Розповідає Валентин Синій, ректор Таврійського християнського інституту
Що зробив українській протестантизм упродовж минулого року або з початку російського вторгнення у 2022 році?Перше, що я б відзначив — із самого початку повномасштабної війни протестанти відреагували на проблеми суспільства дуже швидко. Я говоритиму в першу чергу про південь України, зокрема про південь і схід Запорізької області, а також частково про Івано-Франківськ і Чернівці, бо більш обізнаний саме про ці регіони. Думаю, що попри відмінності те, що відбувалося там, відображає загальний тренд.Вважаю, що протестантські церкви першими — раніше від держави — відреагували на потребу евакуації населення. Частково це було зумовлено наявністю в них власних приміщень та транспорту.Протестанти з перших днів почали вивозити людей із півдня та зі сходу. Те саме відбувалося у напрямку з Києва та Харкова в бік західних регіонів. Людей із прифронтових та окупованих територій везли на захід України, використовуючи власні транспортні засоби та розміщуючи їх на нічліг і харчування у будівлях церков.Я спостерігав багато прикладів, коли протестантські церкви свої зали для богослужінь та інші приміщення переобладнали під центри для проживання. Це потребувало певного переосмислення, переоцінки цінностей, адже для церковної громади будівля церкви, а особливо приміщення, де проходить служба, має певне сакральне значення.Протестантам це теж властиве, хоча, можливо, не в такій мірі, як католикам чи православним. І ось церковні приміщення були переобладнані під гуртожитки і просто місця, де люди могли знайти притулок. Я знаю випадки, коли людям дозволили перебувати у церковних приміщеннях навіть із собаками та котами. А деякі церкви навіть відвели окремі приміщення для тварин, назвавши їх «Ноїв ковчег». Це було значне переосмислення ролі храму у суспільстві — у бік розширення його функціональності.Залучення церкви до волонтерської діяльності, допомоги суспільству під час повномасштабної війни було пов'язано також із переосмисленням форми церковного підпорядкування та розуміння церковної місії. І це відбулося, на мій погляд, дуже швидко.У деяких церквах кардинально змінилося богослов'я та форма служіння. Зокрема, під час евакуаційних проєктів церкви служили не лише представникам своїх громад. Ми не бачимо, наприклад, щоб баптисти евакуювали лише баптистів. Церква переосмислила свою роль у суспільстві та розпочала працювати з широкими верствами населення, допомагаючи зокрема мусульманам так само, як і християнам — просто не запитуючи про те, хто вони. Переосмислення розуміння місії Бога на землі — інший важливий момент, який я можу відстежити, бо до війни робив дослідження саме цього питання серед ключових пасторів баптистських церков. Більшість пасторів до війни бачили місію Бога на землі як суто сотеріологічну, і тому для них основна роль церкви полягала в тому, щоб допомогти грішній душі знайти спасіння від вічного покарання. Але під час війни бачення змінилося. Багато церков вперше почали допомагати людям, окрім евакуації, також продуктами, одягом та наданням сховища і притулку. Цей новий акцент на теології гостинності означав розуміння того, що в центрі місії церкви знаходиться не лише велике доручення, але й велика заповідь любові до ближнього.Любити ближнього — це не інструмент для залучення людей до церкви, а вияв Божої любові, або відлуння Бога, або запашність Бога на землі.Таким чином, друга хвиля церковної діяльності була пов'язана з різними гуманітарними проєктами: такими, як харчування людей, їхнє розміщення або допомога у тимчасовому проживанні, надання одягу та інших речей для тих, хто виїхав, тощо. Ця діяльність у свою чергу дала поштовх для розвитку міжцерковного та міжконфесійного партнерства.Я бачу, що в більшості регіонів відбулося глибоке переосмислення цього питання, і євангельські церкви різних деномінацій почали потужно співпрацювати. Там, де культура міжконфесійного партнерства не розвинулася, церкви обмежилися у співпраці лише своєю деномінацією. Мабуть, наступним етапом став розвиток проєктів із соціальної адаптації. Це почалося приблизно з літа 2022 року. Церкви почали долучатися до використання різних моделей: клуби, волонтерські центри, іноді навіть церкви реєстрували неприбуткові організації, — тобто церква почала у певному сенсі переосмислювати свою ідентичність. До початку повномасштабної війни церква сприймала себе як відокремлену від світу. Частково це було спадщиною радянських часів, коли світ був ворожим до церкви. Під час війни я спостерігав зміну проповіді в деяких регіонах. Я чув проповіді, у яких служителі міркували про церкву як про щось динамічне. Тобто, ми є народом, що йде шляхом Бога, і тому повинні допомагати тій частині суспільства, яка ще не пізнала Бога, але в умовах екстремального зла, екстремального болю починає шукати Бога. Тому ми всі на шляху пошуку Бога.У різних місцях і в різних контекстах, я чув проповіді про церкву як частину суспільства, що не відокремлює себе від нього. Така позиція дозволяє церкві впливати на суспільство пророчим словом, навчати його, подавати біблійні істини не з позиції «ми святі, а ви грішні», а з позиції «ми — частина суспільства». Саме будучи частиною суспільства ми маємо право на те, щоб щось сказати.