Про своє перебування у полоні в російських військових розповідає пастор Микола Натьос
Ви смілива людина? Чи знаєте, що таке страх?Вважаю себе сміливою людиною. Але ніколи не йшов на необачний ризик, на якесь безглуздя, не боюся темряви чи болю. Так, я маю свої страхи – страх за свою родину, бути одиноким без них. Був час, коли я боявся думки людей, того, що про мене скажуть. Але коли я позбувся цього страху, в той же момент став вільний. Це був нелегкий процес звільнення від комплексів, я виділив собі два правила: моє життя не повинно приносити шкоди іншим людям і не посягати на свободу та право інших людей. Мій обов'язок – оцінювати своє життя в порівнянні з Законом Божим. І не переживати, хто і що про мене скаже. Чи Ви коли небудь думали про те, що будете робити коли буде війна?Ніколи про це думав. В мене були свої плани на майбутнє, а про війну взагалі не думав. Коли ми були інформаційно відрізані, не знали, що відбувається за п'ятсот метрів від нашої території, це було морально важко. В таких ситуаціях не знаєш, хто ти, де ти знаходишся, що робити, чи можна щось планувати. Які відчуття були, коли повідомили, що в країні війна?Останнім часом дуже багато говорили про війну, але я не вірив, говорив, що розумна людина не може планувати і йти війною на іншу країну. Але цю війну розв'язала неадекватна людина, думки та дії якої непередбачувані. В перший день в мене не було страху, тільки переживання за сім'ю. Я розумів, що потрібно кудись відвезти своїх дітей.Але в мене на роботі теж були люди, діти, була відповідальність за них. Відповідальність за сім'ю та відповідальність за інших людей мене "розривала". Страху не було, була твереза оцінка того, що трапилося. Чому відразу не виїхали з Бучі?Перший наступ було відбито, все затихло і заспокоїлися. Наступного дня до Українського гуманітарного інституту (УГІ) прийшло багато людей, яких треба було прихистити. Чимало людей втратили свої будинки біля Гостомельського аеродрому, тому вони прийшли до нас. Вони були голодні і холодні, більшість з них сиділи по підвалах. Прийшло багато сімей з маленькими дітками. Всі потребували допомоги, ми не могли їх залишити і поїхати з Бучі. Ніхто з команди не вагався, ми всі залишилися допомагати цим людям.Вже вивезли всіх студентів та наших дітей у безпечне місце, тому я не переживав. Тільки запросив свою дружину медика, щоб допомагала, бо приїхало багато хворих дітей і дорослих. Я знав, що тільки моя дружина Лариса може допомогти цим людям.В Бучі залишилися пастор Михайло Скрипкар з сином Владом та зятем Євгеном, Валерій Булатов з дружиною Нелею, В'ячеслав Кулага з дружиною Оксаною, працівник УГІ Григорій, дуже богобоязлива людина. Потім приїхав Вадим Шнуренко, який відвіз студентів і привіз продуктову допомогу, був повар Олександр, Юлія зі своїм чоловіком.Моя дружина Лариса за фахом фельдшер. Працювала старшою медичною сестрою, з сімейним лікарем, в хірургічному відділені в операційній, лаборантом. Вона може ставити діагнози, призначати ліки, ставити крапельниці, лікувати, зашивати рани – в неї багатий досвід. До нас прийшли наркозалежні, люди з високим тиском, з температурою до 40 градусів, з нервовим зривом, і усі потребували медичної допомоги. Допомагала молода жінка-педіатр, яка під керівництвом Лариси набувала досвіду.Там мені чомусь не було страшно, були напружені моменти, але не боявся. Вперше відчув страх, коли виїхали з Бучі, приїхали в інше місто і побачив велику кількість людей в центрі. Відразу відчув моторошне неприємне почуття, переживання: «Де ж заховати таку велику кількість людей?» Другий раз відчув страх, коли прийшов на служіння в місті, де ми зараз живемо. Молитовний будинок високий, великі гарні вікна. Я сидів біля вікна і все переживав, що вилетить скло.