Юрій Семенов, у минулому був у складі злочинного угруповання, член церкви Адвентистів сьомого дня, проводить служіння в реабілітаційному центрі «Вихід є».
У вас був важкий та незвичайний шлях до Бога. Розкажіть про нього.
Був час у моєму житті, коли я збився з вірного шляху.Так сталося, що у 2000 році за організований злочинний напад на групу людей, в результаті чого одна людина померла, мене притягнули до відповідальності та судили.Бог, у Своїй милості, угледів так, що замість довічного ув'язнення мені дали лише 15 років посиленого режиму.Тоді я думав, що в ув'язненні мені потрібно буде прожити 15 років, а, щоб не пропасти, потрібно жити так, щоб не лише вижити, а й залишитися людиною.Згадалося, як у 1999 році був на весіллі свого друга. Ми разом служили в 1993 році в армії. Тоді ж, в армії, я поклявся двом своїм друзям, що буду свідком на їхніх весіллях.І ось в 1999 році це сталося — я був на весіллі одного з них. Потрібно зазначити, що весілля було протестантським, наречена була з сім'ї баптистів.На весіллі мою увагу, як музиканта, відразу ж привернула апаратура, на якій грали віруючі — вся вона була фірми «Yamaha».Пізніше, перебуваючи вже у в'язниці, я згадав цей епізод та вирішив дізнатися, яку церкву спонсорує Америка та чи ходить хто з цієї церкви до нас, у в'язницю, щоб мені мати від цього якусь користь.Тоді я випадково потрапив на служіння до адвентистів.Хочу сказати, що у мене були свої уявлення про церкву. Здебільшого це стереотипи про батюшок з кадилом і незрозумілою молитвою. Коли ж відбувалося зібрання адвентистів, я проходив повз актовий зал і побачив звичайного хлопця, який в цей час розповідав про шкоду, якої завдають нікотин та кофеїн. Це були лише якісь миті з промови про здоров'я, але тоді я подумав, що в цих людей, напевно, щось не гаразд. Проте я зупинився, щоб почути, що ж буде далі... Побачивши свого друга Максима, запитав, чому він ходить в цю секту та додав, що я не потерплю цього та витягну свого друга, який зрадив стандартній вірі. Тоді я обурювався, що він ходить на зібрання суботами, тоді як потрібно, як мені здавалося, робити це в неділю.Максим відповів: «Якщо ти знайдеш в Біблії, що поклонятися Богові потрібно саме в неділю та покажеш мені, то я буду це робити разом з тобою неділями.» Тоді я вважав себе за досить впливову людину, яка спроможна змінювати думку оточення.Отож, Максим зробив мені виклик, а я прийняв його та поставив собі за мету довести, що він у заблуді.Звичайно, я був упевнений, що в Біблії написано, що поклонятися Богу потрібно в неділю.Пам'ятаю, що пообіцяв Максиму, що вивчу Біблію та доведу його неправоту, й він повернеться та буде, як і всі, поклонятися Богу в недільний день. Отож, я почав шукати, де в Біблії написано так, як мені потрібно...Але в голові сиділа й інша думка: «Це ж церква, — отож, там багато грошей... А заради цього потрібно придивитися та впроваджуватися в цю церкву.» Тоді я ще не знав, що ніяка Америка не спонсорує адвентистські церкви.І вся ця боротьба відбувалася в моїй голові одночасно: шукаю в Писанні в який же день потрібно поклонятися Богу, а сам розмірковую, як би щасливіше влаштуватися в житті...