Ще один важливий момент, у якому відбулось богословське переосмислення, це відносини церкви і держави у питанні захисту української землі – ми спостерігаємо, як і молоді, і більш зрілі члени церков долучаються до цього. Хтось зробив це в емоційному пориві в перші дні війни, хтось, пройшовши через серйозне богословське переосмислення. Сьогодні важко знайти церкву, з якої б хоча хтось не став на захист держави, тобто відбулося дуже глибинне переосмислення ролі церкви у цій діяльності – це і капелани, і волонтери у шпиталях, і ті, хто боронить свою землю.Були певні спроби замовчування у ЗМІ як волонтерської діяльності церков, так і участі протестантів у захисті держави в лавах сил оборони, але ці голоси зараз замовкли, тому що ми маємо справу зовсім із не поодинокими випадками, а з помітною тенденцією.Можливо, я зачепив незавдячну тему, проте, за моїм спостереженням, найбільш активно долучилися до соціальних проєктів і участі в захисті держави саме ті церкви, які змогли переосмислити місію Бога на землі. У тих церквах, що залишилися на позиції «Ми — Царство Небесне, а все решта тут — царство земне», на жаль, я чув навіть проповіді про те, що можна за хабар виїхати з України. Я вважаю, що причина була в богословській позиції цих церков, у їхньому протиставленні себе як церкви суспільству. У церковному середовищі процент людей, які втекли з країни, не вищий, ніж у народі в цілому. Але я вважаю, що в першу чергу це відбувалося у церквах, які не переосмислили своє богослов'я стосовно місії Бога, богослов'я церкви стосовно місії та служіння; не переосмислили себе як церкву. Восени минулого року та навесні нинішнього велика кількість протестантських церков, зокрема на півдні, долучилася до проєктів з допомоги фермерам і селянам у вирощуванні сільськогосподарських культур на своїх земельних ділянках. І тут церкви, я вважаю, опинилися просто поза конкуренцією з державою, тому що, відреагували першими. Можливо, це пов’язано з протестантським богослов’ям праці та місії у професії. Пам'ятаю, що перші проєкти було розпочато після закриття Одеського порту. Тоді протестантські церкви роздавали насіння для посіву. А після 11 листопада, коли було звільнено Херсон, багато проєктів навесні були спрямовані на допомогу людям із посівними. Також і восени були проєкти допомоги парниковим господарствам.Після зруйнування ГЕС, якого Україна зазнала 6 червня 2023 року, протестантські церкви, мабуть, першими відреагували на трагедію та допомагали викачувати воду та рятувати людей із затоплених регіонів. А сьогодні багато церков, серед яких і наша церква при інституті, допомагає у відбудові домівок постраждалих від затоплення та від обстрілів.В одному із сіл Херсонської області — Олександрівці — бригада вірян із Рівного відремонтувала дахи кількох десятків будинків. Хтось із чиновників потім намагався приписати цю діяльність державі. Але у відбудові церква також виявилась першою. Мені відомі випадки, коли церкви допомагали дітям у прифронтових регіонах з відновленням бібліотек. Мобільні бібліотеки створювалися у сховищах, щоб діти не нудьгували під час тривог і не бігали по замінованих територіях, оскільки велика кількість дітей підірвалися на мінах. Влітку навіть у прифронтових зонах церкви провели кілька дитячих таборів. Ще одним напрямком допомоги суспільству стали проєкти із забезпечення питною водою. Тут допомагала і місія «Сумка самаритянина», й інші міжнародні фонди. Використовувалися спеціальні насоси та пристрої для добування і фільтрації води. Зараз існує потреба у допомозі людям у проєктах із самофінансування. Звісно, такі проєкти потребують більше коштів. Ми бачимо, що деякі церкви роблять, можливо, вже не так багато, як на початку повномасштабного вторгнення, але роботи ще чимало. Це, зокрема, діяльність зі зцілення травм. Існують міжцерковні великі проєкти, коли проводять конференції, або круглі столи з метою підготовки капеланів, реабілітологів, соціальних працівників та психологів, які зможуть допомагати людям, емоційно травмованим війною. Також я знаю багато ініціатив із допомоги сім'ям, які втратили своїх батьків, або матерів на фронті, — і церкви долучаються до цієї роботи.Є й інші приклади. Коли було підірвано Каховську ГЕС, християнські організації принтували біблійні тексти, наприклад, Ісаї 43:2: “Коли переходитимеш через води, Я буду з тобою” на торбинках, у яких роздавали гуманітарну допомогу постраждалим. Таким чином люди отримували не тільки харчі, але й слово надії. Існує різноманітний досвід творчого використання слова Божого у подібних проєктах. Таким став зокрема “кавовий проєкт”. Людям роздавали дріп-каву, де на упаковці кожного пакетика було надруковано одне з імен Бога що особливим чином відкриваються під час війни, — Бог-цілитель, Бог-творець, – або одну з історій із життя Ісуса Христа. Поширення в Україні, особливо серед молоді, кавової культури сприяло використанню цього інструменту для спілкування. Для членів церкви було проведено спеціальний тренінг, присвячений веденню бесід з людьми за кавою чи чаєм. Біблійні тексти друкували на шоперах та одязі. Роздавали дитячу християнську літературу, Біблії. За даними Українського біблійного товариства, близько мільйона Біблій було роздано за час війни через різні церкви, місії, волонтерські центри та інші християнські організації.Таким чином, виклики війни спонукали протестантські церкви України переосмислити свою місію. Перед лицем загальної біди, яку християни розділяють з усім народом, значною мірою були зруйновані бар’єри між церквою і суспільством, і християни активно долучилися до різних видів служіння своїм ближнім, являючи їм Божу любов. У цій діяльності вони й самі знаходять опору для себе в тяжкі часи й по-новому пізнають Бога.Розмовляв Максим Балаклицький#опитування2023