«Бачили в усьому Божу руку»

Історію евакуації з Харкова розповідає Галина Кушнір — завідувачка кафедри журналістики Українського гуманітарного інституту, кандидат наук із соціальних комунікацій.

На який день з початку військових дій ви зрозуміли, що потрібно виїжджати з Харкова? Коли покинули місто? Як вам вдалось чи не вдалось це зробити? Які виникли труднощі?
Ми прокинулись, як і більшість українців, двадцять четвертого лютого о п’ятій годині ранку від вибухів. Спочатку мені здалося, що це феєрверки, оскільки неподалік мого будинку є базар, де продається піротехніка. Я не могла повірити в те, що почало відбуватися, хоча трохи раніше разом зі студентами стежили за новинами та стали помічати матеріали про можливий воєнний конфлікт між Україною та Росією. Це були лише тривожні дзвіночки, що можуть розпочатися бойові дії, але в глибині душі я була переконана: до цього не дійде. Тому, почувши залпи, я не одразу зрозуміла, що розпочалася війна.
Згодом мені зателефонувала сусідка та сказала:
— Галю, бери дітей та мерщій біжи до метро!
Я була здивована її словам і запитала, чому вона так каже?
Сусідка розповіла, що в робочому чаті її колеги написали про обстріл деяких районів Харкова. Потім я знайшла інформацію в інтернеті та зрозуміла, що це правда. У мене почалась паніка. Чоловік був спокійним. Діти ще спали. Мені стало ще гірше. Ми з чоловіком помолилися та розмірковували, що ж робити далі. Залишатися у квартирі було небезпечно. Будинок старенький, без підвалу. Найближче укриття — метро, до якого двадцять хвилин пішки. Раптом я помітила повідомлення у чаті нашої громади, в якому говорилося про те, що всі охочі можуть прийти до церкви, щоб помолитися та поспівати християнських пісень. Попередньо я писала пастору з приводу своїх хвилювань, і він запропонував вже мені особисто прийти до дому молитви. Ми пішли.
На щастя, церква знаходиться недалеко. Речей взяли мало: документи, їжу для дітей та дещо для пологів, адже я була на тридцять п’ятому тижні вагітності. Забрали також із собою й нашу собаку.
Ми розглядали варіант поїхати на Західну Україну, проте не знайшли тих, хто б міг вивезти нас з Харкова. Тому перші чотири дні провели в церкві. Тут я трохи заспокоїлася, адже була в колі знайомих та одновірців. Ми постійно молилися та співали. Відчувалась підтримка. Згодом у нас виникла проблема — не вистачало їжі. Гуманітарної допомоги тоді ще не привозили. Піти в магазин було теж непросто. Поблизу лунали вибухи та було чути звуки обстрілів. Чоловіки під час затишшя намагалися знайти бодай хліб. І добуте ділили на шматочки аби вистачило всім. Під час обстрілів ми ховалися в коридорі. Вночі, коли таке траплялось, я не знала, чи будити дітей, чи залишати їх спати. Отак ми й прожили чотири дні, з четверга до неділі.
У понеділок, двадцять восьмого лютого ми вирішили їхати в Чернівецьку область. В Харкові стало ще небезпечніше. Я боялася за дітей. Вранці з церкви поїхала добре знайома нам сім’я, ми вирушили дещо пізніше. Спочатку намагалися викликати таксі. Але це було непросто. Деякі водії не хотіли наражати себе на небезпеку. Стрімко зросла ціна на послуги. Ми телефонували до різних служб, але чули лише одне: «Зачекайте, будь ласка» або «Ми не зможемо вам допомогти».
Ми молилися. Подумки я звернулася до Бога: «Якщо нам потрібно покинути місто, то допоможи виїхати. Якщо ні — то ми залишимося тут.»
І ось чудо! Під вікном стояла машина з таксистом. Ми рушили до вокзалу. З нами поїхала й п’ятнадцятирічна дівчина з нашої громади, котра потім нам допомагала майже всю дорогу. Вона їхала до матері з братом у Польщу. Ті виїхали трохи раніше. Ми взяли її із собою в надії, що нам вдасться допомогти їй зустрітися з мамою в Польщі.