Аж раптом, вивчаючи Біблію, починаю дивуватися, що не знайшов нічогісінько про те, що до церкви потрібно ходити в неділю. Подумав, що мені попалася якась не така Біблія. Приходжу до Максима, — а він працював у пекарні, — та підгодовував мене хлібом, і кажу: «Макс, гаразд, я прийду на служіння». Коли прийшов, мене підкорила серйозність ставлення до Писання. Максим казав, що ці люди живуть зовсім не так, як їм би диктувала певна група людей, а як написано у Святому Писанні. Тоді ж був заклик до хрещення... Я дуже хотів займатися музикою. Вирішив, що ці вже вимушені п'ятнадцять років ув'язнення можу присвятити тому, щоб писати музику. Подумалося, що якщо я прийму хрещення, то буду для цих людей «свій» та зможу просити грошей стільки, скільки потрібно.І я прийняв хрещення. В серці були думки про гроші, а саме хрещення розцінював для себе як можливість потрапити до цієї групи людей.Отож, у 2004 році я прийняв хрещення. Почав ходити суботами на служіння, але не тому, що став вірянином.Клуб — це держава в державі. До клубу приходили віруючі, а до них ставилися як до «людей, які на шляху до правильного життя». Навіть серйозного контролю з боку адміністрації в'язниці не було.Там я познайомився із земляком з Кіровоградської області, який був фотографом. Через нього налагодив постачання заборонених речовин: сигарет, чаю, щоб підтримувати людей, які сиділи «на підвалі».Але про це скоро дізналися в адміністрації та мені заборонили ходити до клубу.Став ще більше займатися музикою з хлопцями, й це була добра продуховина від «сірого» життя в бараці.Пів року мені не дозволяли приходити на репетиції, та взагалі, заходити до актового залу. Микола Семенович Бондаренко, нині покійний, створив офіційну громаду №4, та проповідував у ній з 1993 року. Він погодився піти та попросити для мене про дозвіл приходити на служіння. Цей служитель дбав про наше духовне зростання. Він запропонував мені помолитися про дозвіл на моє відвідування зібрань. Я, звичайно, це перекинув на нього, — він помолився та пішов в адміністрацію, поручився за мене. Так мені дозволили відвідувати богослужіння.Раніше я жодного разу не був на богослужіннях. Ні, я приходив, махав рукою, що я тут, а потім йшов у своїх справах. Взагалі я намагаюся бути людиною відповідальною. Отож, після його клопотання не хотів підставляти людину, яка за мене поручилася, тому почав чесно ходити на богослужіння. Сидів на задніх рядах, не дуже прислухався про що говорилося, але насіння, яке сіяв Микола Семенович, потрапляло до моєї голови. У 2005 році зі мною сталося щось неймовірне. Вже п'ять років строку відсидів, аж раптом — ніхто нічого не пояснює, але мене везуть на етап, тобто перевозять до іншого місця. Це не стандартна ситуація.Мене привезли до іншої в'язниці. Чотирнадцять днів по декілька разів на день жорстоко били та наказували «зізнатися», тобто взяти на себе вбивство ще двох людей, чого я не скоював. Били мене настільки жорстоко, що два рази викликали лікаря, щоб той повернув мене до тями.Проте я не давав жодних свідчень, тому було вирішено під час етапування на місце злочину, в якому хотіли мене звинуватити, вбити мене. Цей варіант був поліції вигідний тим, що вони закрили б справу, яка «висіла» у них нерозкрита та отримали б за це премії в різних варіантах.Коли я повернувся до камери, у мене була просто істерика. Згадав, як подібна істерика була у мене вперше. Це було тоді, як мене сильно побили та переламали ребра. У той час моїй дочці було сім років, та я розумів, що для неї мене вже немає... Мене вже немає ні для кого, — це все: мене немає як людини, як особистості. Згадав, як виходив тоді зі стану істерики...А я стояв перед нарами, тому що від болю не міг сидіти, дивився на якийсь шматок газети, та просто читав її. Зовсім не розумів, про що читаю, просто читав, перечитував, відволікався.