Про важливість та особливості служіння людям з інвалідністю розповідає пастор Андрій Олар, координатор Адвентистського служіння можливостей (АСМ).
До церкви я прийшов ще в дитинстві разом зі своєю сестрою Оленою. Їй було 12 років, а мені 10 років. До цього нам читав Біблію вітчим. Він не був віруючим. Навпаки, він любив випивати, а коли йшов в запій, то бив всю сім'ю. Через це ми змушені були часто переїжджати з мамою з місця на місце, ховаючись від нього. Але він знаходив нас, просив вибачення, обіцяв, що більше такого не повториться. Насправді це повторювалося щоразу. Одного разу він приніс додому Біблію, сказав, що змінився, і в цьому допомогла йому Біблія. Так ми почали читати її. З Біблії ми дізналися, що святий день Господній не неділя, а субота і стали дотримуватися суботи. Пізніше ми дізналися, що є чиста і нечиста їжа і перестали їсти свинину. На той момент ми навіть і не підозрювали, що є церква, яка вчить цьому і так дотримується. Ми просто робили те, що було написано в Біблії.Через якийсь час в нашу місцевість із західної України переїхала сім'я віруючих людей. Це були адвентисти сьомого дня, які приїхали, щоб послужити там, де ще не було адвентистів. По суботах вони ходили з дому в дім, щоб розповісти про Христа. Одного разу вони прийшли в дім тітки Марії, у якої ми були в гостях і святкували її день народження. Вони почали говорити з дорослими, моя мама теж там була, але їм це було не цікаво. Мама згадала, що ми з сестрою любимо читати Біблію, і порадила їм поспілкуватися з нами. Ми були тямущими дітьми, відразу запитали, чи дотримуються вони суботи, вони відповіли ствердно: «так». Тоді ми поставили ще одне питання, чи вживають вони свиняче м'ясо. Не забарилась негативна відповідь. Це було причиною того, щоб ми їх далі слухали. Вони нам розповіли багато цікавого. І що головне, нам сподобалося, що все було з Біблії.В цей же вечір вони запросили нас з Оленою піти до них на вечірнє служіння. Хоча у мене не вийшло потрапити на саме служіння, я потрібен був тітці Марії, але впоравшись зі справами, я встиг прийти на заключну пісню «Ти знаєш Боже». Сестра ж змогла бути на всьому вечірньому служінні. Ми були настільки захоплені тією атмосферою, яка там панувала, тією любов'ю і турботою, з якою нас прийняли, що з радістю прийняли пропозицію прийти в наступну суботу.Через два роки наша сім'я переїхала жити до районного центру. Пастор Петро Половинко запропонував моїй сестрі Олені прийняти хрещення. Всі готувалися до цієї особливої події. Я теж дуже хотів прийняти разом з сестрою хрещення. Після кількох відмов пастора охрестити мене, так як мені було всього 12 років, він все ж погодився, вже будучи на березі озера, де планувалося провести хрещення. Це була незабутня подія. 16 осіб приймало хрещення. Здавалося, що це служіння відбувалося не на землі, а на небі, в присутності ангелів. Хор співав, люди аплодували кожен раз, коли охрещувані виходили з води. У нас з сестрою текли сльози радості від того, що тепер ми діти Божі. Там же, на березі озера, ми остаточно прийняли рішення не грішити, навіть якщо це буде під примусом. Ми готувалися до того, що коли повернемося додому, наш невіруючий вітчим знову буде примушувати купувати йому алкогольні напої і збирати недопалки. До цього будь-яка наша непокора закінчувалася побиттям, але ми рішуче сказали йому, що цього ми більше робити не будемо для його ж блага і здоров'я. Бог нас захистив, він не підняв на нас руку. Це зміцнило нашу віру, і ми дякували Богу за Його захист.Через три роки після нашого хрещення прийняла хрещення і мама. А ще пізніше наш молодший брат Вася. Тепер вся наша сім'я в церкві.З вітчимом мама розлучилася ще до свого хрещення. Дивно, але він більше не став нас турбувати.Це була ваша мрія - вступити до медичного коледжу?