Розповідає пастор Олександр Пилипенко.
Як Ви прийшли до церкви?Мене навчали, і я вчу тепер, що свідчення апостола Павла, коли він розповідає як прийшов до Бога, потім ще двічі повторює цей досвід іншим людям. Його свідчення складаються з трьох пунктів: «До», «Яким чином» і «що сьогодні Господь робить у моєму житті». Так і я розкажу, ким я був до того, як прийшов у церкву, яким чином, і що роблю сьогодні.То що було «до» Вашого приходу?З батьками та старшим братом ми жили у Мукачево на Закарпатті. Я був світською людиною, прийшов з армії, займався диско, рок музикою, любив танцювати брейк, з компанією друзів їздили на природу. До того часу, як я взагалі захотів взяти Біблію у руки, ніяка релігія мене не торкалася. Але у мене є старший на чотири роки брат Олег, у той час він займався східними релігіями, гімнастикою у-шу, був повністю у східному віровченні. Наша родина спостерігаючи за ним, думала що це його чергова примха, яка швидко мине. Одружившись, він почав шукати у християнстві те, чого не вистачало у житті, тому що від східної релігії він не отримував задоволення. Це був 1991 рік, час яскраво вираженого зеленого світла для християнства, різні деномінації почали розповсюджувати літературу, записи на касетах, Біблії та відкривалися двері різних протестантських церков. Батьки купили і подарували йому Біблію, він спілкувався з різними деномінаціями, навіть відвідував Мукачівський монастир. Брат був одружений, жив у дружини. В цей час вже одружився і я, але ми жили з батьками. Одного разу брат прийшов до нас і розказав мені з батьком одну страшну історію, яку він десь прочитав. Ця історія стала для мене початком того, що я взяв у руки Біблію. Історія про те, що відбувається з людиною після смерті. Вона не біблійна, вигадана, але тоді я злякався.“Людина йде по коридору, заходить у велику залу, там стоїть великий вогняний шар, з одного боку шару терези, з другого екран, на якому коротко прокручується життя, а на терезах виставляється чи більше гріхів чи більше добра. Цей шар розмовляє з людиною, коментує життя. Коли на терезах виставляється більше добра, людина йде у рай, коли більше гріха, тоді в пекло. Пекло – треба йти по коридору, вийти в темне поле, де є квіти, дерева, але воно дуже темне. І у людини з'являється такий великий страх, що аж до горла підступає, і він буде відчуватися протягом всієї вічності на цьому полі. Людина буде жити у цій темряві, її завжди буде супроводжувати цей страх”.Я це почув, і коли ввечері прийшла дружина Наталія від своїх батьків, кажу їй: «Давай спасатися». Ми купили Біблію і почали читати, вона нам була незрозумілою. Тоді ми купили дитячу Біблію, кожного вечора ми читали цю Біблію, почали потроху її розуміти. Паралельно з дитячою, ми читали Біблію, де хто хотів, тому вирішили купити ще одну, щоб була у кожного своя.На той час ми з братом працювали разом у будівельній бригаді, кожну обідню перерву він розповідав про що читав, і що дізнався. Слухаючи розповіді про Бога, побачив, що з часом я перестав говорити нецензурні слова. Я здивувався, бо це було не моїми силами, це було перше чудо, яке зробив Бог для мене. Тоді це було для мене диво, яке я не міг пояснити. Ще палив, ховався від батьків, дружини, було соромно, бо в родині ніхто не палив, але я продовжував таємно палити.Мій брат поїхав у відрядження до Росії за автомобільними запчастинами, а в цей час його дружина познайомилася з адвентистами. Вони разом шукали «щось», спілкувалися з різними людьми, читали, постійно були у стані пошуку. Її покликали на зібрання адвентисти сьомого дня, коли він приїхав, вона його запросила. Після цього він закликав мене, каже: «Там нам сподобалось, бо там вивчають Біблію». Так як я з дружиною вже почали «спасатися», мені було цікаво, ми пішли на зібрання. У цей час ми чекали на дитину, яка повинна була народитися через деякий час і перший раз ми пішли вдвох. Мені дуже важко було на зібранні, тому що потрібно було заплющувати очі під час молитви, співати, бо я не любив співати. Коли вийшли після служіння, за звичкою пішли до центру міста, до магазину, наздогнала одна молода пара з церкви і запросили до себе на обід. Було дуже дивно, що незнайомі люди запрошують нас, ми автоматично відмовилися, але було приємно. З тих пір нечасто, але я ходив на зібрання сам, були суботи коли я лежав перед телевізором, вважаючи, що правильно святкую суботу, що відпочиваю. Ми поступово почали знайомитися з членами церкви і з'явилися друзі.