Олександр В'ялов, засновник Харківського християнського ліцею «Початок мудрості», пастор Церкви євангельських християн «Жива надія», ділиться думками про діяльність українського протестантизму за минулий рік.
Для мене український протестантизм звужується, я б сказав, до меж Харкова, до меж моєї спільноти, за яку я відповідальний як пастор, до меж моєї школи, за яку я відповідальний як засновник. І, напевно, війна — це такий час, який має спонукати нас до нових пошуків, переусвідомлення, нових пошуків розуміння себе, Бога в тих умовах, в яких ми наразі перебуваємо. Є внутрішні освітні напрями діяльності, зокрема, функціонування християнського ліцею. Проєкти зовнішні пов'язані з тим, що ми служимо підліткам, молоді, бажаючи закрити ту білу пляму, яка утворилася внаслідок того, що, по-перше, мережа спортивних, масових проєктів, заходів, іще раніше була з подачі місцевої влади скорочена; по-друге, у багатьох підлітків батьки зараз мобілізовані й, відповідно, менше уваги можуть їм приділити. Ми як церква намагаємось цей вакуум заповнити, наскільки можливо. Я б сказав, що діяльність протестантизму є похідною від нашого буття. Буття українського протестантизму — це буття в умовах непростих викликів. Мушу визнати, що ми досі не до всіх цих викликів готові й не завжди відповідаємо на них достойно. Сьогодні ми маємо жити в умовах набагато меншого комфорту. Тут я скажу мовою фізики — є поняття «полікристали» і «монокристали». У монокристалах існує далекий порядок, коли за розташуванням сусідніх атомів ти можеш передбачити, де будуть решта атомів, а в полікристалах є тільки ближній порядок, далекого порядку немає. На сьогодні маємо ситуацію ближнього порядку. Я приблизно уявляю, як буде виглядати життя завтра-післязавтра, але дуже важко мені прогнозувати щось на місяць наперед, на пів року, тим більше на декілька років уперед. Крім того, я бачу, що ми як християни, не маючи готових алгоритмів реакції на ситуацію, яка склалася, виробляємо й неадекватні реакції. Наприклад, неадекватна реакція тікати. Я не кажу про ситуативну реакцію втечі: якщо взяти, до прикладу, Мирноград на сході України, де більше дронів літає, ніж птахів по місту, то зрозуміло, що люди виїжджають звідти. Мій знайомий пастор звідти виїхав нещодавно одним із останніх, кого там евакуювали. Але сьогодні у нашій церкві спостерігаємо ситуацію, коли хлопці, чоловіки молоді, які бояться зустрітися з викликом імовірної мобілізації, обирають шлях утечі за кордон у незаконний спосіб, в тому числі через хабарі. Наскільки це узгоджується з християнським віровченням і світоглядом, — велике питання. Інший спосіб, кажу про знайомих протестантів, — це спроба створити якусь штучну бульбашку і перебувати всередині її так, ніби нічого не трапилося. Соцмережі таких людей демонструють активне безтурботне життя, але там не видно спроб усвідомити час, у який ми живемо, і свою роль у ньому. Є й деструктивний спосіб, коли люди замикаються в собі, перебувають у стані панічних атак, стану відстороненості, а дехто навіть повертається до алкоголю чи інших хімічних засобів. Тому для мене – християнина, мислителя і служителя, – вбачається сьогоднішній час таким, коли ми як спільнота, якщо казати на мікрорівні, або як традиція, якщо казати на макрорівні, як християнська протестантська традиція, маємо відшукати, перевідкрити для себе традиційний поділ «голова-серце-руки», або «ортодоксія-ортопафос-ортопрактика». Маємо заново відкрити для себе сенси свого буття, джерела надії, що нас в цих умовах не просто так підбадьорюють, як у тому мемі: «Мені сказали “Заспокойся” — і я заспокоїлась. Типу, дуже допомогло, авжеж». Треба відкрити надію і виробити нові алгоритми життя й дій — це вже про ортопраксію. Нові звички сформувати, з якими надалі жити.