Розповідає Тетяна Дитко — християнка, дружина, мама трьох дітей. Любить Господа і іноді ці почуття виливає у віршах, як каже сама Таня, «від душі».
Проживає в Харківській області.Розкажіть, будь ласка, про Вашу сім'ю, та що ви маєте на увазі, говорячи про випробування в дитинстві?Мій батько — художник-різьбяр, родом зі Львова, мама — в минулому бухгалтер, — зараз вони вже на пенсії. Зустрілися та познайомилися мої батьки в психіатричній лікарні, коли проходили курс лікування. Після лікарні було листування, а згодом й створили сім’ю.Майже всі були проти їхнього одруження, особливо рідні. Кожному зрозуміло, що такий шлюб мусить мати певні наслідки, тому що хворий тато. Хоча батьки мали однаковий діагноз, — «шизофренія», — але в обох хвороба проявляла себе по-різному. Коли відбувалося загострення хвороби у мами, першими симптомами були безсоння, переживання та страх. Згодом до цього приєднувалися роздратування, неадекватна поведінка та не об'єктивне сприйняття реальності. Саме загострення хвороби розпочиналося з того, що їй вбачалися різні жахливі сцени. Найгіршим була спроба накласти на себе руки.Якось, пам'ятаю, мама відвела нас з сестрою до річки, — мовляв, на прогулянку. На мосту вона зупинилася та запропонувала «на рахунок три» стрибнути в річку. Ми тоді були ще дуже малі, й не розуміли наміру хворої мами, що вона хоче потонути разом з нами. Вже налаштовані виконати її прохання, раптом були зупинені односельцями, які проходили неподалік. Не раз мама різала собі вени.Дідусь і бабуся, з якими ми жили, дуже любили свою доньку та були готові терпіти всі труднощі, які випадали в їхньому житті, тільки б не відвозити її в лікарню, де вона не хотіла перебувати. Проте, коли залишатись вдома було занадто ризиковано, доводилось діяти рішуче...На відміну від мами, батько ніколи не робив спроб суїциду. Як правило, він зосереджував свою агресію на оточуючих. Часто погрожував стареньким, були поламані ребра, рука, а обвинувачення та критика повторювались постійно в край роздратованому стані. За межами дому в перші дні хвороби тато вміло маскувався, але з часом неадекватна поведінка стала помітною всюди. Страждаючи від безсоння, він був дуже збуджений, міг їхати на велосипеді серед дороги, ледве поступаючись автотранспорту. В час загострення хвороби робив зміни в картинах, які малював, бувши здоровим. Дивлячись на них, важко не помітити внутрішній стан тата, виражений на полотні: негативний і бентежний. Всі його дії були продиктовані хворобливим сприйняттям. В такі моменти краще не потрапляти йому на очі, щоб не підпасти, як кажуть, під «гарячу руку». А в глибині душі він залишався тим самим татом: добрим та уважним, хіба що тільки оплутаний ланцюгами шизофренії.Я вдячна Богу, що саме Аня та Степан являються моїми батьками, та кажу це серйозно та зважено. В часи ремісії — вони були найкращими батьками у світі. Їхні простота, любов і щирість варті мого визнання, послуху та поваги. На жаль, доброму серцю, — а вони мають саме таке, — випадає важке випробування витримати страх і біль через несправедливу хворобу, яка не питає дозволу, коли їй прийти. Важко уявити, який тягар вони несуть в такі хвилини, а ти не знаєш, чим допомогти...Прагненням їхнього життя було та залишається наше щастя. Що може принести більше радості для нас з сестрою, як усвідомлення цієї істини?Коли я народилась, сестрі Анжеліці вже йшов третій рік. Ми зростали дуже дружними, були не тільки сестрами, а й справжніми подругами.