Але, тут на нас чекає випробування. Наш син Євген народився в кінці року, виписали з пологового будинку як здорову дитину, гідроцефалія передньої частини голови не була виявлена. Коли почав мозок рости, син постійно плакав, ми просили церкву молитися, але син кричав від болю. У церкві була сестра терапевт, яка зв’язалася з невропатологом дитячої лікарні. Наступного дня дружину з дитиною забрали на лікування. Пам'ятаю, як я стояв вночі на кухні, плакав, каявся, що ще палю, і перший раз помолився: «Господи, Ти караєш дитину за те, що я палю». Моя уява про Бога була така, як у світі – якщо у сім'ї біда, то це покарання від Бога.Церква почала молитися, і було друге чудо, яке я тоді побачив у своєму житті. Сину було тоді три місяці, у нього взяли сім пунцій, ставили крапельниці у голову туди, де були видно вени. Лікування було довгим та важким, якщо б не було результатів, то потрібно було робити операцію в Києві. Готували нас до того, що хлопчик буде відсталим у розвитку. Лікар знала, що ми ходимо до церкви, що за нас там моляться, і вона сказала: «Буде все добре, тому що ви молитесь». Так і відбулося. Коли почали давати сечогінні препарати, через два місяці рідина зникла, та залишився слід на голові. А син в шість місяців почав сидіти, рано розмовляти, у чотири роки почав читати книги, закінчив школу, почав вчитися у інституті, зараз самостійна людина. Це було друге чудо в нашій родині, що дитина жива і здорова. У той час це була велика заслуга членів церкви, які молилися за нас. І від їхньої віри наша віра зростала.На початку моєї християнської дороги зі мною трапилося ще одне чудо, яке остаточно привело мене у церкву адвентистів сьомого дня. Я кинув палити дивовижним чином. Сьогодні провожу програми «Як за п’ять днів кинути палити», але мій досвід прийшов не через програми, просто Бог викреслив з моєї пам'яті бажання палити. Біля Мукачева від дідуся і бабусі залишилася хата з городом. Ми їздили, обробляли землю, у нас була худоба та теплиця, за чим ми і доглядали. Одного разу я поїхав з мамою, в дорозі згадав, що цигарки залишив вдома, вирішив купити в селі. Тиждень працював, а через тиждень згадав, що забув їх купити, вирішив, що приїду додому і дістану їх зі своєї схованки. Коли приїхали додому, навіть не згадав про них. Жодного разу після того я не запалив, Господь стер бажання палити.Коли прийняли хрещення? Чому?Євангельську програму проводив пастор Димань. Я ходив з іншими членами церкви і роздавав запрошення. Це був перший мій місіонерський досвід, коли я не був членом церкви. 6 вересня 1992 року хрещення ми прийняли всі разом – я, моя дружина, мама та брат з дружиною. Це було через майже одинадцять місяців після нашого першого візиту до громади. Наш батько хрещення прийняв у 1995 році.Тоді готували до хрещення не так, як сьогодні, готували нас за старим форматом, як було до релігійної свободи. Ми пройшли усі уроки, ми повинні були відповісти на дев’яносто запитань, відповіді усі вивчити напам'ять. Ми дуже хвилювалися, що не здамо цей екзамен. На раду громади нас викликали по черзі. Мені поставили тільки одне запитання: «Чому ти хочеш стати членом церкви адвентистів сьомого дня?» Я відповів: «Тому, що я побачив, що вчення цієї церкви не відходить ні вліво, ні вправо від Біблії, тому й вирішив стати членом церкви».Що змінилося після хрещення?Після цього у 1993 році церква послала мене вчитися методу Міттлайдера до Заокської академії на сільгоспфакультет, бо Бог зробив так, що я полюбив землю, яку раніше не любив. Громада хотіла відкрити у Мукачево теплиці, парники, щоб годувати голодних, але після мого навчання ці плани не були звершенні, тому втілював цей досвід різними методами, а саме: проводив семінари і розказував про набуті знання, індивідуально вчив людей, застосовував у практичному житті.Бог наділив мене даром місіонера. В Заокському ми зі студентами богословами ходили з літературою по домах. Я полюбив літературний євангелізм, тому почав заохочували молодь на служіння, ходили з книгами, їздили по різних євангельських програмах на Закарпатті у 1994-1995 роках.Через брата з церкви, Господь сказав нам, що потрібно виїхати з Мукачево на місіонерську працю. Ми подали заяву на місіонерське служіння, і нас запросили у Південну конференцію. Це був початок нашого служіння, спочатку був місіонером, а через чотири роки запропонували стати пастором. Вже 23 роки звершую пасторське служіння.Господь дав нам ще двох донечок - Уляну та Лію. Дванадцять разів переїзджали з одного міста в інше, останні п’ять років служимо в Кропивницькій (Кіровоградській) області.Чому Ви погодилися стати пастором?