Рецензія на книгу «Україна. Війна. Бог» (Київ: Джерело життя, 2024)
Одним із важливих джерел інформації про події, пов’язані з російсько-українською війною, є особисті свідчення. Зокрема, свідчення людей, яких не вважають за ключових учасників того, що відбувається, людей, далеких від фахових оцінок війни, її нюансів. Ці приватні, «малі» історії, звісно, мають певну суперечність із офіційними, фаховими та мейнстримними сюжетами, а утворені в такий спосіб «люзи» сприяють осмисленню та дослідженню трагедії війни. Свідчень цього штибу в Україні нині публікують чимало — і це добрий внесок у те, щоб у майбутньому подій війни не забували й не вихолощували до пропаґандистських і стереотипних схем. Звісно, окрему увагу привертають голоси, яких зазвичай менше чути і які перебувають поза увагою більшості суспільства.Прикладом таких публікацій є книжка «Україна. Війна. Бог», що побачила світ у видавництві «Джерело життя» (укладач — Максим Балаклицький і десятки волонтерів, які збирали матеріал, проводили інтерв’ю тощо). До неї увійшли записані розповіді людей, здебільшого з протестантських релігійних громад України, насамперед — Церкви адвентистів сьомого дня. Тематично історії згруповано в декілька розділів, присвячених подіям евакуації, окупації, полону, волонтерської активності, участі у війську та досвіду перебування в інших країнах, а також випадкам прийняття віри у воєнних обставинах.Розповіді пов’язано з різними частинами України, де відбувалися і відбуваються бойові дії та болісно відчуваються їхні наслідки (Сумщина, Херсонщина і Запоріжжя, Чернігівщина, Миколаївщина, Одещина, Донеччина та Луганщина тощо, багато історій із Харкова й області), але чи не найбільше їх пов’язано з Бучею, а також із сусідніми містечками й селами під Києвом (Ірпінь, Гостомель, Ворзель та інші). Не останньою чергою це зумовлено тим, що в Бучі розташовано Український гуманітарний інститут, який заснувала громада адвентистів, — він є одним із організаційних центрів церкви. У його кампусі під час боїв та окупації у 2022 році переховувалося багато мирних мешканців.Очікувано одним із головних мотивів свідчень у книжці є релігійний мотив. Сила молитви й віри, читання Біблії та заспокоєння в небезпечних ситуаціях, релігійні бесіди, а також дивовижні події, що пояснюються Божим втручанням (захист від влучення ракет і снарядів, несподівано лояльне ставлення російських окупантів, ба навіть, приміром, невидимий третій супутник двох людей, які переходили фронт, — його, як каже свідок, бачили здаля українські військові). Такі моменти привернуть увагу читачів і читачок, які цікавляться питаннями віри та релігії в катастрофічних воєнних умовах.Але з перспективи мікроісторії війни (точніше, періоду 2022–2023 років) видання теж містить чимало цікавих фактів. Учасники й учасниці релігійних громад через їхню локальність і згуртованість часто доволі «щільно» і «перехресно» розповідають про одні й ті самі події, що дає змогу зауважити чимало деталей. Це можуть бути події, яким в основному дискурсі про війну приділено мало уваги або вони й зовсім є малопомітними. Наприклад, «паралельна» евакуація з Бучі в першій половині березня 2022 року, коли, на тлі добре відомого масового виїзду мирного населення окупованого міста автобусами і приватними автами через «зелений коридор», відбувся й доволі велелюдний (можливо, спонтанний) піший вихід на Ірпінь. Або життя в уже згаданому кампусі Гуманітарного інституту. Він, судячи з розповідей у книжці, був однією зі «сліпих зон» окупації — місць, яким російські військові, на щастя, приділяли мало уваги. Таке «ігнорування» кампусу, що спостерігалося з боку окупантів, може здаватися перебільшенням, надто з огляду на усталений медійний образ бучанської трагедії, проте з особистих розмов мені відомо й про інші аналогічні місця, зокрема цілі квартали, де ще на другий тиждень драматичного березня навіть функціонувало щось на зразок груп самооборони (місцеві мешканці називали їх «тероборона»), які намагалися підтримувати мінімальний порядок, але не вели жодних бойових дій.У виданні спостерігаємо цікаві стратегії оповідачів і оповідачок. Вони контрастують із тим, що часто трапляється в «типовіших» для українського дискурсу пам’яті текстах. Під впливом, вочевидь, релігійної заанґажованості свідчення тут меншою мірою, ніж «у середньому», зосереджено на звинуваченнях на адресу агресорів, на їхніх злочинах. Не можна сказати, що цю тему зовсім зіґноровано, але вона не перебуває у фокусі уваги (при тому, що є чимало прикладів того, як російські військові з особливою підозрою ставляться до протестантських громад). Більше уваги звернено на внутрішній стан людей, релігійні переживання, побут (є багато виразних деталей на кшталт поливання водою підлоги у підвалі, де ночують втікачі, щоб не дихати цементним пилом), взаємодопомогу та позитивні приклади і дива порятунку.У книжці дуже широка палітра історій порятунку: когось відпустили після того, як, здавалося, вже лаштувалися розстріляти, когось «не помітили» на блокпосту чи не став чіпати ворожий танк, десь окупанти виявили людяність, а потім навіть поспілкувалися на тему віровизнання тощо. Ця налаштованість на позитив контрастує зі стандартними воєнними свідченнями. І вона, зрештою, нагадує, що будь-яка розповідь про пережиті події війни — це розповідь людини уцілілої.