Як трапилося, що Ви зустріли російських солдат?Якось пів дня не було електроенергії. Вона потрібна для приготування їжі, для опалення, бо мали багато малюків віком до року. Раніше в мене був зв'язок з енергокомпанією, але зараз зв'язку не було. Ще був зв'язок з сусіднім трансформатором, тому я поїхав на велосипеді перевірити, що трапилося і що треба зробити, бо просто сидіти і чекати не міг. Тоді я не знав, що Буча окупована, навкруги була тиша, нічого не гриміло, десь недалеко на сусідній вулиці був дим, ми думали, що тут наші війська. Я поїхав по вулиці і побачив солдатів. Спочатку думав, що це наші, але згодом зрозумів, що це росіяни. Вони спитали: «Кто ты такой?» Спитав і я їх: «А ви хто такі?» Вони знову спитали хто я, на що відповів: «Я – українець. А ви хто такі?» Вони промовчали, і я зрозумів, що це росіяни. Їх було троє біля транспортера, вони не були простими солдатами. Я звернувся до них на російській мові: «Зачем вы к нам приехали? Что будете здесь делать – картошку сажать?» Від них не було ніякої реакції, я розвернувся і поїхав далі. Коли я повертався назад іншим маршрутом, не побачив військового, а він гукнув мене. Це був снайпер, він сидів на одному коліні обіч дороги. Націлився на мене і наказав підійти ближче. Потім звелів залишити велосипед, показати сумку, одяг. Коли підійшов ближче, побачив, що їх стоїть багато. Він підвів мене до офіцера, в мене забрали телефон, документи. Мав з собою паспорт, посвідчення пастора, права водія, посвідчення “Капелан приватного ліцею п/л «Академія мудрості». Офіцери передали мої документи молодшому офіцеру, той підійшов до БТР, через 5-7 хвилин прибіг і сказав: «Всё в порядке, это учитель». Вони спочатку забрали мій телефон. Подивилися GPS навігатор, але він був виключений. Про що ви з ними говорили?Перше питання було моє. Я спитав: «Зачем вы сюда приехали? Что вы здесь делаете?» Офіцери зі мною говорили короткими фразами, стояли похмурі, дивилися в землю, бо горіла їхня техніка, були вбиті та поранені. Коли я питав, чому вони сюди приїхали, вони не дивилися мені в очі, а відповідали: «Нас сюда послали». З одним з них я трішечки сперечався, говорив йому: «Чого ти сюди прийшов? Чи ти сюди прийшов з хлібом чи з дулом? Як тебе повинні люди зустрічати?» Він почав говорити, що ми «бандерівці, вороги, фашисти», то я йому сказав: «А ти як сюди прийшов? Якби ти прийшов з хлібом, то й люди тобі дали б хліба. Що ви хочете тут робити? Порядок наводити?» Вони знову почали говорити, що тут фашисти, бандерівці. Я спитав: «Ти їхав до Києва, по дорозі ти бачив хоч одного фашиста? Ти бачив хоч один намальований фашистський хрест?» Питав офіцерів: «Коли ви приїхали, чи знайшли хоч одну базу НАТО?» Вони у відповідь мовчали.Коли побачили мої документи, що я капелан, спитали, що це таке. Я розказав про церкву. Вони не розуміли, що це таке, казали, що це секта. Ми з ними провели три з половиною години, тому був час розказати. Але деякі зовсім не розуміли, що таке церква, їм важко було щось розказати чи довести. Знайшовся один чоловік, який сказав: «А, это субботники, протестанты» Один сказав: «Покажи нам крест», на що я відповів, що в моїй душі, в моєму серці хрест.Того, хто перевіряв мої документи, я спитав: «Почему ты пришёл к нам? У тебя есть семья и дети?» Він відповів, що немає, він військовий. Потім підійшли військові і запитали: «Где все люди, почему их здесь нет?» Вони дуже цим дивувалися.