Часто виховання у свої руки брала бабуся, особливо тоді, коли батьки були в стані неспроможності. Я невимовно вдячна цій людині. Вона вкладала в нас всю себе, роблячи іноді неможливе. В ті хвилини ми забували про всі гіркоти, які відчували. Бабуся на власному прикладі показувала, що саме являється справжньою любов’ю та жертовністю. Ми жили в злиднях, тому в критичних ситуаціях їй доводилось ховати останній хліб, щоб ділити на нас з мамою. Інколи приносила нам щось смачненьке від родичів. Те, чим її пригощали, — вона ніколи не їла сама.«Найкраще — дітям», — можна було почути від старенької. Великою втратою стала для нас смерть дідуся та бабусі. Коли померла бабуся, здавалось земля пішла з-під ніг.«Як можна жити далі?» — з відчаєм запитували тоді ми.Ця подія стала дверима в самостійність. Ми відчули велику відповідальність за батьків, і намагались пристосуватись до нового становища та обов’язків. Чужі люди почали хвилюватися за нас, мовляв, що залишатися з батьками небезпечно. В школі пропонували перевести нас вчитися та жити в інтернат, навіть бажали допомогти у збиранні урожаю. А сусіди турбувались про фінансову сторону, радили переоформити пенсію батьків, щоб видавалась в наші руки. Приємно було відчувати підтримку від односельців, але ми вирішили залишитись з рідними.«Хто, як не ми допоможемо їм в суворі дні?» — відповідали ми трохи сполохано.Поступово управління сім’єю ми брали у свої руки. Чого хотіли в домі, того домагалися, які рішення приймали, таким чином і діяли. Можливо не завжди все було правильно, проте ми намагались не розчаровувати дорогих нам людей.Аналізуючи минуле, я розумію, що Бог вів нас з Анжелікою через випробування, піклувався та мав певні наміри. Звичайно, такі умови змусили мене дорослішати швидше, але я не жалкую, що саме таким був шлях. Бідність навчила цінувати кожну річ, яку дав мені Бог. Стараюсь не прив’язуватись до матеріального та бути задоволеною тим, що маю. Також вдячна родичам, особливо сім’ї Кузан, сусідам і вчителям, через яких Господь дарував відчути себе потрібними, й котрим була не байдужа наша доля. Хоча ми не відрізнялись від інших своїми віруваннями, проте приклад рідних щодо духовних прагнень добре закарбувався в моїй свідомості. Кожної неділі в руках дідуся був молитовник, а тато ще змолоду носив при собі кишеньковий Новий Заповіт. Однак мама була найяскравішим прикладом, яка щодня читала три розділи Біблії. Пригадую й тітку, з якою час від часу ми вивчали біблійні уроки, та навіть певний час я отримувала дитячі біблійні уроки поштою від радіостанції «Голос надії». Крок за кроком Господь наближав нас до себе, сіючи зерна істини в наших серцях. Але справжнє навернення відбулось в підлітковому віці, переломним моментом були якраз найбільші випробування.***Благодарю, Спаситель мой, за детство,За то, что вел по жизни каждый год.И радости в тревогах было место, А солнышку — среди плохих погод.Бывали бури в сердце моем грешном,Казалось, будто сил уж нет идти,Но спустя время, в мире сем кромешном,Давал надежду на земном пути.О, как легко теперь, осознавая,И помня, как Ты всем руководилМне полагаться на обетованья,Что в Слове Божьем людям подарил.«Я начертал Тебя на Своих дланях», —С любовью говоришь нам каждый день,И более не будешь жить в страданьях,Ведь слез не будет, — прошлое, как тень.Ты обещаешь жизнь без боли, страха,Без всех болезней, горя и тревог,Дни в радости, без пепла, грязи, праха,Благодарю Тебя, Творец, мой добрый Бог!***Що привело вас до Господа?Закінчивши школу, сестра навчалася в іншому містечку, приїжджаючи тільки на вихідні. Мені її дуже не вистачало. Після закінчення навчання, не знайшовши роботи, Анжела повернулася додому.