Про досвід навернення до Господа, служіння в громаді та допомогу біженцям у місті Рейсвейк, Нідерланди, розповідає Павло Стадник.
Я ріс в адвентистській родині, але хоч і ходив до церкви, але любив світ. Одружився як заведено у світі, щоб все було шикарно, столи накриті. Моя дружина була католичка та відвідувала й адвентистську церкву, а я бувало ходив із нею на служіння до костьолу.В мені відбувалася постійна боротьба між внутрішнім адвентистом та світською людиною. Пік цієї боротьби припав на 2020 рік. Тоді, я кожного разу просинався з відчуттям страху, що залишилося дуже мало часу і я не встигну. Тому просив жінку з дочкою дивитися зі мною програму Кемі Уитман, на телеканалі «Надія».Це був цикл програм про епідемію коронавірусу. Ми дивилися тільки той канал, бо щоб інше не дивилися все одно верталися до цього каналу та їх програм. Нехай Бог благословить людей в цій роботі, бо через цей канал, моє життя почало перевертатися. Пів року жив з голосом у голові, що не встигну.Вечорами, всією сім’єю розмовляли про Господа та про хрещення. Я молився за дочку, бо друзі кликали її у світ. Насилу ж не притягнеш ні дочку, ні жінку, тому в мене була тільки одна зброя – молитва. Я грішний, і я не знаю як Бог то все пробачив, але одного разу Він навернув до Себе.Мої молитви були почуті, якось ввечері, дочка та дружина сказали: «Ти почав зміни з себе, а тепер ми також готові прийняти хрещення і відмовитися від світу». Моїй дитині 16 років, потрібно було пояснити, що треба буде змінити друзів, спілкування, їжу і багато ще чого, але вона прийняла.Мені це було дуже приємно, бо мене вже питали про хрещення, але я чекав дружину. Ми зателефонували пасторам Волошину та Скибі зі Львова з приводу прийняття хрещення в Україні та вони погодилися.Це був дуже яскравий досвід. Взимку, напочатку 2021 року було дуже сніжно, панував буревій, закривали аеропорти. Ми їхали на машині в Німеччину, бо я купив квитки на літак Дортмунд - Львів, дорогою в машині зламалася турбіна. На автобані з двигуна вилилося все масло. Перед цією поїздкою робив в машині заміну турбіни й знов те саме. Я не знав що робити далі, бо з таким поламанням можемо не встигнути на літак. А ще той голос в голові: «Не встигнеш». Машина в мене нова, з салону, всього 2-3 роки як експлуатую, а тут такі проблеми, дивно.На заправці купив масло і залив у двигун, розуміючи, що він пошкодиться. Разом вирішили, що їдемо далі, а все інше неважливо. З паркування біля аеропорту побігли на реєстрацію та ледве встигли. На паспортному контролі було важко все пояснювати, головне що сіли в літак.Але на цьому пригоди не закінчилися. Разом з моєю сім’єю вирішила хреститися другий раз моя мама. Свого часу її виключили з церкви, бо вийшла другій раз заміж, що заборонено Святим Письмом. Також, на її рішення вплинуло те, що вона з моєю дружиною вісім років молилася, щоб я кинув пити. Бог поставив обставини так, що я взагалі відмовився від алкогольних напоїв та моє життя повністю змінилося.Вийшло так, що коли Петро Горбачевський віз мою сестру і маму на хрещення, то ледве не потрапив в аварію, таку велику, що всі в машині затерплі. На перехресті дуже несподівано вискочила другорядна машина. Але не дивлячись на перешкоди вся моя сім’я прийняла хрещення в один день.Ми повернулися в Нідерланди та стали збиратися на служіння. До мене на роботу приїжджали українські брати й так церква росла. Дивилися Львівську 1 громаду через інтернет, їх хід служіння, а потім вже самі намагалися дослідити Слово Боже по уроку.Так я став «штундою», оточення почало казати, що я в секті. Ми якось поїхали до друга на день народження, але швидко зрозуміли, що не у своїй тарілці, там була інша музика, розваги, жарти, їжа. Люди сміялися з нас і не розуміли, але нам було не важливо.Ми відбули там, але потім перестали приїжджати, коли нас запрошували, а потім нас і не запрошували взагалі. Таким чином коло друзів і знайомих звузилося, але з’являлися нові. Коли про нас чули люди з інших країн, що тут є адвентисти, то телефонували та приїжджали.Після прийняття хрещення думав на роботі будуть проблеми, але моє керівництво пішло на зустріч. Сказали, що можу працювати в неділю як хочу. Бувало сміялися, що я суботник, або штунда, але не має значення як тебе називають, важливо щоб вони бачили, що ти з Богом.