Так як я вже говорив, моє дитинство було пов'язане з постійними переїздами. У початкових класах я вчився добре, але потім було складно наздоганяти програму. У моєї сестри була мрія стати медиком, а я рівнявся на неї, тому її мрія стала й моєю. Але закінчивши дев'ятий клас, я зрозумів, що зі своїми оцінками я не зможу вступити до медичного коледжу. Тому я вступив в морське училище в місті Іллічівськ біля Одеси. В цей час Олена навчалася в медико-місіонерській школі на базі санаторію «Наш дім» в селищі Нові Обіходи у Вінницькій області. Вона запросила мене приїхати до неї в гості, розповідаючи, як там гарно, яка їжа корисна, атмосфера приємна. Я погодився приїхати на кілька днів. Мені дійсно сподобалося, і замість кількох днів, я залишився на цілий місяць. Директор санаторію, Ганна Георгіївна, запропонувала мені залишитися у них вчитися на медико-місіонера. Я, звичайно ж, погодився, адже завжди мріяв стати медиком.І знову Господь показав мені Свою турботу, подарувавши чудовий досвід. Я почав збирати гроші для навчання на одномісячному курсі медико-місіонерської школи, відкладаючи від зарплати скільки міг. У підсумку в березні місяці до початку навчального процесу у мене була потрібна сума. Нас у групі було 15 чоловік. Я був наймолодший. Мені ще не було і 18 років. У школі ми вивчали все, що потрібно для підтримки здорового способу життя, вчилися готувати здорову їжу, лікуватися за допомогою простих природних засобів, в тому числі за допомогою гідротерапії. Найулюбленішим для нас було заняття з масажу.Після короткого місячного курсу охочим пропонували вчитися далі на піврічному курсі, який повинен був початися трохи більше ніж за місяць. Я не знав, що мені робити, так як грошей на цю школу потрібно було в п'ять разів більше, а у мене навіть не було часу їх зібрати. Це було неможливо за людськими мірками. Але не для Бога! Я став молитися і просити Бога допомогти мені вирішити це питання. Я абсолютно не знав, як це станеться. Я просто молився і сподівався.На той момент я працював розвізником продуктів на робочу і санаторну кухню. Три рази в день я спускався за фруктами в глибокий підвал. Саме там я кожного разу молився Богу про свою потребу. Пройшов місяць, а я все ще молився. І одного дня, коли я вийшов з підвалу в напрямку до задніх дверей санаторскої кухні, раптом відчинилися двері з процедурного блоку і вийшла дівчина. Вона працювала інструктором в санаторії. Побачивши мене, вона сказала: «Андрій, можна тебе запитати? Ти будеш вчитися на північній медико-місіонерській школі?». Я зніяковіло відповів, що мені дуже б хотілося. «Але чому так не впевнено говориш? - запитала інструктор - у тебе є якісь труднощі, може з грошима?». Я неохоче зізнався: «Так, але я впевнений, що у Бога є рішення». І після цього вона сказала: «Я можу тобі допомогти. Розумієш, в нашому санаторії відпочиває жінка з півночі Росії. Заїзд відпочиваючих скоро закінчиться, і вона каже, що у неї залишилися ще гроші. Вона хоче їх комусь подарувати». Я кажу: «Запитай ще когось, може комусь потрібніше». Вона відповіла: «Ні, ти скажи, тобі потрібні гроші, щоб вчитися?» Я відповів, що потрібні. «Тоді я розповім їй, а вона вирішить, кому їх віддати. Ти почекай мене тут», і пішла. Я в цей час встиг піти на кухню і розвантажити продукти. Коли повернувся, вона вже чекала мене біля дверей з конвертом в руках: «Вона сказала віддати їх тобі». Я не міг собі повірити, коли відкрив конверт, в якому були доларові купюри, російські рублі та українські гривні, в результаті я отримав в подарунок без 40 доларів потрібну мені суму для навчання. У мене було ще трохи гривень, які я теж перевів в долари, і до моєї суми додалося ще 20 доларів. Недостаючі 20 доларів подарував мені друг, який зайшов до мене і каже: «Знаєш, я їду до себе на батьківщину в Білорусь, у мене там є хороша робота, де я збираюся заробити грошей і повернутися назад. Тому я вирішив подарувати тобі зайві 20 доларів, які у мене залишилися. Ти не проти?" Тоді я розповів йому про свій досвід, як Бог подарував мені гроші на навчання. Ми разом зрозуміли, що це ніщо інше, як надприродне провидіння Боже. Я подякував йому, і він поїхав.