Вантаж постійно грабували, але до людей поміч усе ж доходила

Історія української сім’ї, яка перебула півторамісячну окупацію у Чернігівській області. З міркувань конфіденційності прізвища оповідачів не вказуємо.

Ігор, Олена та троє їхніх дітей (14, 10 та 1.5 року) мешкали в Чернігові. 24 лютого 2022 року вони прокинулися від виття сирен та вибухів. Незабаром зателефонував друг Ігоря та повідомив, що почалася війна, також просив позичити машину щоби вивезти сім’ю, бо знав, що Ігор мав декілька автівок.
Коли минув перший шок від звістки треба було вирішувати, що робити далі. Старші діти в цей час були в селі Понорица, це майже за декілька десятків кілометрів від кордону з Росією. Вони поїхали туди займатися літературним євангелізмом з підлітковим клубом «Слідопит».
Почали вирішувати, як забрати дітей. З Чернігова туди їхати не менше двох годин. Олена подзвонила на автовокзал, але їй відповіли, що автобуси не виходять на лінію. Подзвонила пастору, який керував цим закладом, він запропонував самостійно забрати дітей, але Олена відповіла: «це, неможливо, нехай тоді вони залишаються під вашою опікою».
Через деякій час пастор повідомив, що знайшов мікроавтобус, і всі діти виїхали до Чернігова. Потім усі зрозуміли, що це було правильне рішення, якби Ігор поїхав за дітьми сам, то його повернення стало б неможливим. Водій автобуса, що привіз дітей, не зміг повернутися назад, бо один із мостів за цим напрямком був підірваний.
Зараз Олена з жахом думає, що б вона робила сама з маленькою дитиною в оточеному місті, ховаючись від обстрілів у підвалах. Доки чекали дітей, вирішили їхати до матері Ігоря в село Михайло-Коцюбинське, це недалеко від міста, але в будь-якому разі в селі буде легше пережити цю навалу. У них була впевненість, що це все швидко мине й далі все буде добре.
Десь о 12 годині приїхали діти й сім’я вирушила в село, де не планували затриматися, а їхати далі. Але час був втрачений, доки вони доїхали до села російські війська вже були всюди, поставили блокпости й мінували дороги. Так вони й залишились у селі на час окупації - півтора місяці.
Незважаючи на сильні обстріли Чернігова, росіяни отримали відсіч, узяли місто в облогу та пішли далі на Київ. У селі Михайло-Коцюбинське була ротаційна база окупантів, постійно заходили колони солдатів та техніки, а через деякій час їх змінювали інші.
Спочатку Ігор з односельцями намагалися вести підрахунок ворожої техніки, але потім збились із підрахунку. Відсилали своїм геомітки з технікою окупантів. Ворог теж був кмітливий і дуже скоро селом пішли солдати з обшуками. Шукали смартфони, планшети та іншу техніку, яка могла передавати фото та відео матеріали.
Почалися арешти. Ті хлопці, хто не ховаючись знімав ворожу техніку, дуже швидко зникали, живими їх вже не бачили. Потім зник інтернет та мобільний зв’язок, бо в село зайшла техніка, яка його пригнічувала. Діти відшукали місця, де слабенький сигнал можна було іноді спіймати на горищі дома та в одному куточку городу. Отже, можна було іноді повідомити близьким, що ти живий, та дізнатися, що робиться в інших місцях.
Через деякій час зникла електрика. Оскільки село було базою ворожої техніки, то обстрілів села з боку окупантів було небагато, прилітало у відповідь від наших. Однак від цього було не легше. Коли солдати напивалися, вони робили собі таку розвагу: стріляти над головами людей, які були на вулиці, чи з танків по будинках. Одного разу після такої «забави» загинуло під завалами декілька людей. Стріляли з танка в школу, де були жінки та діти. Коли селяни питали російських військових, навіщо вони це роблять та, як із-під завалів дістати загиблих — солдати дали БТР, щоб витягнути трупи, та відповіли, що це «було ненавмисно».
З продуктами стало дедалі тяжче. У перший день війни в сільських магазинах розкупили все, залишки розграбували окупанти. Коли з’їли награбоване, пішли домівками з обшуками, забирали частіше м’ясну консервацію та горілку. Заходили в домівки, де було комфортніше, виганяли господарів і залишалися на ночівлю.