Саме тоді ми відчули приємний смак нових знайомств з молоддю, коли вперше переступили поріг танцювальної зали, так званої дискотеки. Увага хлопців, цікаве спілкування та спроба розвіятись давали нам короткочасне задоволення. До цього часу ми ніколи не відвідували такі місця, тому відрізнялись від інших дівчат деякою сором’язливістю та стриманістю. Здавалось, що перед нами відкривався новий світ, в якому ти не залишаєшся непоміченою. Все виглядало привабливо та необмежено.«Перехід в молодість» — десь в підсвідомості звучала фраза.Однак довгоочікуваний період не проходив гладко. Батькам ставало вже гірше, жити з ними ставало все нестерпніше. Уникаючи батька й проводячи час безцільно, сестру почали відвідувати думки про суїцид. Часу для роздумів було багато, й чим далі, тим голосніше був чутний цей гнітючий голос. В сімнадцять років вона збиралась попрощатись з життям, тривожно дивилася на річку, а інколи мені доводилось забирати з її рук гострі ножиці чи клей, який планувала випити. Я не могла підібрати слів, якими могла б їй допомогти, бо сама не мала надії. Один раз на тиждень нас відволікала дискотека, а інші дні були сірими та нудними.Потім чомусь стали частіше приходити до тітки, яка бажала направити нас до вічних цінностей. Деякий час вивчали з нею біблійні уроки, відчуваючи духовну потребу, однак чогось не вистачало.Щоб відвернути Анжеліку від задуманого, я запропонувала дещо радикальне та ризиковане: втекти з дому назавжди. Ми обдумали план втечі, але вирішили попрощатися з усіма друзями, й приводом для цього було чиєсь весілля.На весіллі ми побачили кумира дитинства, видатного на все село та за його межами Богдана Волошина — учня нашої школи, а потім і вчителя східних одноборств — карате. Він і його друг, також в минулому каратист, довго того вечора говорили з нами.Вперше в житті ми зустріли таких приємних співрозмовників. Мовою та манерами вони дуже відрізнялись від іншої молоді. Чистота слів і те, про що розповідали, по особливому здивувало нас. Вони дотримуються здорового способу життя, не палять і не вживають алкоголю, вегетаріанці, а найдивовижнішим було те, що нас вони сприймали, на відміну від інших хлопців, як особистостей, з якими можна поговорити на духовні теми. Запропонували нам дружбу та запросили на молодіжну зустріч, на якій обіцяли дати відповіді на питання, що виникають у молоді.Додому ми повертались з піднесеним настроєм. Майже всю дорогу мовчали, розмірковуючи над почутою інформацією. Ця зустріч дала нам надію, ми розуміли, що втечу доведеться відкласти.Ми мали змогу відвідувати молодіжні зустрічі, які нам дуже сподобались. Щодня зустрічались з Богданом і його друзями, проводили час у спілкуванні, поступово перейшли на вивчення біблійних уроків «Нове життя» та тільки тоді дізнались, що вони належать до церкви Адвентистів сьомого дня. Щоденні зустрічі стали звичкою.Хлопці часу не гаяли: проводили нам домашню євангельську програму, давали відповіді на біблійні питання, та що найголовніше — познайомили нас з Автором Біблії. Простота спілкування та щира зацікавленість в нас, як особистостях, цінних для Бога, розбила стіну упередженості. Вони не нав’язували нам свою релігію, але жили нею, не йшли на компроміс зі світськими розвагами, були для нас справжнім прикладом. Нові істини ми сприймали охоче, відразу намагалися втілювати їх в життя.Дізнавшись про події останнього часу, план спасіння та Другий Прихід Христа, нашим радощам не було меж. А коли досліджували біблійні пророцтва, — очі широко відкривалися від здивування. Вражало те, як сильно Бог любить нас, даючи своїм дітям розуміння ходу історії, відкриваючи майбутнє та обіцяючи вічне життя.