У суботу 19 квітня 2025 року мій син Олександр уклав завіт з Господом через водне хрещення. У лютому цього року йому виповнилося 44 роки. Звісно, це велика радість для кожної матері. Але моя боротьба за спасіння сина розпочалася 32 роки тому.
У 12 років Сашко тяжко захворів — скаржився на головний біль і запаморочення. Після обстеження в районній лікарні йому поставили діагноз: гайморит. Для лікування вирішили застосувати лазерне опромінення. Про те, що в хлопчика на той момент була пухлина мозочка, ніхто навіть не здогадувався. Після двох сеансів прогрівання гайморових пазух почалися нестерпні головні болі, які супроводжувалися блюванням.Три дні дитячий лікар Микола Осадчий боровся за життя Сашка. Йому вводили різноманітні сильнодіючі ліки, намагалися вгамувати біль і зупинити блювання, але все було марно. З кожною хвилиною він згасав.Була друга година ночі. Я сиділа біля ліжка сина і спостерігала, як він страждає. Моє серце обливалося кров’ю. Раптом всередині себе я почула тихий, тривожний голос: «Він помирає, помирає…».Я побігла до лікаря й закричала:— Миколо Хомичу! Сашко помирає!Він опустив голову й руки та промовив:— Я знаю… Ми безсилі допомогти. Тепер надійтесь лише на Бога.Я аж ніяк не очікувала від нього такої реакції: сильна людина, досвідчений лікар, випускник радянського медичного вишу, де панував атеїзм, і раптом він згадав про Бога! Його останні слова обпекли мене: «Надіятись треба на Господа!»Тяжкість, що навалилася на мене, наче зникла. Мозок почав працювати чітко, прийшла надія на спасіння і навіть впевненість у благополучному результаті. За кілька хвилин я згадала все, що знала про Бога, що колись читала в Біблії, але до віри тоді так і не прийшла. Підбігла до помираючого сина, впала на коліна перед ліжком і почала молитися. І Бог почув! Сашко перестав стогнати, припинилося блювання. Дихання стало спокійним, і він заснув. А я продовжувала молитися. Так і простояла всю ніч на колінах. Встала лише на світанку, коли Сашко прокинувся. Це був суботній день. Господь спонукав мене не зупинятися на цьому і діяти далі. Я вирішила відвезти сина в обласну лікарню, хоча лікарі запевняли, що йому стало краще і немає в цьому потреби. Але ми поїхали в дитячий діагностичний центр міста Одеси. Комп'ютерне дослідження показало, що у Сашка пухлина в області мозочка, яка вже впиралася в стінки шлуночка і створювала тиск на мозок, викликаючи жахливі болі.Через тиждень ми опинилися в Києві в НДІ нейрохірургії. Підготовка до операції пройшла чудово. Син почувався добре.2 жовтня 1993 року його прооперували. Операція тривала сім годин. Увесь цей час я стояла біля дверей з Біблією в руках і молилася до Господа, читала псалми. Пухлину видалили. Сашко дуже важко відновлювався після операції. Постійні крапельниці, харчувався майже виключно глюкозою. На одинадцяту добу настав криз. Але з волі Господа син був урятований ще раз. Мені, як матері, неможливо було цього не помітити. Потім в Одесі син пройшов двомісячний курс опромінення. Коли Сашка опромінювали, помилково зробили передозування променевою терапією, чим фактично «перепалили» судинну систему всього організму дитини. Цього разу лікарі вже справді не могли його врятувати. Тоді я знову звернулася до Бога в молитві, узяла повний триденний піст: ні води, ні їжі — лише молитва. На третій день син почав одужувати — з кожним днем йому ставало все краще й краще. Так Господь зцілив мого сина від тяжкої онкологічної хвороби та від сильного передозування променевою терапією.Через півроку я уклала завіт з Господом, віддала в Його руки всю свою родину і своє серце. Потім, за Божою волею, ми всією родиною поїхали на Далекий Схід, у Хабаровський край. А я у своїх молитвах колись обіцяла Господу, що буду свідчити про Нього навіть на краю світу. Там ми працювали з чоловіком і прожили сімнадцять років. У тому краї, де Божа рука насадила багато лісових ягід, Олександр повністю оздоровився.Пройшло тридцять два роки, тридцять два роки молитов про те, щоб син уклав завіт з Господом. За цей час він одружився. У нього чудова дружина, яка також прийняла Господа. Бог подарував їм трьох абсолютно здорових дітей, попри те, що Олександр переніс курс опромінення.Сьогодні вони проживають у Канаді. Вірю, що Господа приймуть у своє серце і його діти Маргарита, Микита й Віталіна. Степанія Соручан