Під час коронавірусу багато церков було зачинено, а якщо проводиш зібрання, то повинно записувати заздалегідь скільки буде людей. Знайомі підказали, що є церква у Ворбюрзі та ми пішли туди, але не розуміли нічого, бо служіння йшло англійською мовою. Жінка з нашої громади перекладала, але було важко без навушників, і треба встигати за проповідником.Прийшли раз, другий, а потім вирішили збиратися самі, дивилися Львівську громаду на телеканалі “Надія”, потім урок. Але все одно був поклик “треба повернутися в церкву”. Коли ми дивилися передачі, я не знав, яке прийняти рішення, що скажуть люди, вдома чи в церкву. На той час в нас почали збиратися десятеро людей.Я частіше почав читати Біблію, дивитися богословів, телеканал “Надія”, вдома було добре всі свої, своя мова, своя атмосфера, телевізор. Але потім мені попались такі проповіді, що то не вірно, маєш бути в церкві. Ми почали знов ходити до церкви, там до нас підійшла Олена Зігі та сказала, що можна попросити навушники, також вона деколи може перекладати.Вона народилася в України, а вийшла заміж в Латвії, тому може перекладати українською. Бог почув і дав нам перекладача, потім нам запропонували вести суботню школу, а на проповідь приєднуватися до всіх. Так ми почали робити школу самі, Олена була з разом з нами, вона зараз лідер суботньої школи. Вона допомогла нам стати вчителями, зараз нас десятеро вчителів.Одного разу, зібралися пресвітери громади та сказали, що хочуть приїхати до мене після служіння, дещо сказати. Я кажу: “добре, нема питань”. Наша група вже налічувала 15 людей і потрібен був лідер.Вони приїхали. Пастор з пресвітером посадили нас в коло і сказали, що хочуть приєднати нашу групу до громади, тому потрібно обрати серед нас лідера. Кажуть: «ми молилися про це та маємо одне ім'я – Павло». Олена також сказала, що Бог відкрив ім’я - Павло.Так вийшло, що в трьох різних місцях, де молилися пресвітери, було відкрите ім'я - Павло. Тобто моє ім'я вони озвучили. Тоді я відповів, що не буду відмовлятися та приймаю, те що Бог обрав бути лідером в церкві. Все відбувалося дуже швидкими темпами.Треба було багато чого подивитися та навчитися, тому дякую Богу, що Він всім керує. Як буде далі я не знаю, наша ціль проповідувати Євангеліє, на роботі та ближнім. Роздаємо Біблії та іншу літературу, голландською мовою, англійською, українською.В нас утворився хор, їздимо та співаємо. Хоча ми не хористи, так саме, як я не пресвітер. Співаємо тими голосами які Бог дав. Виявилося, що в нас є піаністи, скрипач, люди які присвячені музиці, майже пів громади може грати на піаніно.Після хрещення для чогось вдома розпочав ремонт. Згодом зрозумів, спочатку нас за столом сиділо 4 людей потім 6,7, і я змушений був поміняти стіл, бо той став маленький, купив більший - 2 м на 90 см. За ним по колу можна зручно сидіти.Згодом знов стіл став малий, купив ще один такий двометровий, знов нема куди сісти, купив третій стіл. Я зробив зал довшим, і зараз там міститься 3 столи, але я бачу що вже і те мало стає. Ми колись молилися в голос, щоб збільшилася громада, та Олена казала, що прийде час і нас буде більше. А зараз бачу, що за короткий час нас побільшало та я почав проповідувати.В школі не міг скласти два речення, закінчив 9 класів, потім технікум, проробив рік в шахті та кинув, пішов у будівництво. Зараз стою за кафедрою. Спочатку казав Богові: «або Ти допоможеш і навчиш мене проповідувати, або буде хтось інший то робити».Першу проповідь писав чотири дні, щось писав, переписував, а потім знов писав та переписував. Жінці жалівся, що нічого не виходить і тільки в п'ятницю, або вже в суботу сідав та просив: «Боже допоможи». На початку все читав з листка, потім - менш. Буває так, щось пишу серед тижня, а потім викидаю в сміття, те про що в п'ятницю читав та з Богом розмовляв, те і проповідую на наступний день.У лютому 2022 року почалася війна в Україні, люди кинулися за кордон. Тоді ми з хлопцями, які тут працюють, почали думати, чим би могли допомогти. Я запропонував, щоб вони телефонували своїм дружинам і ті їхали з дітьми до кордону, а ми їх там заберемо. Везли всіх хто сідав у машини.