Завершивши курс уроків «Нове життя», пастор церкви запропонував нам укласти Заповіт з Богом. Мене відвідували певні вагання, однак істина переконливо кликала до прийняття рішення. Найяскравішими запевненнями того, що ми на правильному шляху були перші досвіди з Богом, Його відповіді на молитви.Ніколи не забуду, як Він зцілив мою улюблену кішку, яка лежала, не маючи сил піднятися. Піна витікала з її рота, язик повис і я була впевнена, що спасти її неможливо, однак стала на коліна, благаючи Господа про зцілення, поставивши умову: «Господи, якщо вона видужає я зрозумію наскільки Ти близький до мене, тоді я буду рухатися вперед в пізнанні Твоєї волі та прийму хрещення в цій церкві».Наступного дня не було помітно навіть ознак хвороби. Це один з прикладів, який був першим підтвердженням Божої любові. З того часу їх було безліч.Коли наближався день хрещення, всі події мого життя промайнули перед очима. Тепер я знала відповіді на ті запитання, які гнітили мене в минулому: «Хто я?» та «Чому залишилася жити?».Двічі Бог явно спасав мене від смерті, а тепер, саме в ту мить, коли здавалося, що надії немає, напередодні втечі зупинив на краю прірви, спас від смерті, дав життя, відвернув від вчинку, який міг би погубити наше щастя. Він показав вихід з жалюгідного становища, дав надію та обітниці на краще майбутнє: «Дам вам будучність та надію».Сльози котились з очей від усвідомлення Божого керівництва та Його присутності. З невимовною вдячністю молитва линула з уст: «О, Господи, хіба можна відкинути Твою безмежну любов і жертву? Я бажаю прийняти спасіння, яке обіцяне у Святому Письмі й вже сьогодні жити новим життям, з чистої сторінки, прощена Тобою та очищена від усіх гріхів. Отче, я не бажаю приносити Тобі біль своїм непослухом, дай мені нове серце й завжди втручайся в життя, навіть якщо вся моя сутність буде цьому перечити». З того часу всі негаразди відійшли на інший план, а центральне місце зайняв Господь. Після молитви я відчула, що починається новий відлік часу, нова сторінка в новому житті з Христом. Серце отримало полегшення від того, що я прощена, хотілось викрикувати від радості на весь світ, що щастя може бути реальним в житті кожного. Всі вагання розвіялись, сповнена впевненості та рішучості я з нетерпінням чекала цієї важливої події. В грудні 2005 року ми з сестрою увійшли в воду, приєднавшись до церкви, яка очікує Другого Приходу Христа.Саме через труднощі ми відгукнулися на Божий голос. Якби все було добре, хіба б ми відчули потребу в Спасителі? Як я вдячна Йому за все, через що довелось пройти. Випробування — це ніщо інше, як благословіння для кожної людини.***Мой Господь, преклоняюсь в моленьиСердце бьется от скорби и слез,Пред Тобой все мои ожиданьяНе уйду без ответа, всерьез.Боль и страх от борьбы превозносятся,Не умею, нет сил побеждать!Я живу под угрозами совести,Без Тебя вечность мне не видать.Видишь все уголки моей сущности,Видишь грех, видишь слабость и зло.Я хочу измениться во мгновение,О Господь, мой Спаситель, Христос.Не хочу быть врагом окружающим,Не хочу причинять больше боль,Не желаю быть больше блуждающей,Исполняя неверную роль.Жажду лишь освященья и святости,Я молю, дай любовь Свою мне,Мой Господь, я никто в своей яростиЯ серьезно нуждаюсь в Тебе.Как Ты мог за меня непригоднуюУмереть на кресте, кровь пролив?Как Ты чашу страданья и горестиЗа меня на Голгофе испил?Неужели нашел что-то доброе?Что Ты ищешь средь мусора, лжи?Я сама лишь недавно увидела,Что лежу в грязи, ниже земли.Если хочешь, очисти несчастную,И омой, убели, утверди!Дай мне сердце Твое, все прекрасное,Дай мне мир, от мучений спаси.Дай любовь, ведь она — основаниеОна сущность Твоя, это Ты,Будь во мне, мой Господь — упование,Отдаю Тебе жизнь, все мечты.