Я став на коліна, щоб подякувати Богові за Його дивну відповідь на мої молитви. Як раптом мене осінило: «Я ж повинен з цих грошей віддати десятину Богу». З дитинства мене вчили, що перш ніж почати витрачати свій дохід, я повинен виділяти десяту частину Богу. І знову почав благати: «Господи, що мені робити. Я не можу заплатити за навчання, поки не поверну Тобі десятину». Минув тиждень і в санаторії розпочався щорічний місіонерський табір, куди приїхали люди з усього світу. Серед них була група молодих людей з Німеччини, з якими я подружився. Коли табірне зібрання закінчилося, на прощання ми обмінялися контактними номерами, а одна дівчина подарувала мені в листівці 50 євро. Спочатку я думав, як я їх витрачу, а потім зрозумів «адже це та сума, яка мені потрібна, щоб віддати Богові десятину». Бог дивний, адже Він подбав не тільки про мою потребу, але й дав мені можливість бути вірним Йому в поверненні святої десятини.До Уманського медичного коледжу я вступив, вже маючи базу знань в області медицини, анатомії, фізіології, які отримав в медико-місіонерській школі. Тому, з Божої ласки, мене прийняли відразу на другий курс навчального закладу. Я дуже вдячний Господу за цей досвід, тому що спочатку при вступі були труднощі зі складанням іспиту, який був призначений на суботу. Щоб вступити до медичного коледжу, потрібно було здати два іспити: українську мову і мікробіологію. Перший був призначений серед тижня, який я здав без проблем. Другий призначили на суботу. «Субота - святий день Господній...», «не роби ніякого діла...», «Господь досі допомагав, все буде добре і надалі...», «ні, я не можу так вчинити з Господом, адже Він так сильно мене любить, хіба це варто того щоб позбутися благословінь Божих...» - різні думки миготіли в моїй голові. Я з твердою переконаністю вирішив просити комісію по роботі з абітурієнтами, щоб мені перенесли іспит на інший день. Кожен день я чув слова: «Ти що, особливий, щоб для тебе особисто іспит робити в інший день», «це ж не робота, це добра справа, ти вступаєш вчитися», «адже всі віруючі, але коли іспит, вони йдуть його здавати, чому в твоїй вірі цього не можна робити?»,«в кінцевому підсумку конверт з питаннями запечатаний Міністерством освіти. Ми маємо право його відкрити тільки в день іспиту і використовувати один раз». Все здавалося безнадійним. Вони і самі вже втомилися від моєї принциповості. Вже п'ятниця - день перед іспитом. Я остаточно вирішив, якщо мені не дозволять здавати іспит в інший день, відмовлюся вступати. Але був ще один варіант. Я попросив пастора Олега Яковенка піти разом зі мною. Коли ми прийшли до комісії, вони перенаправили нас до директора коледжу. У кабінеті директора йшла приблизно та ж дискусія, що і з комісією протягом тижня. В кінцевому підсумку директор дав добро, і мені перенесли іспит на наступний день на 9 годину ранку. Я був безмірно щасливий. Не знав, як дякувати пастору за допомогу. А найбільше я був вдячний Богові за Його провидіння і силу вирішувати будь-які питання. До речі, це так приємно, коли ти з допомогою Божою, здобуваєш перемогу над спокусою. Адже диявол іншого хотів, йому моє життя байдуже, він не дбав про моє благополуччя, його єдиною метою було звести мене з вірного шляху послуху Господу. В такий момент розумієш, що ворог людства повалений і відчуває безпорадність протистояти силі Божій.Чому вам запропонували бути координатором такого нового служіння в церкві?Я не впевнений, що точно знаю, чому мені довірили таке служіння, але можу розповісти, як формувалася моя діяльність як служителя і цікавість до служіння людям з інвалідністю.Під час навчання в медичному коледжі, в Уманській громаді церкви Адвентистів сьомого дня мене запросили приєднатися до групи, яка стала відвідувати товариство глухих людей (УТОГ) з біблійною програмою. Ми вчили жестовою мовою пісні, вірші, ставили постановки, сценки. Згодом я зрозумів, що мені подобається це служіння. Пізніше була можливість пройти ще кілька курсів жестової мови. Після чого я почав перекладати проповіді в церкві.