На краю парку стояв будинок. Один солдат підійшов раз спитав, потім ще другий раз підійшов і перепитав: «А кто здесь живет? Это замок заместителя министра?» Я відповів, що це будинок простої людини, яка своєю працею побудувала собі житло. Вони були дуже здивовані, що у нас такі гарні будинки у простих людей. Один з офіцерів наказав солдатові відвести мене в ліс. Той повів мене під дулом автомата, а в лісі мене оточили солдати, які були найманцями. Там я теж питав, чому вони сюди приїхали. Потім підійшов чоловік, прокурений, беззубий, почав кричати: «Я с Донецка. Вы все годы нас бомбили. Вы фашисты, вы кричали: «Москаляку на гілляку» Я вислухав його і кажу: “Ви як маленькі діти. Ти знаєш, скільком донецьким людям ви побомбили будинки? Скільки донецьких людей зараз сидять у підвалах? Ці люди в 2014 році приїхали під Києв, відновили своє життя, яке ви забрали. І ви знову їх побомбили. Ти знаєш, що в мене на роботі колега з Донецька, який пережив ту війну». А вони мені почали кричати, що я «бандерівець, фашист». Тоді я кажу: «А в мене теща в Москві. Я в Таганрогу навчався, жив у Росії. Кого ви прийшли сюди шукати?»Коли вони дивилися мої документи, запитували про рік народження дітей. Потім у них з'явилася думка подивитися, чи маю я татуювання на тілі. Я роздягнувся до пояса, вони побачили, що такого немає. Потім побачили, що на поясі в мене висів ножик, я ним зачищав провода. Вони зраділи, схопили його, а він годиться тільки мені для роботи. Потім підійшов ще один і наказав лягти на землю. Я ліг, вони обшукали штани, наказали, щоб я роззувся. Подивилися на мої руки, пороху на них не було. Я вдягнувся, і до мене підійшов чоловік, який відрізнявся своїм озброєнням, із закритим обличчям і спитав мене: «Почему ты такой спокойный?» Я не знав, чому я був зовсім спокійний, абсолютно нічого не боявся. З ним спілкувався більше, ніж з іншими. Доводив йому, ще й пальцем тикав: «Чого ти сюди прийшов?» Декілька разів я йому так робив, а він, не знаючи, що сказати, пригрозив, що зараз пальці мені поламає. Подумав, що він з автоматом, може й поламати, тому перестав так робити. Потім вони наказали мені сісти.Дивлюся, один хлопчина щось копає між деревами, промайнула думка, що то для мене. Декілька разів під дулом автомата мене водили по цьому лісі. В голові були різні думки, але я не давав їм розвиватися, щоб залишатися в спокої. Розумів, чому він знімав запобіжник на автоматі, він хотів бути напоготові. Я не панікував, але весь час молився: “Боже, моє життя в Твоїх руках”. Раптом один з офіцерів дав команду і вони почали збиратися. І тут я побачив цих молодих хлопців строковиків, які повиходили з лісу. Офіцер думав, що зі мною робити, бо я їх бачив. На голову мені одягли капюшон, солдат зняв запобіжник, наказав йти вперед і я пішов. Мене відвели до паркана, а самі почали завантажуватися на чотири БТРи, сіли зверху. Мене поставили обличчям до паркана, наказали не обертатися, сісти і мені зв'язали ноги і руки. Той солдатик, що вязав, дуже поспішав, все не міг зв'язати руки до ніг. А я старався так зробити, щоб не було туго. Він якось зав'язав. Сказав, щоб я не обертався, бо вб'ють, і побіг. Я йому сказав, щоб віддали мій ножик, бо це донька подарувала. Щось вони мені кричали, потім зрозумів, що вони кричали: «там», це значить, ножик в ту сторону кинули. Вони поїхали, я потягнув за вузлик і він розв'язався. Забрав ножик і поїхав назад. Яке було перше відчуття, коли зрозуміли, що Ви вільний?Я дуже змерз, тому що було холодно, а мені довелося знімати одежу та сидіти на землі. Швидко поїхав додому, бо переживав, що люди і діти сидять в холоді. А за себе страху не було.Питання – Алла Шумило