Поводилися по-всякому. В одному заможному будинку розбили все: вікна, двері, техніку, на стінах залишили сліди від чобіт, вирвали з вбиральні унітаз та поставили посеред вітальні. В іншому будинку прибрали за собою та мили підлогу. Зазвичай, у селі в кожного є якісь запаси — це крупи, консервація, деякі овочі, проте потрібні ще і предмети особистої гігієни, дитяче харчування, ліки, але доступу до цього вже не було.
На початку війни Ігор за сприяння пастора здобув посвідчення волонтера, тут воно і згодилося, коли в малюків закінчилися памперси та діти почали хворіти. На дворі було дуже холодно, навкруги був сніг, не було газу та електрики, а грубки були не у всіх. Просто чекати далі змін на краще не було сенсу.
Помолившись, Ігор пішов до російських військових вирішувати гуманітарні питання. Пропозиція була такою: у мене є вантажне авто з причепом, ви даєте мені проїзд, а я зможу привезти в село продукти, ліки та предмети гігієни. Розмова була складною, але вони погодились, зібралася команда однодумців з односельців та почалася робота.
Дзвонив друзям за кордон та повідомляв, який потрібен вантаж. Коли все було готово, виїжджав, щоби забрати і привезти в село. Кожен такий рейс був ризикованим, оскільки доводилося їхати через місця, де йшли бойові дії. Одного разу, коли повертався з вантажем до села, в автівку почали стріляти.
Зупинились, спробували розмовляти. З’ясувалось, що домовлялися про виїзд з одними, а доки їздили, пройшла ротація, й тут уже інші. Вантаж постійно грабували, але до людей поміч усе ж доходила.
Незабаром після приїзду в село окупантів, хтось повідомив військовим про зв’язки та громадську діяльність Ігоря.
До дому під’їхала важка техніка, вийшли офіцер та солдати. Сім’я не знала, як діяти, відчиняти двері чи ні. Спочатку розмовляти з ними вийшла господиня, потім вийшов Ігор. Олена з дітьми стала на молитву, маленький у цей час спав, усім було дуже страшно, бо не знали, чого чекати від цього візиту. Російські військові наполягали зробити обшук, на що Ігор відповів: «В хаті спить мала дитина, якщо вона прокинеться, підніметься такий галас, що всім буде непереливки». На диво, цей аргумент їх зупинив, походили подвір’ям, поставили кілька запитань та пішли.
Можна було з полегшенням зітхнути та подякувати Богу. Інший напружений момент був тоді, коли до села привезли російську гуманітарну допомогу з продуктами харчування та телевізійників, які мусили зняти про це репортаж. Між собою селяни домовилися не брати нічого та не виходити на вулицю, але було страшно за те, щоби не почали силою виганяти з будинків, щоби йшли за допомогою. Довго стояти на холоді без діла телевізійникам набридло, бо незабаром вони зібрали знімальну техніку та поїхали ні з чим.
Під час обстрілів читали псалми, найулюбленішим став 90, іноді ці обітниці відчували на собі. Кожну суботу збиралися разом із сім’єю рідного брата Ігоря та читали кілька розділів із Біблії. Так склалось, що віруючими були тільки Олена, Ігор та їхні діти. Господь також зберіг і будинок, де жила сім’я. Адже на деяких вулицях села в будинках окупанти коїли погроми. Вони обоє, Ігор та Олена, переконані, що тільки віра в Господа допомогла їм перенести ці тяжкі часи.
Не обійшлося без сімейних негараздів. Мати Ігоря дуже нервувала через те, що відбувалося, вона вже довго живе сама в селі та звикла до тиші й свого ладу. Тому в сім’ї виникали непорозуміння, Ігорю доводилося примирювати сторони конфлікту.
Коли у квітні російські війська покинули село, сім’я змогла повернутись у місто. Побачене виглядало жахливо. Через постійні обстріли багато будинків було зруйновано. Але дім, де була їхня квартира, вцілів. Залишився неушкодженим і гараж, хоча стадіон, біля якого він розташований, було зруйновано.
Чернігівську область було звільнено від окупантів, однак обстріли не припиняються, тому сім’я прийняла рішення виїхати за кордон. Там вони відчувають себе в безпеці. Ігор може приділити дітям багато часу та показати щось нове й цікаве. Коли війна закінчиться, сім’я планує повернутися додому.
Олена Ільчук

далі
Останні події Подільської конференції: заходи та корисні оголошення