Зґвалтування в сім’ї неможливе. Так звучить один із поширених міфів стосовно домашнього насильства. Проте Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» говорить про те, що таке явище є, й дає йому визначення:
«Сексуальне насильство — форма домашнього насильства, що включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканості особи, у тому числі вчинені стосовно дитини або в її присутності».Павло Шварц — єпископ Німецької євангелічно-лютеранської церкви України: «Сексуальне насильство, з однієї сторони, — це досить гаряча тема, яка цікавить багатьох. Тому що коли тематика сексуальності з’являється в медіа чи в розмовах, тоді люди досить часто оживають. Це пов’язане з тим, що це інтимна справа, до якої наше суспільство ще не підготовлено… А з другої сторони. Досить часто ми живемо в такому суспільстві, де цитата колись із телемоста між Америкою і Радянським Союзом, де була така фраза: “В Радянському Союзі сексу немає”. Таке враження, що вона фактично відноситься і до українського суспільства. Тому що є ігнорування таких базових речей. Відповідно, якщо ігнорується сексуальність людини, як такої, ігнорується секс як такий, то говорити про якесь насильство — це ще дивніше. Тому що, якщо немає сексуальності, немає сексу, яке то може бути насильство?!»Світлана Губіна — координаторка освітніх програм Центру гендерної культури у Харкові: «Сексуальне насильство у сім’ї, на мій погляд, — найбільш кричущий вид насильства. Я знаю таку статистику, що тільки один відсоток людей, українців, українок, зізналися в тому, що вони стали жертвами саме сексуального насильства з боку найближчих родичів або родичок». З усіх чотирьох видів домашнього насильства сексуальне нібито найменш поширене. Проте Світлана та інші фахівці вважають, що це не таке вже й рідке явище, а офіційні дані не відповідають дійсності. Адже не кожна людина має силу зізнатися в тому, що стала жертвою сексуального насильства саме з боку родичів. Особливо, коли мова йде про зґвалтування в подружжі. Так званий «Закон про згоду на секс», який набрав чинності на початку 2019 року, викликав неоднозначну реакцію в українському суспільстві.Павло Шварц — єпископ Німецької євангелічно-лютеранської церкви України: «Напевно, ви чули про прийняття відповідного закону про сексуальне насильство. Власне, в цьому законі було дописано, що сексуальне насильство може відбуватися чоловіком по відношенню до жінки. Для мене було трагічною реакцією в багатьох християнських лідерів, які почали висміювати, як це можливо, щоби чоловік міг зґвалтувати свою дружину. Або жарти на рахунок того, що ми напишемо згоду з дружиною на рахунок того, що кожен наш контакт є бажаним. Насправді це дуже серйозна ситуація. Коли чоловік ґвалтує дружину в шлюбі, це непоодинокі ситуації в нашому суспільстві».На переконання єпископа Павла, в сексуальному насильстві зазвичай насильником є чоловік по відношенню до дружини. Адже, з однієї сторони, він сильніший, схильний до ініціативи в інтимному житті, а з другої — він так вихований, що має право на задоволення таких потреб. Рідко хто в українському соціумі, навіть у християнському середовищі, говорить, що дружина має право на задоволення своїх інтимних потреб. Хоча про це написано у Біблії — в Посланні апостола Павла до Коринтян: «Нехай віддає чоловік своїй дружині потрібну любов, так же само й чоловікові дружина».Світлана Губіна — координаторка освітніх програм Центру гендерної культури у Харкові: «Будь-який випадок домашнього насильства, будь-яка агресивна поведінка з боку чоловіка щодо жінки, вона викликана, в першу чергу тим, що чоловік вирішив, що він має право керувати цією жінкою. Має право з нею робити все, що він хоче робити, забуваючи, про існування нормативних документів, законів, підзаконних актів, які розповсюджуються на всіх людей, незалежно від того, якої вони статі, віку, статусу, майна тощо». Проте якщо жінка скаже, що її зґвалтував власний чоловік, то навіть у церквах більшість людей у це не повірять. Мовляв, як можна зґвалтувати свою дружину, вона і так його. Але дружина не є власністю. Вона особа. Другий момент — суспільство не навчилося співпереживати жертві. Коли слухачі чують історії про сексуальне насильство, зазвичай шукають не способів захистити жертву, а довести її вину. Мовляв, не так подивилася, не так одягнулася, не туди пішла, замість того, щоб реально допомогти постраждалій людині. Павло Шварц — єпископ Німецької євангелічно-лютеранської церкви України: «У нашому