Розповідає Дмитро Поправкін – керівник Церкви адвентистів сьомого дня Південного регіону України
Як на житті вірян позначаються новини про тривожні новини з фронту, зокрема з Харківщини?
Воєнні чутки, про які говорив Ісус, так і залишаються чутками. Ісус казав також, що “коли ж стане збуватися це, то випростуйтесь, і підніміть свої голови, бо наближається ваше визволення”. Він сказав, що “усьому цьому належить бути, це початок хвороби”.
Тому як реагувати на все, що відбувається? Не вірити пліткам чи чуткам, бо їх справді сьогодні буває багато. Їх роздмухують спеціально, щоб налякати, послабити внутрішні сили.
Коли довкола Миколаєва стояли окупанти, мені не раз доводилося таке чути. Коли треба було їхати відвідувати інші громади, завжди питав у військових, чи можна їхати такою-то дорогою? Кажуть: «ой, цією дорогою не можна, там прострілюють, у посадках стоять частина наших, частина не наші, не їдь». Але їхати треба. Я молився, їхав і нікого там не знаходив. З іншого боку, був очевидцем, коли чутки з'явилися: “усе пропало, Миколаїв здають, усе палять, усі виїжджають, усіх вивозять”, але то були лише чутки. Або таке: «ось іде колона із Запоріжжя, зараз вони до нас прийдуть, стільки техніки їде». Але навіть якщо щось і їхало, то не доїхало.
“У книзі в Господа записані всі дні, для нас призначені, коли ще жодного з них не було”. Нам треба робити Його справу, довіряти Йому своє життя і всі наслідки. Тому я не орієнтуюся на воєнні чутки.
Деяких вірянок це не завжди надихає.
Якщо у когось є змога і потреба тікати, нехай їдуть, здоровішими будуть. Нервова система реагує на все. Тому хто має можливість, нехай їде. Але хто не має можливості, залишайся тут, довіряй Богу. Який сенс хвилюватися і переживати, якщо не можеш на щось вплинути, змінити? Молимося, довіряємо Богові, віддаємо Йому наші переживання і працюємо далі.
Чи бачите загрози для діяльності церкви у зв'язку з новим законом про мобілізацію?
Не прямо загрози, а переживання, бо цей закон обмежує свободу віруючої людини. Він іде десь у розріз із 35 статтею Конституції, де сказано, що військовий обов'язок має бути замінений на невійськову службу. Віруючі люди повинні проходити через обласні адміністрації. А новий закон зобов'язує прийти до ТЦК (територіального центру комплектування – військкомату, по-старому) всіх у віці від 18 до 60 років і пройти медичну комісію. Це вже порушення прав віруючих, тому що їх на медичну комісію, згідно з 35-ю статтею Конституції, має направляти не військова організація, а цивільна. А тут нашим питанням займається військова організація, яка не має повноважень надати альтернативну – невійськову службу. Таку недобру справу зробили. Оскільки вірянам тепер доведеться йти до ТЦК, й результат буде залежати від того, наскільки кожен буде здатен відстоювати свої принципи, то плануємо організувати групові відвідини – по декілька осіб одразу.
А основну роботу церкви – служити людям і проповідувати Боже Слово – не зупинить ніхто й ніщо.
З якими складнощами зараз стикаєтеся у служінні?
Для вірян суспільна криза – час великого служіння. Цей час треба використовувати максимально.
Що у війну ослабило церкву, це виїзд активу низки громад – як в інші регіони України, так і за кордон. Є громади, які виїхали зовсім. Такі є на лінії розмежування.
Для інших громад воєнне лихоліття стало сигналом активізуватися, підтримувати дух братства і взаємодопомоги. І серед них є такі, що чисельно зростають. Попри те, що там пастор буває раз на квартал, бо вони далеко знаходяться. Зростають такі громади внаслідок того, що там є лідери, які бажають інших “підтягнути”. Члени цих громад часто зустрічаються, моляться, у суботу спільно обідають, спілкуються.
Третій тип – де актив виїхав, а залишилися ті, хто не змогли виїхати або не захотіли. І зрозуміло, що серед останніх є ті, хто чимось незадоволений, хто зосереджує увагу на негативних моментах. Від цих людей чуємо більше критики, а деякі з них залишають церкву.
Від початку вторгнення церква активізувала соціальне служіння. Це залишається основною інновацією.
Виснажує довга війна. Навколо гинуть не лише духовно, а й фізично.
У світлі цих явищ, які перспективи діяльності церков в Україні?
500-річчя європейської Реформації, яке світ відзначав 2017 року, позначило найвищу точку релігійної свободи у новітній Україні. Це золота середина: уже немає радянських обмежень, і західна примусова толерантність до сексуальних меншин ще не набула законодавчої ваги. Напередодні 2017 року українські церкви могли проводити публічні заходи, не беручи дозволу у мерії. Достатньо написати повідомлення. А мерія ще й питає: якщо для вашого заходу потрібна поліція, пожежники, швидка допомога, – лише скажіть.
Можна помріяти хіба, щоб популярні видання (телеканали, інтернет) були уважніші до діяльності вірян. Бо коли у вересні 2017 року на Майдан у Києві вийшло, за різними підрахунками, більше ста тисяч віруючих, українські журналісти проґавили цю нагоду. З одного боку, важлива суспільна подія. Більшу кількість людей в історії на цьому місці збирав лише Євромайдан. З іншого – “ну, це ж віруючі”. Якби це була політика – інша справа. Відеокамери, фотоапарати й мікрофони опинилися б на місці ще до початку дійства.
Сподіваюся, спадок пандемії та воєнне лихоліття не згорнуть доленосні досягнення демократичної України, й щодо свободи совісті зокрема.
Запитання – Олена Ільчук