І ось зараз, через п'ять років, у мене стан ще гірший — я божеволію від того, що має статися завтра. Коли я згадав, що мене врятувало в минулому від божевілля, то зрозумів, що потрібно щось читати. Починаю поспіхом шукати що-небудь для читання...У цій камері до мене сиділи люди, а на стінах були написи пісень. Пісні я знав, тому було нецікаво. Тоді розгорнув свою курточку, на ярлику якої були слова англійською, — читаю та нічого не розумію. Мене знову накриває хвиля істерики. Знову розгортаю курточку, й з неї випадає Біблія. Я в стані шоку дивлюся на цю Біблію, яку мені подарували на хрещенні, — вона з дарчим написом. Відкриваю Біблію на книзі Псалмів та читаю все підряд, не розуміючи, про що читаю.Страх міцно тримав мене у своїх руках, але деяке полегшення все ж настало — я вже не зосереджуюся на тому, що завтра мене розстріляють... Читаю, читаю, читаю й нічого не розумію...Коли дійшов до псалма, який в Біблії російською мовою записаний під номером 49, починаю читати 14 вірш, аж ось в голові щось перемикається й чудовий, приємний голос починає читати мені Писання. Я чую чудовий приємний голос. Усвідомлюю, що цей голос діє на мене немов би потоки цілющої води, немов би я п'ю в пустелі після того, як добу не пив, і ці слова входять до мого серця.
«Принось Богові в жертву подяку, і виконуй свої обітниці Всевишньому,
і до Мене поклич в день недолі, Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене!»
Псалми, 50:14,15 Намагаюся зрозуміти слова:«А до грішника Бог промовляє: Чого про устави Мої розповідаєш, і чого заповіта Мого на устах своїх носиш?
Ти ж науку зненавидів, і поза себе слова Мої викинув.»
Псалми, 50:16,17 А я так і робив... Згадав всі свої слова й справи вже після того, як прийняв хрещення. Все в Біблії написано про мене, як ніби-то взяли та написали, щоб мене посоромити. Дочитую вірші до кінця Псалма, — і все це про мене. Відчував себе порожнім, але наповненим чимось іншим, що має сенс.«Оце ти робив, Я ж мовчав, і ти думав, що Я такий самий, як ти. Тому буду картати тебе, і виложу все перед очі твої!»
Псалми, 50:21 Всі мої гріхи постали перед моїми очима. Я відчув себе таким нікчемним... Згадав, як страждала моя мама, друзі, які мене любили... У своїх очах я був настільки нікчемним, що виправдав всіх тих, хто мене чотирнадцять днів бив. У своїх очах я не гідний був жити далі. Настав момент такого смирення, що я прийняв завтрашню долю як належне.Дочитав далі останні рядки, а вони були немов би бальзам:«Хто жертву подяки приносить, той шанує Мене; а хто на дорогу Свою уважає, Боже спасіння йому покажу!»
Псалми, 50:23 Тоді я впав на коліна: «Господи! Я знаю, що Ти є в моєму нікчемному житті. Ти любиш мене, — я знаю. Якщо на те є воля Твоя, благаю, виведи мене з цих обставин. Я Тобі обіцяю — буду славити Тебе все своє життя. Буду розповідати про Тебе у всі дні, скільки Ти мені відміряєш, буду кожному говорити, що Ти — Бог живий, Ти люблячий, і це — факт! Господи, якщо Ти мене визволиш, але якщо й ні — це воля Твоя.» У ту хвилину я був повністю смиренний. Стояв до ранку та читав Біблію. Я очікував на людей, які за мною прийдуть, щоб прославити Бога. На умі в мене було два речення, які я хотів їм сказати.