Крім служіння в УТОГ я виконував різні служіння в громаді: вчителя суботньої школи в молодіжному класі, наставника клубу слідопитів, диякона і старшого диякона. Будучи старшим дияконом, ми з пастором після проведення Вечері Господньої в центральній громаді, розвозили її по селах. Якось ми заїхали в село Черповоди, кілометрів двадцять від міста. Там жили дві адвентистки 60 і 80 років. А село було таке доглянуте, красиве, досить населене, що я подумав: «Чому в цьому селі так мало адвентистів?» Я поставив питання пастору, а він запитав: «Ти хочеш цим зайнятися?» Я відповів: «Чому б ні», і ми поїхали далі. Через деякий час в громаді були вибори і мені запропонували стати пресвітером церкви, як мені пастор пояснив, тоді я зможу бути закріпленим за селом Черповоди, щоб здійснювати там місіонерську роботу. Так і було, після виборів мене представили в селі відповідальним за групу. Спочатку я їздив в село два рази на місяць по суботах. Потім щосуботи. А після богослужіння ходив з дому в дім знайомитися з людьми і пропонувати їм духовну літературу. Пізніше ми провели дитячу пізнавальну програму «Країна здоров'я», на яку прийшли близько 70-ти дітей з батьками. Там ми їх запросили прийти на вже сплановану євангельську програму, яку організував пастор Олег Яковенко. А проводила програму сестра Люда з основної громади. Я займався з дітьми. Після програми виявили бажання прийняти хрещення п'ять осіб, які були між собою родичами, жили по сусідству і були дуже дружні. У кожній сім'ї були діти, які теж ходили на зібрання. В результаті наша група збільшилася до семи членів церкви і десяти дітей.Тоді я домовився з однією сестричкою за нічліг і почав проводити служіння в п'ятницю ввечері, в суботу вранці, після суботнього богослужіння ходити з літературою в селі, а в неділю проводив молодіжне служіння. У підсумку ми хрестили ще двох людей. Ще одна сестричка перевелася до нас з міста, так як після виходу з ув'язнення, де вона прийняла хрещення, вона не мала житла в місті і оселилася у нас в Черповодах. Так за півтора року група з двох адвентистів похилого віку зросла до 10 членів церкви і 10 дітей.По закінченню медичного коледжу пастор Олег Яковенко запропонував мені вступити в Український адвентистський теологічний інститут в місті Буча, Київської області, на богословський факультет.Вже там, на першому курсі я організував факультатив, який відвідували 20 студентів з різних факультетів Українського гуманітарного інституту (УГІ) і теологічного інституту, де я навчав їх жестовій мові. Паралельно ще була група, з якою я ходив до місцевого будинку для дітей з інвалідністю. Там я познайомився з особливостями таких дітей. На другому курсі був в студентській раді «міністром духовності», третій курс присвятив навчанню, а на четвертому курсі знову набрав групу з двадцяти студентів для вивчення жестової мови.У 2015 році я закінчив навчання в теологічному інституті за спеціальністю «Практичне богослів'я». Коли повернувся в свій регіон, мене призначили пастором в громаду міста Сміла, Черкаської області. Через рік під час виборів в місії, мені запропонували стати координатором Адвентистського служіння можливостей (АСМ). Я побачив в цьому прояв Божої волі.Розкажіть, що об'єднує це служіння?Воно має загальний слоган - «Кожен обдарований, потрібний і цінний». Всі люди однакові. Бог любить всіх однаково. Наша сьогоднішня місія - йти і проповідувати Євангеліє для всіх народів. Не тільки для людей, яким легко проповідувати, для тих, хто може прийти, почути, читати, має стійку нервову систему, здорову самооцінку і т.