Розповідає Олег Подкопаєв, пастор церкви «Дім Хліба – Західний» (м. Кривий Ріг), депутат Криворізької міської ради, директор Інституту економіки та бізнес-освіти Державного університету економіки та технологій.
Війна в Україні продовжує бути для протестантських церков не лише викликом, але й шансом проявити своє покликання у повноті. Якщо раніше ми часто залишалися на периферії суспільних процесів, то тепер виявилися в самому центрі – у сфері гуманітарної допомоги, публічного свідчення, капеланського служіння та міжнародних зв’язків.Церкви стоять на вістрі волонтерської роботи. Храми та доми молитви залишаються гуманітарними центрами й прихистками. Молодь, пастори, активісти беруть на себе тягар допомоги переселенцям, пораненим, військовослужбовцям. Це не теорія, а жива практика любові до ближнього.Новим етапом я вважаю імплементацію капеланських та теологічних освітніх напрямів у державну систему освіти. Це означає, що підготовка служителів виходить за межі церковних стін і стає частиною ширшого суспільного процесу.Капеланство стрімко розвивається у різних напрямах:• Військове капеланство має законодавче підґрунтя: понад 700 капеланів служать у Силах оборони України, десятки офіційно отримали військові звання. Їхнє кредо – «бути поруч»: молитися перед бойовим завданням, підтримувати родини, нагадувати про людяність там, де панує жорстокість.• Лікарняне капеланство стало критично необхідним. Приклад отця Ярослава Рохмана з Івано-Франківська показує, як священик залишається з лікарями і пацієнтами навіть під бомбардуванням. У підвалах, де народжують матері під виття сирен, духовна підтримка – це не розкіш, а запорука виживання.• Академічне (освітнє, шкільне) та пенітенціарне (тюремне) капеланство формує нову культуру духовної присутності у ключових сферах суспільства.Важливо, що протестанти перестали бути «мовчазними». З їхнього боку лунають чіткі заяви проти агресії та заклики до міжнародної солідарності.Показовою подією став Національний молитовний сніданок у Києві у серпні 2025 року. Присутність спецпредставника президента США Кита Келлога та пастора Марка Бернса засвідчила новий рівень духовних і політичних зв’язків. Келлог наголосив: «Мир – це складний і довгий процес, але він можливий, і «блаженні миротворці» залишаються дороговказом для світу».Бернс, який раніше скептично ставився до допомоги Україні, після відвідин Києва заявив: «Підтримка України – це Америка, передусім».Ці меседжі важливі не лише політично, але й духовно: вони показують, що наша боротьба за свободу знаходить відгук серед братів і сестер у Христі за океаном.Війна розкриває правду про людину й про Церкву. Це правда, яку не виміряєш статистикою чи звітами, але яка виявляється в серці: чи здатне воно відгукнутися на біль, чи має мужність назвати зло злом, чи готове нести тягар іншого.Українські протестанти під час війни – це не абстракція, а конкретні історії пасторів, капеланів, волонтерів, студентів, які пішли на фронт чи до шпиталю, у прифронтові села чи підвали з гуманітаркою. Це ті, хто не залишився осторонь. У час, коли брат піднімає руку на брата (Бут. 4:8), ми стали перед питанням: чи здатні ми бути стороною, яка приносить життя, а не смерть?Цей досвід формує нову ідентичність протестантів в Україні. Ми вчимося бути Церквою, яка не тікає від світу, а входить у нього разом із Христом. У війні ми по-новому відкрили сенс давніх слів: «Носіть тягарі один одного, і таким чином виконаєте закон Христа» (Гал. 6:2, Новий переклад українською).Але головне питання попереду: чи зможемо ми зберегти цей вогонь служіння після війни? Бо війна дисциплінує, а мир розслабляє. Найбільший виклик – не лише вистояти, а й залишитися Церквою, яка не мріє про «повернення до старого», а входить у нову епоху з готовністю нести відповідальність за суспільство.#опитування202