И веди в край святой той дорогою,Что не даст мне вернуться назад,Что позволит служить Тебе с силоюИ прославить Тебя в небесах.Як батьки відреагували на ваше рішення?Коли ми приймали хрещення, батьки були в лікарні. Приїхали додому й ми без вагань повідомили їм, що належимо до церкви Адвентистів сьомого дня. Як і передбачали, особливого протистояння не було. Коли тато помітив, що наші переконання вплинули й на спосіб життя, то став трішки непокоїтись, піклуючись про наше здоров’я. Йому не подобалось, що ми стали пити більше води, виключили всі перекуси між прийманням їжі та відмовились споживати ті види м’яса, які забороняються Біблією. Однак з часом він погодився, коли побачив, що ми почували себе краще, а я вже не так часто застуджувалася.Наша сім’я стала дружньою. Завдяки Христу, Анжеліка нарешті простила тата. Уся ворожість та ігнорування минулих років зникли. Слова підтримки й поваги створили теплу атмосферу, яка не дозволяла батькам осуджувати наш вибір. На приємне здивування батьки й самі почали відвідувати зібрання. Мама, а іноді й за допомогою тата, щомісяця розповсюджувала близько шести десятків газет «Вічний скарб» сусідам і односельцям. Коли батькам доводилось чути слова докору від знайомих чи родичів стосовно нашої релігії, вони часто захищали нашу позицію, ставлячи Біблію як авторитет, і, що вражає — закликали інших звернутись до Святої Книги.Зміни вдома були разючі. Загалом, з істинами рідні погоджувалися, проте вплив періодичної хвороби та ліків приглушували їхню силу волі. Тато так і не зміг кинути палити, а в мами поряд з Біблією знаходяться молитовники, брошури та коментарі інших церков. Я щодня молюсь за них і вірю, що Господь допоможе батькові прийняти тверде рішення щодо реформи у всіх сферах життя, а головне в духовній.Ви маєте люблячого чоловіка, діток. Як Господь відповідав на Ваші прохання?Я мріяла про те, щоб перший хлопець, з яким я буду зустрічатись став моїм чоловіком. Не хотілось витрачати даремно час на безцільні відносини. Колись я прочитала статтю, суть якої полягає в тому, що коли дівчина зустрічається з багатьма хлопцями, то кожному з них вона віддає шматочок свого серця й також отримує від них по шматочку. В результаті — виходить заміж, зупинившись на одній із кандидатур. Проте, через минулі стосунки з іншими, вона не здатна віддати йому все своє серце, хіба що тільки часточку. На додаток в її свідомості час від часу будуть пригадуватися відносини пережитого досвіду, порівняння її партнера з ними, в залежності від того, наскільки тісними були її зв’язки. Чим більше вона закохувалась, не тримаючи необхідної дистанції, тим важче зможе забути про все й насолоджуватися реальністю сімейного життя. Певною мірою так воно і є.Я почала зустрічатися з людиною, яка не відповідала моїм рокам. Він був набагато старший за мене, людина з досвідом і талантом…Спочатку я була глухою до порад тих, хто переживав за мене, за моїх майбутніх дітей і взагалі за негативні наслідки, які могли б виникнути в такому випадку. Зосереджена на об’єкті своєї закоханості не була здатною реально оцінити ситуацію та бачити наперед влив такого рішення на інше молоде покоління. Звичайно наші наміри були серйозні, ми думали про сім’ю, однак потім моя совість стала неспокійна, внутрішній голос підказував, що щось іде не так, аж поки я не впевнилась, що Бог дійсно не схвалює наші плани.Я вдячна моїм друзям, які давали мені поради та переконливі цитати стосовно поганих наслідків великої різниці у віці між партнерами. Особливо вдячна психологу Ользі Стасюк, яка не відмовила в безпосередній консультації, і її книзі «Помогите себе сами», яку рекомендую дослідити кожній молодій парі. Саме таким методом я протестувала свої почуття з цією людиною та зрозуміла, що ми не можемо бути разом.