д. Але й служити людям з інвалідністю, до яких потрібен особливий підхід і посвячення. Це як ключик до комори, в якій захований скарб. Кожна людина - це скарб для Господа. Все небо радіє спасінню одного грішника, що кається. Сьогодні наша місія - досягти для Царства Божого цих людей. Але щоб це зробити, нам потрібно навчитися «говорити їхньою мовою».Хто ці люди? Адвентистське служіння можливостей (АСМ) включає в себе сім основних груп: служіння слабочуючим, глухим; зі слабким зором, незрячим; людям з обмеженими фізичними можливостями; дітям, залишеним батьками, сиротам, усиновленим; людям, що страждають на психічні розлади; вдовам, батькам-одинакам, сім'ям із складними життєвими обставинами (СЖО); також це служіння включає в себе підтримку тих людей, які піклуються і доглядають за всіма перерахованими вище групами людей. Крім того є ще напрямок, який називається «служіння людям з прихованою недієздатністю». До них відносяться люди: з діабетом, нападами епілепсії, синдромом дефіциту уваги, з гіперактивністю, розладом аутичного спектру, синдромом Аспергера, порушенням здатності до навчання. Це ті, у яких прояви мають непостійний характер або менш видимий.У вас є своя команда? У напрямку служіння для людей з вадами слуху у мене є координатори в регіонах Умані, Черкас, Полтави, Кропивницького. Це служіння краще за інших налагоджено в нашому регіоні. А по інших відділах у мене є посвячені люди, які служать. Я з ними спілкуюся, консультуюся, ми разом готуємо деякі проекти по служінню. Я вдячний кожному, хто допомагає мені в цьому служінні.Ваше завдання в цьому служінні?У нас у всіх одна головна задача - «проповідь Євангелія». І моя місія в цьому служіння не виняток. Вона полягає в тому, щоб розробити ефективні методи служіння людям з інвалідністю. Друга, може бути по пріоритетності, але не менш важлива - це підготовка кадрів, керівників служіння для помісних громад, пошук волонтерів, охочих служити в цьому напрямку. Третє - надання допомоги з боку конференції, забезпечення ресурсами тих громад, які служать в цьому напрямку. Четверте - проведення заходів регіонального значення: табірні, конгреси, форуми, симпозіуми. П'яте - збір статистичних даних і звітність.Керівництво для координатора цього відділу говорить: «Служіння цим групам людей будується на твердій переконаності в тому, що кожному члену церкви слід внести свою лепту і свій внесок в досягненні цих людей і служіння для них і з ними».Які проблеми ви можете виділити?Труднощі завжди є. І це швидше виклики, ніж проблеми, так як будь-яка справа не дається легко. З Божою допомогою відділ формує свою ідентичність, але потрібен час.Поки що можна виділити такі моменти:Перше - людський ресурс. Важко зібрати команду, яка працювала б в цьому напрямку. Такі люди є, але їх дуже мало.Друге - програми. Не так багато є готових, сформованих програм для служіння всім категоріям. Щоб підібрати відповідні програми, я відвідую різні тренінги і форуми. Наприклад, щоб служити дітям сиротам, я пройшов школу «Наставництво». Щоб допомогти людям, які переживають життєві кризи, пройшов програму «Зцілення душевних ран» і багато іншого. Все це допомагає глибше зрозуміти потребу цих людей і знайти способи, як їм допомогти. Ми також дуже потребуємо фахівців-волонтерів, які мають навички роботи в цих сферах, щоб поділилися своїм досвідом.Як суб'єктивна ідея, що допомогло б ще краще розвинути це служіння - я вважаю, якби була можливість на рівні Уніону, щоб були фахівці (керівники) кожного з напрямків служіння АСМ: для нечуючих, незрячих, спинальників, служіння сиротам, вдовам і т. д. В такому випадку могли б розроблятися якісні програми для служіння конкретним групам людей. Це послужило б гарною підмогою для помісних керівників АСМ у конференціях, які, по-перше, не можуть бути фахівцями з усіх напрямків, по-друге, через зайнятість на інших обов'язків, в тому числі пасторським служінням, не можуть достатньо часу виділити, щоб працювати над проектами.