суспільстві також можна почути, що зґвалтування — це ж приємно. Секс — це ж приємно. Тому, якщо тебе зґвалтували, то ти маєш відчувати приємність, Але це не так. Тому що це проти твоєї волі. Крім психологічної травми, часто ще й фізіологічні різні травми. І багато інших речей». Єпископ Павло говорить, що є хоча й рідко, але зустрічається таке явище, як сексуальне насильство по відношенню до чоловіків. Це ще проблематичніше. Бо такому чоловіку взагалі ніхто не вірить — ні поліція, ні близькі. Мовляв, «ти ж чоловік? Якої тоді шкоди тобі жінка може вдіяти?». Й це додаткова травма. Так само замовчують тему і про сексуальне насильство над дітьми. Адже ніхто не хоче зізнатися, що такі люди живуть поруч із нами. Українці з готовністю говорять, що там, десь на Заході, є багато педофілів, а в нас нічого такого немає. У дійсності такого вистачає, на жаль, і в Україні. Та на відміну Заходу, де є багато фахівців, які працюють з жертвами сексуального насильства, тут таких спеціалістів ще мало. Павло Шварц — єпископ Німецької євангелічно-лютеранської церкви України: «Є ситуація, коли дорослі чоловіки використовують неповнолітню дівчину до задоволення своїх сексуальних потреб. Тут не був випадок проституції. Тут дівчина не до кінця здавала собі справу, чим вона займається, бо це особа була з певною інвалідністю. І це також трагічна історія нашого суспільства, де особи з інвалідністю, особливо дівчата, які не в змозі захиститися або відмовити, досить часто використовуються дорослими чоловіками для задоволення своїх сексуальних потреб».Світлана Губіна — координаторка освітніх програм Центру гендерної культури у Харкові: «На жаль, особливо коли це відбувається по відношенню до дітей, то ми маємо розуміти, що дитина безумовно любить своїх батьків. І коли хтось із батьків говорить, “А давай будемо робити отак, як я сказав чи я сказала”, дитина не може відмовити батькам, бо вона їх любить. Може, їй не подобаються ті всі дії, які відбуваються, але дитина, враховуючи її невеликий життєвий досвід, вона думає, що, мабуть, так потрібно. Раз батько сказав, раз мати сказала, раз вітчим сказав. То, мабуть, в усіх сім’ях відбувається. Мені навіть важко уявити, що відчуває дитина, коли вона виростає і розуміє, що це не відбувається в усіх сім’ях, що це не норма, що нею скористалися». У попередніх сюжетах ми розповідали про те, яка допомога надається жертвам будь-якого виду домашнього насильства з боку держави, громадських організацій, фондів, церков. Проте і жертві, і кривднику важливо не лише фізично віддалитися від другої сторони хоча б на деякий час, поспілкуватися з фахівцями задля отримання порад, що робити далі, але й внутрішньо звільнитися від болю, внутрішнього тягаря.Павло Шварц — єпископ Німецької євангелічно-лютеранської церкви України: «Духовне вирішення цієї проблеми — це можливість з однієї сторони, зі сторони агресора, покаятися, зрозуміти і також попросити пробачення не тільки у Бога, але також і у цієї людини, по відношенню якої він скоїв насилля. З другої сторони, також дуже важливо для жертви, хоча це особливо важко в моменті, коли насилля відбувається. Це, напевно, можливо зробити, коли вже є певна дистанція до події — це пробачити. Це не означає забути, проігнорувати чи сказати, що цього не було. Чи що та річ, яка була насиллям, була справді доброю. Пробачити — це означає відпустити це, щоб ця травма, той біль, який є в серці, в житті цієї людини, не руйнувало її далі».Ситуація домашнього насильства — не є безвихідною. Є чимало прикладів людей, які впоралися з цим і зараз живуть цілком щасливо. Але де цей вихід? Більшість фахівців, які працюють із жертвами домашнього насильства, говорять про розлучення як вихід. Адже, на їхнє переконання, агресор змінюється дуже рідко. Священнослужителі підходять до питання розриву шлюбу з більшою обережністю, проте не виключають й цього варіанту вирішення проблеми, тим паче якщо така ситуація загрожує життю жертви. Зокрема адвентистська церква в своєму головному документі - “Церковному керівництві” прирівнює до подружньої зради низку подібних злочинів, серед яких названо сексуальне насильство над дітьми, неповнолітніми чи беззахисними дорослими людьми, фізичне насильство, зокрема до членів сім'ї. Згідно із цим документом, такі злочини мають тягти позбавлення церковного членства в Адвентистській церкві та є переконливою підставою для окремого проживання подружжя чи розлучення. Галина Кушнір, Олександр Федоров, Харків, “Вісті надії”