Коли за мною прийшли, я спокійно вийшов, чим дуже здивував охоронця. Чотирнадцять днів я не заходив у слідчу кімнату, а залітав через поріг, тому що мене збивали з ніг, кидали на підлогу та я бився головою у прикручений до підлоги стілець. Цього разу зайшов, сів на стілець. Переді мною стояло вісім чоловіків: два начальники та шість з тих, хто мене бив. Ті шість чоловіків подивилися на мене та вийшли, — начальники до цього часу спостерігали в подиві. Світло було у багато разів яскравіше, ніж завжди. Вірніше світло не було яскравим, лише яскраво було у мене в серці. І тоді я сказав: «Друзі, я хотів би висловити до вас дві пропозиції, а потім чиніть, як вважаєте за потрібне».Начальник забійного відділу хотів почати мене бити, але його зупинив начальник шостого відділу та запропонував йому вийти. І тоді я сказав ці дві пропозиції людині, яка вчора розповіла, як мене вб'ють: «Бачить Бог, — і я кажу правду, — до того, в чому ви мене звинувачуєте, я не маю ніякого відношення. Не брешу, але перед Богом говорю правду.» А моя душа радіє й співає Богу Псалми. В мене немає страху перед смертю, адже я зараз з Богом.І тут цей начальник шостого відділу промовив: «Завтра приїде прокурор, — закриєш справу.» А сам направився до виходу. Ніколи в моїй голові не було навіть думки, щось сказати людям в погонах. Але в цей час, як тільки начальник підійшов до порогу, Бог моїми устами сказав: «Нехай вас Господь благословить у вашій роботі.» Я чую себе й не вірю, що це зміг сказати. Він же завмер на порозі, повернувся й сказав: «А ти тримайся.» Тоді вперше мене вивели на прогулянку. У камері мені світило світло, а на вулиці перший раз випав сніг і все було біло від снігу та світило сонце. Я довго гуляв, насолоджувався снігом, брав його в руки, топтав, відчував свободу, адже я був в руках Божих. Повернувся я по етапу назад дивним чином за дві доби. Коли їхав в машині, то був без наручників. Вікна машини були відчинені та не зашторені, а я прославляв Господа всю дорогу.Поки ми чекали біля в'язниці, начальник конвою відкрив двері машини та відійшов за чаєм. Я міг в цей час втекти, адже знав всі лазівки й ось — двері відчинені, всі мої охоронці втомлені. Але у мене не було й думки про втечу, — я сидів та грав в телефоні, який мені дав один з охоронців. Коли конвой зрозумів, кого привезли, вони були шоковані. Напевно ви гадаєте, що увійшовши до колонії, я почав кричати: «Господь — Ісус! Слава Йому!»?Ні, — замість того, щоб прославити Бога, я захотів прославити себе... Коли приїхала адміністрація, то всі були шоковані, що я повернувся. Запитували, як я зміг довести свою невинність. І я не сказав, що це зробив Бог. Замість цього сказав: «Я — залізобетон. Я встояв, беріть з мене приклад.» Вчинив так, як вчинив би той «Семен», який був до покаяння...Мене посадили «на підвал». Там вже п'ять діб до мого приходу просидів один хлопець, який запитав мене: «Семене, а чому ти ходив до адвентистів? В чому фішка?» Я пообіцяв Богу говорити про Нього скрізь і всім, але не став цього робити. І ось, через цього хлопця Бог поставив мені запитання: «А чому ти ходиш до адвентистів?» І тут я не став йому розповідати про адвентистів. Десять діб розповідав йому про Живого Бога. Весь наш час був заповнений тим, що я розповідав про Бога. Саша Пархоменко був першою людиною, якій я розповів про свій досвід, і розповів все чесно. Я прославляв Бога у своїй сповіді. Ми почали вдвох молитися. Потім я запросив Сашу приходити суботами на служіння.І в той час відбулося моє справжнє хрещення: я зрозумів, ким повинен бути, чим займатися та де моє місце для того, щоб славити Бога. Саме тоді чітко зрозумів слова Ісуса Христа, що без Нього ми не можемо робити нічого. Бог допомагає нам виконувати ті обіцянки, які ми Йому дали.Як ви почали виконувати свої обіцянки?
