дала їй більше, можливо потім буде треба, вона вперше у житті роздала його людям. Вранці, коли прощалися, вона з світлим обличчям сказала: “Я зцілилася”, дуже була вдячна, що була цей час з нами. До нас приїхали й чоловіки, які привезли з собою спиртне. Наші брати зібрали їх і сказали, що зараз війна, спиртне треба здати. Хто буде пити на нашій території, тих будемо депортувати за територію. Всі чоловіки принесли мені в шафу дуже багато пляшок різного спиртного.Брати з ними молилися. І, якщо спочатку їм було важко, потім звикли. Після закінчення облоги всі роз'їхалися. Одного разу мені подзвонила жінка одного чоловіка, який довго ще хотів випити, і розказала таку ситуацію. Коли на вокзалі їм дали поїсти гарячої страви і йому запропонували випити, він відповів: “Я не п'ю. Я віруючий”. Дружина спитала: «Якої ти віри?» А він відповів: «Як якої? Я адвентист. Ми ж там були, вже іншим життям жити не зможемо. Я відчув життя, і по-іншому більше не можу, не хочу вертатися до старого». Його дружина Олена каже: «Я так здивувалася. Він був таким атеїстом, так любив випити, а тут все в розумі перевернулося». Потім подзвонив сам Сергій і каже: «Лариса, я ж зараз ваш. Хочу знайти церкву. Це добре, що в таких страшних умовах ми побачили Бога».Коли ми виїхали з окупації, всі були здорові, бо за цей час люди вилікувалися і духовно, і фізично. Питання – Алла Шумило