Після цього три дні поспіль я постилася, просячи в Господа сили розірвати наші стосунки. І наперекір своїм почуттям, сказала йому «ні», бо бажала залишитись вірною Богу, адже послух Його вказівкам повинен стояти вище моїх бажань. Тільки тепер я була здатна прийняти Його волю та по іншому подивитись на того, без кого тепер не уявляю себе щасливою. Вісім років поспіль молячись про другу половинку, Ярослав очікував Божого керівництва. Ми познайомились з ним там, де й з тією особою, на навчанні у Вінниці. Протягом навчального процесу майже не спілкувались (за правилами закладу). Тільки незадовго до роз’їзду студентів він почав проявляти до мене небайдуже ставлення, яке я часто ігнорувала. Врешті-решт, обмінявшись номерами телефонів, через деякий час ми почали спілкуватися. Пройшовши певні випробування, зрозуміли, що Бог ухвалює наші відносини. Сьогодні Ярослав — мій чоловік, з кожним днем я все більше його люблю, та утверджуюсь в тому, що Творцю можна довіритись у будь-якій справі, адже нікого кращого, самостійно вибираючи, я б не знайшла. Коли усвідомлюєш, що він — той, кого Господь мав намір дати мені з самого початку, то серце переповнюється особливою радістю, адже я не помилилась.Коли Ви почали писати вірші?Коли мені було десь років тринадцять-чотирнадцять, я написала свій перший вірш. Це був наївний вірш дівчинки-підлітка. Коли мені майже сповнилося 15 років, я прийняла хрещення й свою подяку Богові вилила в віршах. Я не можу їх назвати віршами, бо бачу, що немає досконалості, я не вчилася писати, але вони йдуть від самої глибини мого серця, від любові до Спасителя.***Моя вера в Тебе, о Господь,Помоги за Тобой лишь идти,Укажи мне единственный путь,По которому Ты ходил,И открой в сердце силу любви,Смысл всей жизни моей на земле.Помоги позабыть о себе,Чтобы славу Тебе вознести.Я блуждала в греховности, тьме,Я нуждаюсь в Тебе, Иисус,Потому и стою пред Тобой,Чтоб прощение верой просить.О, как хочется мне полюбить,Чистой быть, и не только теперь,Как хочу о Тебе говорить,Не стыдиться, частью мира не быть.Не один раз Тебя подвела,И не раз я молилась в слезах,А потом — согрешала опять,Много боли Тебе все неся.Убери мое сердце с груди,Восстанови, о котором твердил.То, которое обещал,Сердце новое мне подари.А иначе я не смогу,Без Тебя умирать буду я,Не заставлю себя никогдаЯ любить всем сердцем Тебя.***День за днем проходить, наче вітер,Нам пора ставати все чесніш,Крок за кроком осінь жене літо,Скоро жнива, чи готові ми?Де б далеко не були від дому,Що б не чули й бачили ми там,Та в кінці — Господь нас запитає:Як провели ми своє життя?Може хтось робив і добру справу,Дав нужденним хліба трохи в час,Коли хворий відчував недолю,Він провідав його, й не лиш раз.Та в кінці Господь його відкине!В чому справа, справедливість де?Та ніхто не знав, що той добродійВсе робив на вигоду собі.Дав він хліба, коли люди бачать,І провідав, щоби знали всі,А коли ніхто його не бачив,Й не було добра тоді у нім.Був один веселий і приємний,Він усіх усюди підкріпляв,Йдучи вулицею — вітався,Навіть бідним руку подавав.Та ніхто не знав, що в нього вдома,Матінка старенька сльози ллє,Її син не любить, і кидає,Ще й нізащо злісно обізве.Може ми у всіх оцих картинах?Хліб дамо, щоб бачив натовп весь,І говоримо трохи не з цілим світом,Забуваючи, що вдома рідні є.Кожен з нас ховає свої риси:егоїзм, пожадливість і зло,Пам’ятаймо, що Господь нас бачить,Не обманимо ніяк Його.Лиш одне, чого від нас чекає:Розкаяння сліз і доброти,Хоче бачити наш Бог моє бажання,Й переміну кожного, плоди.Питання — Алла Шумило