Коли я відбував покарання в четвертій Полтавській виправній колонії, приїжджав Руслан Ільченко, який звільнився раніше, ніж я туди потрапив. Руслан приїжджав до свого друга, Руслана Волкова разом з пастором, який проводив богослужіння. У колонії ж була офіційно зареєстрована четверта Полтавська громада.Тоді Руслан сказав, що він засновник реабілітаційного центру, діяльність якого направлена на допомогу звільненим від всілякої залежності. У мене на серці з'явилося бажання після звільнення також цим займатися. У 2012 році я звільнився. Наступного року зміг забрати до Полтави свою сім'ю.З Русланом ми зустрілися випадково. Після спілкування він запросив приїхати в Центр для свідчення про моє життя з Богом.У той час я вже проводив служіння у двох колоніях: їздив до колонії №64 та до колонії загального режиму №16. Тому відразу поїхати в Центр у мене не було можливості. Але у 2015 році пастор десятої громади Віталій Ганулич ближче познайомив мене з Русланом. У той час у них народилася ідея зробити малу терапевтичну групу з братів. До цієї групи входили: Віталій Ганулич, Руслан Ільченко, Сергій Авраменко (пресвітер громади №10), Володимир Нетемін (пресвітер громади №6) та Юрій Баранов. Це було та є ядром, лише зараз Віталій Ганулич переїхав на служіння до іншого міста. Так ми познайомилися ближче. Руслан знову запропонував приїхати до реабілітаційного центру та поділитися своїм досвідом. У той час Віталій Ганулич із Сергієм Авраменком проводили служіння. На базі психіатричної лікарні було наркологічне відділення, де упродовж місяця проводили лікування від залежностей. Щонеділі брати їздили до цих людей, вивчали з ними Біблію, проводили служіння. Після проходження первинного лікування, люди виписувалися, але продовжували ще пів року проходити амбулаторне лікування в центральному офісі центру «Вихід є». Для людей організовують духовні години, лекції.Руслан запросив мене щоп'ятниці об 11 годині проводити духовні години для людей, які вже знаходяться на амбулаторному лікуванні. Основне на зустрічах — це вивчення Біблії. Ми відкриваємо Біблію, молимося, я ділюся своїм досвідом.Цим займаюся вже понад три роки. На базі десятої громади суботами зустрічаємося, вивчаємо Біблію, молимося, розмірковуємо. Багато хлопців прийняли хрещення. Ми не говоримо про доктрини, проводимо неконфесійне служіння. Людина сама робить свій вибір. Наше головне завдання — відкрити людям Бога та те, що Він робить в житті кожної людини. Я був на зоні, але з Богом був вільний. Я Йому говорив і зараз кажу: «Господи, я хочу прославити Тебе, хочу ділитися з іншими звісткою про Тебе.» Господь благословив мене.Зараз я проповідую в тій же зоні, де сидів. Їжджу щосереди.У нашому Центрі ми використовуємо метод американки Мерлін Мюрей, яка вивела Майка Тайсона з залежності. Пізніше він написав про неї книгу.Руслан впровадив методику Мерлін Мюрей в реабілітаційному центрі для спасіння залежних. Цей Центр не має аналогів, в ньому великий відсоток видужування. Центр «Вихід є» знаходиться в Полтаві. Все, чим мене благословив Бог — це для того, щоб я більше приділяв увагу прославлянню Бога перед іншими людьми. Немає нікого, — незалежно від того, відвідує ця людина церкву чи ні, — чиє життя б текло поза Богом або повз Бога. Люди не розрізняють — де рука Божа, а де їхній вибір. Але моє життя — це доказ того, що Бог бере участь в житті кожної людини. На прикладі свого життя хочу показати, як можна розрізняти руку Божу, як спілкуватися з Господом. У суботу ми з сім'єю йдемо до церкви. Моя сім'я — це дружина Олена, син Данило та донька Владислава. Після основного служіння я їду в ту громаду, де проводимо служіння з вивчення Біблії.