Так, всі разом ми сіли в потяг. Це теж виявилося нелегко. Потік людей був величезний. Мало місць всередині потягу. Скрізь справжнісінький хаос. Всі хотіли потрапити на потяг. Працівники залізниці намагалися контролювати натовп, просили пропускати жінок та дітей, адже фактично лише їх і вивозили. Проте нам разом із чоловіком все ж таки вдалося потрапити до одного з вагонів.
Ніколи не бачила такої кількості людей в потязі. Вони розміщувались де тільки могли: на підлозі, біля туалету, на валізах...
Коли ми зайшли у вагон, то побачили, що вільних місць вже не було. Чоловік ввічливо попросив двох хлопців-іноземців поступитися місцями для мене та дітей. Вони погодилися, а згодом, можна сказати, ще й стали нам у пригоді.
У нас було мало їжі, фактично нічого: сухе дитяче харчування та кусень хліба зі сніданку в церкві. І хлопці, котрі поступилися нам місцями, поділилися їжею. Пригощали дітей декілька разів печивом, яблуками та іншими смаколиками. А хтось нагодував нашу собаку. У всьому цьому ми бачили руку Божу.
Але найцікавішим було ось що. Під час вагітності у мене була потреба пити мінеральну воду певної марки. Вона мені допомагала під час печії. Але ми не встигли купити її. Цікаво те, що вода має дуже специфічний смак, і просто так її вживати не кожен зможе. На моє здивування, у тих хлопців була саме ця вода, яку вони мені передали, навіть не знаючи, що вона мені потрібна.
Після цього досвіту я була впевнена, що Бог нам допомагає та ми все робимо правильно.
Першого березня ми прибули до Хмельницького. Зустрічав нас товариш чоловіка, котрий мав нас забрати до Чернівецької області. Було багато волонтерів, які пригощали чаєм та бутербродами. А ще допомогли знайти кип’яток для приготування каші та дали деякі продукти й засоби гігієни.
Ми їхали на Буковину до стареньких батьків мого чоловіка та зупинилися у їхньому домі. Здавалось, що тут мені стане краще. Проте виникли свої нюанси. О двадцятій задля безпеки вимикали світло. Спалося неспокійно. Я хвилювалась за дітей. Думала, що коли народиться малюк і ситуація буде гіршою, тоді нам буде важко їхати до іншої країни.
Як прийшло рішення їхати в Німеччину? Розкажіть про організацію самого виїзду?
Я прочитала оголошення ректорки Людмили Штанько в чаті працівників Українського гуманітарного інституту та Українського адвентистського теологічного інституту про те, що закордонні адвентистські заклади вищої освіти готові прийняти переселенців з України. Спочатку я не взяла до уваги це повідомлення, але потім написала Людмилі Олександрівні, чи існує ще така можливість виїхати за кордон. У нашому випадку до Німеччини, адже я знала, що там вже перебувають українські сім’ї та нам не буде так сумно. Ми про все домовилися та чекали моменту, коли буде готовий транспорт, який би взявся везти нас до польського кордону.
Чекати прийшлося декілька днів. Я хвилювалась, аби не розпочалися пологи в дорозі. Але з цим було все добре.
Шостого березня ми вирушили до кордону з Польщею. З нами була ще та дівчинка з громади, — вона гостювала у родичів у селі, — отож ми разом попрямували до Польщі. Цей шлях виявився складнішим, ніж попередній. Нам пощастило з водієм, оскільки у нього був документ, який допомагав легко проїжджати блок-пости. Була надія, що ми зможемо доїхати цим автобусом до самого кордону, адже з нами їхали дітки з дитячим церебральним паралічем.
Чи пропустили разом з вами й вашого чоловіка? Що ви робили, коли йому дозволили чи ні перетнути кордон?
Ми прибули на митницю. Ми сподівалися, що мого чоловіка пропустять, адже я була вагітна третьою дитиною, котра от-от з’явиться на світ. На жаль, прикордонники сказали, що пропустять чоловіка за наявності трьох свідоцтв про народження на наших дітей або посвідчення багатодітних батьків. У нас було два шляхи: повернутися в село та чекати народження дитини або їхати без чоловіка. На момент перетину нами кордону ще не було закону, який би дозволяв моєму чоловікові їхати разом з нами. Порадившись, ми обрали другий варіант, адже повертатися у місце, де я почувала себе небезпечно, не хотілося. Чоловік був вимушений повернутися до батьків на Буковину. Він допомагає їм вдома з господарством, адже втратив роботу в Харкові.