“Скуштуйте й побачте, який добрий Господь...” написано у Псалмі 33. Ведучи людину до Христа і спостерігаючи зміни в її житті, я відчуваю радість. Після цього неможливо залишитися байдужим до цього служіння. І взагалі, це місце, де є можливість на повну використовувати дари Духа Святого. А це все приносить велику радість, яку неможливо виразити словами.Хто чи що допомагало Вам витримати і залишитися на служінні?В Мукачево нам допомагала та сім'я, яка в перший день запросила нас до себе на обід. На першому етапі, коли ми ставали на ноги, були розчарування, але ця сім'я нас підтримала. Після хрещення часто відбувається щось таке, щоб відвернути людину від Бога, від свого рішення. Ми пережили такий перелом завдяки допомозі цієї родини. Коли ми були на служінні, були різні люди, різні громади, різні районні пастори, які допомагали нам служити в різних ситуаціях.Витримати, знайти рішення до цього дня мені допомагає щоденник. Коли я маю проблему, пишу Богу листа, виплескую на папір те, що турбує, питаю відповіді на прохання, прошу допомоги. Господь нагадує мені тексти, різні досвіди з життя інших людей і я на папері вже описую це, як відповідь від Бога на моє прохання. Коли закінчую писати, вже маю відповідь. Я бережу щоденник, використовую його коли мені дуже боляче. І я буду радий, якщо в майбутньому зможуть прочитати діти.Наведіть приклади допомоги від Господа.В Бобринці, де я служу, одній нашій сестрі з церкви поставили діагноз COVID-19, єдиний випадок серед адвентистів нашого регіону. За десять днів до того, як виявили у неї коронавірус, ми з дружиною спілкувалися з цією жінкою. Лікар прописав їй уколи, ми ввечері приходили, і дружина колола їй перед сном. До нас, як до контактних осіб, прийшли медпрацівники, взяли аналізи, і ми почали чекати результат. У 29 людей, які спілкувалися з цією сестрою, взяли аналізи і всі чекали на результат. А це якраз припало на православну Пасху, то чекали довше, ніж потрібно. У четвер взяли аналізи. Як прочитав в інтернеті про наслідки цієї хвороби, з четверга на п’ятницю на мене напав страх, який збентежив, який я не міг відігнати, не міг переключитися. Молився «Боже, це не нормально, що страх прийшов до мене, допоможи позбутися його!», але молитва не допомагала. З дружиною ми були на самоізоляції, вона також не знала, що зробити, щоб не було цього страху. Через хвилювання піднялася температура до 37.4, я не міг нічого з собою вдіяти, не міг спати. Мене бентежило, що це неправильно, це людський фактор, що треба довіряти Богові, говорю іншим про віру, а сам не можу її знайти. Дружина пішла відпочивати, а я пішов на кухню, відкрив щоденник і почав писати лист Богові, це був прощальний лист із моєю родиною. Це було як молитва до Бога, я дякував Богові за дружину, за все, що вона для мене зробила. Хотів написати в щоденнику такі листи до сина, до старшої доньки і до молодшої. Коли я закінчив писати подяку Богові за дружину, той страх кудись подівся, реально зник. Я вже не хотів писати листи дітям, просто дякував Богові за це. Наступного ранку я був готовий підтримувати сестру в лікарні. До мене дзвонили керівники церкви, люди питали, хвилювалися, я вже міг з ними спілкуватися, я міг радіти Богові, коли пережив цю «ніч Якова». Я бачив контраст до того як відкрив щоденник і після написаного листа, почалося моє душевне зцілення. У суботу говорив у ZOOM-і проповідь, у вівторок прийшли результати аналізів – ні в кого з 29 чоловік не підтвердився коронавірус. У вівторок у сестрички ще раз взяли аналізи – вірус не підтвердився, її пролікували від двостороннього запалення легенів і виписали з лікарні.Можливо, не тільки Вам потрібно було переосмислити своє життя у ці критичні хвилини?Я не можу сказати за інших, тільки за себе. Ця сестричка казала, що так хвилювалася, що через неї таке трапилося у багатьох людей, що зараз лікує серце. Нашу громаду це об'єднало, ми побачили, що в такі хвилини ми стали більш жертвенними, співчутливими та ріднішими. Господь відкрив серце деяких людей і вони почали більше жертвувати, чого не робили раніше. Хвилювалася церква, місцеве церковне керівництво, всеукраїнські церковні керівники - усі молилися, і слава Богу, що все закінчилося добре.Протягом свого служіння, усі двадцять три роки, я дуже хвилювався тільки про одне – щоб не було ніяких таких ситуацій, щоб покинути служіння. Ні економічні проблеми, ні здоров'я, ні питання відносин з церквою, щоб нічого не змогло мене змусити піти зі служіння Богові. Я вмію будувати, робити ремонти, у молитовних будинках дуже багато зроблено за моє життя, але я не хочу цим займатися, я хочу служити людям, служити церкві, служити Господу.Питання – Алла Шумило