Ваш десятирічний син і шестирічна донька розуміють, хто такі «залежні люди»? Що Ви їм розповідаєте?
Діти потихеньку починають мене запитувати, вдома у нас проходять дискусії. Мій батько багато курив, але у 2019 році його не стало.Кілька днів тому Данило згадав одну ситуацію, коли він запитав дідуся: «Чому ти куриш?» На що дідусь своєю чергою запитав: «А чому ти складаєш камінчики?» На цьому діалог закінчився, але дитина запам'ятала. Син розповів нам про це та висловив свою думку, що «дідусь втік від відповіді». Я пояснив синові: «Дідусь своєю відповіддю сказав, що, як ти хочеш складати камінчики, так він хоче курити.» Данилко знає, що практикувати ці погані звички неправильно. Я чесно розповідаю йому про все, наводжу приклади. Все, що я можу розповісти своїм дітям зі свого життєвого досвіду, я розповідаю. І довіряю Богу своїх дітей. Цей дар Божий — дітей, нам потрібно зберегти та розповісти їм про Отця Небесного.Діти люблять молитися, і Бог не раз відповідав на їхні молитви, вони вже мають багато досвідів.
Коли можна починати розповідати дітям про залежності?
Точного часу не скажу. Просто говорити, що це шкідливо, але краще зачекати, коли вони самі запитають: «Чому це шкідливо?» Ініціатива повинна бути від них, а від батьків — роз'яснення. Мої діти знають, куди я їжджу. Я розповідаю їм про долі людей, передаю свої знання. Мій досвід вчить мене не допускати помилки у вихованні.Коли я їздив до колонії, то для зустрічі зі мною привозили учнів з ліцею, щоб я міг поспілкуватися з ними, розповісти про своє життя. Зараз моє основне служіння в центрі.
На зустрічах в колонії ви можете відразу визначити тих, хто приходить з особистої користі?
Я йду не для того, щоб розпізнавати це та вибирати людей, які прихильно сприймуть наші слова.Якось я запитав сам себе: «За якими критеріями Руслан підбирає інструкторів в реабілітаційний центр?» Адже всі інструктори, які працюють в цьому реабілітаційному центрі, самі проходили в ньому реабілітацію. Вони вчилися, проходили духовні години.Духовна година — це не обов'язкова дисципліна, а лише рекомендація центру. Рекомендація, яка свідчить, що, якщо ти хочеш бути тверезим, то повинен слідувати рекомендаціям програми.Якщо людина нехтує програмою та рекомендаціями, її відраховують.Я йду на духовну годину не до тих людей, які хочуть слухати та приймати. Просто йду з наповненим серцем, хочу відкрити їм характер Бога. Говорю їм конкретно: «Хлопці, за вами вибір. Бог дає кожному з вас вибір... У мене самого було споживче ставлення, — моєю метою було отримати якісь дивіденди. Але мене торкнулася Божа любов.» У мене немає мети аналізувати, хто та для чого прийшов. Сьогодні на духовній годині було дванадцять осіб. Всі читали Біблію, всі розмірковували, всі щиро молилися... Після духовної години всі щиро обнімалися, бажали один одному найкращого... Хто завтра прийде на духовну годину, хто не прийде — я не знаю. Моє головне завдання — посіяти в серцях цих людей істинний характер Бога, посіяти насіння Євангелія. Плекати їхній зріст — не моя прерогатива.Ніколи у мене не було думки розпізнавати, намагатися роздивитися, хто з якими бажаннями приходить. Я щиро радий навіть тим, хто прийшов просто провести час.
Як ви реагуєте на тих, хто приносить моральний біль?
