Тетяна Шелестова разом із десятирічним сином Іллею, мамою-пенсіонеркою та псом-лабрадором залишили рідне місто Херсон, в якому на той час знаходилися росіяни. Йшли перші місяці повномасштабної війни...
Ціною великих зусиль родині вдалося прорватися через 39 ворожих блокпостів окупованої області та знайти прихисток у Львові. Довелося починати життя спочатку. Постали нові виклики: житло, робота, школа. Незадовго до війни сім’я втратила годувальника, тому Тетяні довелося самій нести важкий тягар, який відтепер ліг на її плечі. Одним із найпріоритетніших питань для жінки була освіта її сина, адже школа рідного міста спочатку припинила роботу взагалі, а згодом відновила її лише в режимі онлайн. Хлопцю потрібні були спілкування та розвиток. Тетяна дізналася про можливість для її сина отримувати знання в ліцеї «Живе Слово» у рамках реалізації проєкту «Відновлення з любов’ю». Цей проєкт фінансується благодійною організацією ADRA Німеччина та німецькою школою «Marienheoe Schulzentrum».Ми вирішили запитати Тетяну та Іллю про те, яким був для них цей навчальний рік.Тетяна: Коли наша родина виїхала з окупованого Херсона та ми прибули до Львова, я була у стані крайньої розгубленості. Потрібно було приймати багато відповідальних рішень: від оренди житла, пошуку роботи, укладання медичних декларацій та до вибору закладу освіти для Іллі. До війни мої діти навчалися в особливому закладі, де поєднувалися освітній процес і розвиток у мистецтві. Для мене освіта та розвиток дітей є цінністю та важливою складовою у їхньому вихованні. Від друзів ми дізналися про ліцей «Живе Слово» та проєкт «Відновлення з любов’ю», у якому можна було взяти участь дітям, які виїхали із зони бойових дій. Для таких дітей, які були вимушені залишити звичне місце проживання, домівку, школу, друзів та вчителів, важливо перебувати в атмосфері підтримки та доброзичливості, яку ми віднайшли у ліцеї «Живе Слово».Період адаптації у новому місті був дуже важким фінансово та психологічно-емоційно. На той час у Львові було складно знайти вільні місця навіть у державних школах. А під час вимкнення світла, яке тривало майже пів року, дистанційне навчання взагалі не відбувалося. Великою допомогою для мене, як жінки-переселенки, яка самостійно виховує малолітню дитину, стала спонсорська допомога для навчання мого сина у приватній школі. Якби не вона, думаю, Ілля зараз продовжував би навчатися у херсонському ліцеї дистанційно та не міг здобувати якісну освіту, не мав друзів-однолітків, з якими зміг би спілкуватися…Ілля: Моя нова школа невеличка й затишна. Вчителі уважні до нас, дітей. Всі один одного знають, тому тут можна знайти більше друзів. Ця школа ─ це ніби одна велика сім’я.Тетяна: Адміністрація ліцею облаштувала сховище так, що діти могли продовжувати навчання навіть під час повітряних тривог. Ілля не почував себе самотнім у статусі «дитини-переселенця», адже у класі, як і у всьому ліцеї було достатньо дітей, які пережили страхи війни та отримали тут прихисток. Особиста моя думка, що сумісне навчання дітей, які переїхали, з тими, які вже раніше навчалися у ліцеї, розвиває відчуття єдності, співчуття, доброти один до одного та розширює їхню систему цінностей.Ілля: У цьому році найбільше мене підтримував двоюрідний брат, а також мої друзі зі школи.Тетяна: Які виникли складнощі? Мовний барʼєр, складний рівень освітньої програми, боротьба за авторитет, такий важливий у підлітковому віці... Але за підтримки директорки ліцею, пані Анжели, психолога, вчителів, Ілля гідно пройшов цей складний етап життя. Покращився його емоційно-психологічний стан у порівнянні з тим, у якому він розпочинав навчання у ліцеї. Але без спонсорської підтримки я б не знайшла коштів для навчання сина у такому закладі.Ілля: Мені подобається фізкультура та урок, який називається «Навчаємось разом», де ми говоримо про стосунки. Важко дається німецька мова та ще трохи ─ математика.У вільний час люблю складати Лего та грати в комп’ютерні ігри.Подобається проводити час з друзями на шкільному подвір’ї. Там ми граємо в різні рухливі ігри. Також я люблю, коли ми всім класом ідемо на якусь екскурсію. Нещодавно ми ходили в «Музей науки», ─ там, справді, дуже класно.Мрію стати або професійним футболістом, або створити власний бізнес.***Після інтерв’ю Ілля поділився з нами, що якщо він стане футболістом або бізнесменом, то обов’язково буде меценатом для когось, хто переживає важкі часи, адже на власному досвіді зміг оцінити, наскільки важливою є вчасно надана підтримка тим, хто її потребує.