Третє - фінанси. Ми повинні визнати, що цей ресурс дуже важливий для роботи в цьому відділі. Так як все, що направлено на допомогу соціально незахищеним верствам населення (більшість з яких входить до відділу АСМ), має потребу у фінансах. Ми безмежно вдячні тим людям, які жертвують на розвиток цього служіння.Четверте - найважливіше, - постійне керівництво Святого Духа. Коли Дух йде попереду, тоді будь-яка програма маленька чи велика, буде мати результат, а це те, заради чого ми служимо в цьому відділі.У ваше служіння входить надавати допомогу дітям, людям з інвалідністю та людям похилого віку? Для цього потрібні фахівці певних профілів, потрібні фінанси, маєте таку можливість?Так, ми працюємо як з дорослими, так і з дітьми. Однозначно, застосовуємо і підхід різний. Але це специфіка цього відділу. Звичайно, це складно: працювати одночасно з різними групами людей, кожна зі своєю специфікою і в той же час з різною віковою категорією. Крім того, незалежно від групи, завжди робота з такими людьми вимагає більше ресурсів, відповідно і фінансів для проведення програм. Відділ має фінансову підтримку з боку місії, також в окремих випадках ми можемо розраховувати на допомогу Українського уніону. Але поки, на жаль, ми не можемо планувати дуже витратні проекти, так як фінансів небагато. Якщо у когось буде бажання пожертвувати на це служіння, це дуже допоможе розвитку відділу. Щодо фахівців: у нас проходять навчання, як на рівні регіону, так і на рівні країни. Так, наприклад, в Новомосковську Дніпропетровської області, щороку проходить форум соціального служіння. Організатори форуму запрошують фахівців різних напрямків служіння зі всієї України, які проводять навчання. На цей форум можуть приїхати всі охочі, хто хоче отримати знання в області служіння людям з інвалідністю, а також поділитися своїм власним досвідом. У своїй конференції цієї весни ми планували провести форум служіння дітям з інвалідністю під назвою «Служіння серцем», але його скасували через карантин.Ви залучаєте спонсорів до допомоги, бізнесменів?Поки що я цього не робив. Але був такий намір, так як цього літа ми планували провести конференційний табір для дітей з інвалідністю. Його теж скасували через карантин.Ваші побажання читачам.В Євангелії є притча про багатого чоловіка, який хотів запросити до себе на святкову вечерю людей з міста. На жаль, багато хто відмовився прийти через зайнятість. І тоді він наказав своєму слузі: «Піди швидко на вулиці та на завулки міські, і приведи сюди вбогих, калік, кривих та сліпих». І сказав раб: «Пане! Так, як звелів ти, та місця є ще». І сказав пан рабові: «Піди на дороги й на загороди, та переконай прийти, щоб наповнився дім мій» (Лук.14: 21-23). Ця притча вчить, що пан - Ісус Христос - чекає до себе на вечерю. Його служителі повинні запрошувати інших прийти. Церква адвентистів сьомого дня вже багато років проводить різні євангельські програми. І багато людей відгукнулися на заклик прийти до Христа. Але є групи людей, для яких на протязі багатьох років звичайні програми не були доступні, або не робили достатній акцент, щоб їх запросити. Сьогодні програми, які можуть бути розроблені і адаптовані для служіння людям з інвалідністю, відкривають їм можливість прийняти Христа в своє серце. Але і на цьому притча не закінчується. Після такого служіння, ми знаходимо, що місця ще залишаються (див. Лк. 14:22) і пан каже: «піди... і переконай прийти, щоб наповнився дім мій». Я впевнений, що це відноситься до всіх людей, які відмовилися спочатку або ще не чули, щоб вони ще мали можливість відгукнутися і прийти. Головне те, що Господь вже чекає. А «ми нікчемні раби, бо зробили, що повинні були зробити» (Лк. 17:10). У притчі сказано, що багато відгукнулися і прийшли. Це нас повинно надихнути, тому що це не наше, а Боже діло. Ще в той час Ісус показав, що Бог дасть результат, тільки ми повинні як раби Господні відгукнутися і йти запрошувати цих людей. Але треба навчитися запрошувати на їх мові, а це особлива мова любові. Питання - Алла Шумило