Я перебуваю у звичайному колі звичайних людей, отож можу отримати неприємні емоції, емоційну та психологічну травму, відчуваю біль, щось мене засмучує. У момент нанесення емоційної травми мені, я, як гаряча людина, «вибухаю». Прошу Бога прибрати мою емоційність. Мені може заподіяти біль і близька людина. Проте основним для мене залишається запитання: «Хто ця людина для мене? Які у мене з нею стосунки? В яке коло близькості стосовно мене, ця людина входить?» Існує поняття «кола близькості». Перше коло близькості — Бог та я. Друге коло близькості — я та моя дружина. Третє коло близькості — мої діти, які живуть поруч зі мною. У четверте коло близькості входять діти, які живуть не зі мною. У п'яте коло близькості входять друзі, з якими безпосередньо стикаєшся протягом дня.Емоційно сильно тебе можуть травмувати ті, хто ближче всіх по колах близькості. Завжди себе запитую: «До якого кола близькості відноситься людина, яка мене ранить?» Коли я відповідаю для себе на це запитання, то запитую далі: «Чи спроможна вона мене образити так, як я себе відчув після її слів?» Буває, що людина, яка образила мене, член церкви, але не перебуває в моєму навіть восьмому колі близькості, а я вже сам себе «накрутив», що вона мене поранила словами, як ніби то людина з другого чи з третього кола близькості.Все залежить від мене, від мого ставлення до образи та в якому стані і як я її сприйняв. Глибину та силу емоційної травми можна собі «накрутити», а можна й зупинити. Мене не «зачіпає», коли скривдить хтось безпосередньо з хлопців, реагую спокійно. Лише шкодую, що людина не почула, що розповідали, не зрозуміла, для чого вона сюди прийшла. Але, те, що людина мене може відкрито ображати, не зачіпає, оскільки розумію, що ця душа знаходиться на шляху пізнання, на шляху одужання. Тільки жаль і співчуття до таких людей. Намагаюся проявляти любов, завжди молюся про таких людей. З братами, з якими несемо служіння, прийнято не закидати в борговий ящик неприємну ситуацію, а запитувати: «Чому стосовно мене ти так вчинив? Які причини? Чим ти був мотивований в цю хвилину?» Вдома з дружиною та дітьми також заведено розібратися в причинах неадекватної поведінки. Все проходить в режимі обговорення та порозуміння.
Чому люди в церкві часто говорять правильні слова, але, коли стикаються з людиною, яка відбувала покарання, то поводяться більш зарозуміло стосовно такої людини?
Багато людей побічно або прямо стикалися зі злочинами або надивилися по телевізору фільмів, виховувалися на негативній пропаганді та ставленні до таких людей. Не скажу, що це погано, але й не скажу, що добре. Знаю лише, що 80% людей, які сидять в колоніях, малоосвічені та разюче відрізняються від освічених людей. Малоосвічені люди скоюють зухвалі та жорстокі злочини, а більш освічені займаються масштабними злочинами, пов'язаними з грошима, владою. Коли людина не отримала елементарної освіти, у неї не може скластися правильного світогляду, тоді така людина потрапляє в атмосферу, де отримує виховання злочинного характеру. Ця атмосфера сприяє тому, що людина швидко вчиться азам злочинного життя. Головним в житті для таких людей стає задоволення свого егоїзму, а піднятися на вищу сходинку вона не хоче.Мій друг, через якого Бог привів мене до церкви, Максим Сторожук, не отримав у свій час нормальної освіти, тому він приймав рішення, відштовхуючись від інстинктивних тваринних потреб, а незабаром скоїв злочин. На нашому пострадянському просторі немає таких колоній, які б займалися освітою засуджених. Коли я вже звільнявся, в колонії заснували два навчальні заклади, стали приходити викладачі, які ставилися до засуджених з належною увагою та повагою. Тепер люди, які відбувають покарання, можуть отримати середньотехнічну освіту. А тому з такими людьми вже можна адекватно про щось поговорити. Бачу, що та як Бог робить в житті людей, які віддають себе в Його руки. Питання — Алла Шумило
