«Ми мріємо, тому діємо» — ця фраза для команди волонтерського руху «Мрію.Дію» звучить не як гасло, а як пояснення того, що вони роблять щодня.
«Мрію.Дію» — це волонтерська ініціатива, яка працює на Херсонщині та Миколаївщині й системно підтримує дітей і підлітків у прифронтових громадах. Команда поєднує гуманітарну допомогу з освітою: створює мобільні бібліотеки, проводить освітні зустрічі, організовує табори і, головне, регулярно повертається до одних і тих самих дітей.Їхня робота — не про разові поїздки. Це про довгу присутність і спробу дати дітям не лише підтримку «тут і зараз», а й шанс на майбутнє.«Ми не віримо в мрію без дії і в дію без мрії», — каже команда проєкту.Цей підхід сформувався не одразу.«Ми пробували різні формати взаємодії з прифронтовими громадами Херсонщини і Миколаївщини. Певний час приїжджали, влаштовували кількаденні табори в різних селах. Певний час наш фокус був на тому, щоб будувати мобільні бібліотеки — там, де взагалі немає простору, де діти могли б взаємодіяти, вчитися, творчо розвиватися», — розповідає комунікаційниця проєкту Ганна Пушкарук.Згодом команда зрозуміла, що короткі візити не дають глибокого ефекту.«Ми дійшли висновку, що найбільш доцільно — зупинитися на кількох селах, де нам вдалося побудувати дружні стосунки з дітьми, особливо з підлітками. І приїжджати туди щомісяця».Ця регулярність стала принциповою. Якщо раніше зустрічі були епізодичними, то тепер — це системна робота з одними й тими ж дітьми.«Ми приїжджаємо до них постійно і навчаємо фінансовій грамотності, медіаграмотності, плануванню, говоримо про історію, про психологічну підтримку, емоційну стійкість. Це вже не просто розваги чи гуманітарка», – зазначає Ганна.Але головне тут — не теми занять, а стосунки.За словами Ганни, команда проєкту хоче не просто щось привезти, а будувати довгострокові відносини: «Щоб у підлітків був умовний старший брат чи сестра в обличчі наших волонтерів. Щоб вони могли поділитися своїми емоціями і отримати підтримку не від людини, яку бачать вперше, а від друга, якого бачать у п’ятий чи десятий раз».Це довге включення змінює і саму логіку допомоги. Волонтери стають для дітей точкою опори — особливо в умовах, де стабільності майже немає.І саме ця робота з підлітками поступово привела команду до ще одного важливого напряму — освіти старшокласників і підготовки до НМТ.«Приїжджаючи в прифронтові села, ми бачили одну й ту саму ситуацію. Діти не мають можливості навчатися очно — або школи взагалі не працюють. Вони вже 4–5 років в онлайні, і в багатьох є великі пропуски в навчанні», — каже Ганна.Період окупації лише поглибив проблему.«Коли почалася окупація Херсонщини, школи не працювали, і діти втратили в середньому 9–12 місяців навчання. Коли навчання відновилося, бракувало вчителів, і підлітки просто не змогли якісно наздогнати програму».У старших класах це перетворюється на кризу вибору.У 10–11 класі підліток має вирішувати, куди вступати. Але він розуміє, що рівень його знань нижчий, ніж у однолітків із “мирних” міст. Це демотивує. Вони втрачають віру, що зможуть конкурувати», – акцентує Ганна Пушкарук.Саме тому команда зробила підготовку до НМТ одним із пріоритетів: «Наша головна ціль — допомогти їм не втратити надію. Показати, що вони можуть наздогнати програму, підтягнути базові предмети і хоча б спробувати вступити».Йдеться не лише про іспити, а про можливість змінити життя, щоби діти отримали шанс на якісну освіту, поїхати в інше, “мирне” місто і не боятися цього процесу.У команді не мають ілюзій щодо умов, у яких живуть ці діти, бо хоча навчання формально й відновлене, але воно неякісне. І очікувати, що підлітки самі зможуть усе надолужити — дуже складно. Тому їхня робота — це спроба втрутитися саме в цей момент і підтримати тоді, коли це найбільш критично.Бо в умовах війни найскладніше не лише вижити, а зберегти відчуття майбутнього.І «Мрію.Дію» працює саме з цим — через регулярну присутність, через довіру, через освіту і прості людські зв’язки, які для дітей у прифронтових селах часто стають тим, за що можна триматися.Дізнатися більше про діяльність руху – за посиланням в InstagramТетяна ІськоваФото: Тетяна Данилюк, Катерина Омельчук