В мене бус Мерседес Бенц дубль кабіна, за законом можна брати людей скільки є сидячих місць, тут їх п’ять, але ми брали всіх хто міг сісти. Сім людей в салон та двох до багажника. Мені казали, що поліція зупинить, а я відповідав, що як зупинить тоді буду пояснювати.Запевнював переляканих людей, що ми будемо дорогою постійно молитися, тому нічого не станеться, ми доїдемо до пункту призначення. І доїжджали, багато людей так везли та не один раз. Потім ми з хлопцями почали їздити довгим бусом, як Спрінтер, Опель Мовано.Голландець Бен, з яким я співпрацюю, дав нам його. Він сказав, якщо це може чимось допомогти, то бери використовуй. Люди почали мені додому зносити одежу для біженців. Перший поверх був повністю забитий одежею. Носили їжу, гроші давали.Ми завантажувати бус і возили до кордону. Я телефонував до українських волонтерів, вони під’їжджали до кордону і ми вивантажували поклажу з моєї машини до їхньої. В такий спосіб ми допомагали.Їздили ще багато разів, забирали людей з кордону, не важливо знайомі чи ні, ми саджали їх в машину й везли туди куди вони казали в Польщу, Німеччину, Нідерланди. Бо це війна, вона стосується кожного. Скидалися на дорогу, бо дорога туди та позаду до 1300 євро. Тоді була проблема з паливом, корупція, підходиш, а тобі кажуть, що палива нема, а потім бачиш, що воно є.Але слава Богу, Він охороняв всіх, хто брав в цьому участь. Моя мама залишилася в Україні, не хотіла виїжджати. Люди почали йти потоком з Харкова, Херсона та інших міст, зв’язувалися через пасторів, людей знайомих з нами, відправляв їх до моєї мами в Червоноград, а потім вже до нас в Нідерланди.Спочатку в мене вдома було понад 20 людей. Вони були всім забезпечені. Кожної суботи ми ходили на служіння, а потім о 14:00 їхали до мене на обід, говорили на біблійні теми, співали псалми, бо цей день благословенний, все було пов’язано із радістю та прославленням Бога.Люди жили в нас, але потім ми молилися, щоб Бог кожного влаштував, так довго сидіти на місці, можуть тільки українці. Деякі ображалися, коли ми казали, щоб вони думали, як будуть жити самостійно далі. Але Бог благословив, ті люди що хвилювалися, як буде далі, зараз живуть недалеко від нас, ми їх підтримуємо. Війна затягнулася і треба якось виживати в цій ситуації всім.Наша громада почала рости, внаслідок біженців. Ми виставляли фото служіння у Фейсбук, люди бачили, що є сформована церква (Українське служіння) і приїжджали ще. Так Бог покерував, що тепер в громаді всі ті біженці які були в мене вдома та у мами в Україні.Одні оселилися в Гауді, інші в Делфті, в Харлемі, всім хто приїздив я казав, що можете використовувати мій дім. По сьогоднішній день живе сестра, дівчина, ще племінниця з чоловіком приїхала. От так Бог вибрав нашу громаду, з двох чоловік з моєї сім'ї, нас стало в стільки разів більше. Зараз вже 45 людей.З різних куточків телефонують, питають чи можна приїхати до нас на служіння. Повне наше служіння проводиться в другу та четверту суботу кожного місяця, а в першу та третю суботу в нас суботня школа своя, а потім ми об'єднуємося з інтернаціональною церквою, де проповіді ведуть на інших мовах, а наші сестри перекладають.Нас вже не як громаду розглядають, а як українську церкву. Люди зі своїх церков переводяться в місто Ворбюрґ, церкву Адвентистів сьомого дня “Вісдак”. Пастор обирає секретаря, дияконів, вчителів суботньої школи, а також вчать мене, щоб зробити рукопокладеним пресвітером.Якщо Богу буде завгодно, можливо ми будемо окремою українською церквою за всю історію Нідерландів. В нас навіть було таке, що людина в Україні не змогла, а тут прийняла хрещення. Після цього інші теж захотіли прийняти хрещення.Люди які приїхали, в Україні жили світським життям, а тут вони навертаються, лишають старі звички, проводять з нами суботи. Ми дивимося уроки суботньої школи з Олександром Болотніковим, вивчаємо Біблію і вони з нами.У понеділок та середу ми об'єднуємося в служіння завдяки додатку Zoom, люди дуже зацікавлені. Разом з братами та сестрами читаємо багато духовної літератури, досліджуємо, вчимося й нові люди приєднуються. В нашій церкві є люди з різних країн, я їх до того не знав, а зараз ми сім’я во Христі Ісусі.Спілкувався Максим Балаклицький