Попрощавшись, ми вирушили далі. Я була засмучена, адже мала надію, що чоловік буде з нами. Проте Бог нас не залишив. Дівчина, котра їхали з нами з Харкова, допомагала мені з дітьми. Вона везла з собою двох котів, які розважали мою молодшу донечку Естель, коли та плакала.
Що ви робили далі, коли вже опинилися в Польщі?
З Божою допомогою ми перетнули український кордон. Нам неабияк допомагали українці. Жінки, котрі помітили мою вагітність, пропускали нас без черги. Поступалися навіть тоді, коли плакала Естель. Так було й на польському кордоні. Поляки зустрічали гостинно, посадили в автобус, дали їжу, та іграшки для дітей. Далі я планувала прибути до Варшави, звідки хотіли поїхати до Берліну. Так порекомендували знайомі. Але спочатку нас прихистили на ніч в якусь місцеву школу, де були біженці. Мене вразила чистота та те, що кожному дали нову постіль, їжу й достатньо місця для відпочинку. Зранку нас забрали та привезли на місцеву залізничну станцію. Ми планували їхати до Варшави, а дівчинка — до Кракова. Проте потрібні потяги були переповнені на тільки, що навіть мені з дітьми не знайшлося місця. Я засмутилась. Не знала, куди їхати далі, що робити з багажем. Дівчинка теж була в розпачі. Аж раптом знайшлася жінка, яка допомогла знайти транспорт за символічну ціну до Кракова. Ми погодилися, адже це було краще, аніж нічого. Прибувши до Кракова, ми хотіли заплати за проїзд, але водій відмовився брати гроші.
Завдяки чоловіку моєї сестри ми домовилися про нічліг. Мене та дітей забрала молода жінка, в якої ми мали ночувати. А дівчинка зустрілася зі своєю мамою. Її допомога для нас була суттєвою. Вдячні за неї Богові!
Прийняли нас гостинно. Власниця дому гралася з дітьми, дарувала іграшки та пригощала смаколиками. Потім вона запропонувала замовити безкоштовні квитки українцям на потяг до Берліну. Але, на жаль, всі квитки були заброньовані, а ми могли поїхати лише в п’ятницю. Тоді вона сказала, що замовить квитки на автобус своїм коштом для мене та дітей. Це теж було для нас чудом. У день від’їзду дівчина зі своїм другом провела нас до автобуса. Вони ще й знайшли дитяче крісло для Естель.
Як вам вдалося прибути до Німеччини? Хто зустрічав?
Автобусом ми приїздили до самого Берліну. Нас зустріла сім’я адвентистів. Прийняли гостинно та тепло. Їхні батьки були медиками, а дочка працювала в лікарні в пологовому відділенні. Ці люди допомогли організувати для мене обстеження в клініці. Це дало можливість переконатися, що дитина почуває себе добре.
У четвер нас забрав капелан адвентистського університету Фріденсау Діттмар Дост. Наш шлях від західної України до Німеччини тривав п’ять днів. Ми були стомлені та знесилені.
Чому ви не залишилися народжувати в Харкові, або десь в Україні? Як проходили обстеження та пологи в Німеччині?
Я планувала пологи в Харкові. Ми вже були попередньо домовилися з лікаркою, в якої я народжувала Естель. Але з початком війни перебувати в цьому пологовому будинку було ризиковано. Та й взагалі я не відчувала цілковитої безпеки в Україні. А дізнавшись, що німецький заклад вищої освіти може прийняти мене та допомогти з пологами, я вирішила поїхати туди. У мене були хвилювання через можливу високу вартість пологів. Я досі дивуюсь тому, як все це вдалося організувати. Мною опікувалася дружина капелана Рената: вона й медсестра, й соціальний робітник. Вдячна Богу за знайомство з нею та її сім’єю. Ми потоваришували з цими людьми. Вони стали для нас майже ріднею. У міграційній службі, де нас зареєстрували, дружина капелана брала для мене довідку, з якою я відвідувала лікарню. Ці документи дозволяли мені проходити безкоштовно медогляд і покривали витрати на пологи.
Народжувала я в місті Магдебург, хоча думала про пологи в адвентистській клініці в Берліні. Вважала, що там буде краще народжувати, але відстань від кампуса, де ми проживаємо до клініки була великою, а в моєму випадку це було ризиковано та некомфортно. Тому Рената запропонувала народжувати в Магдебурзі. Я погодилася.
Лікарня затишна та гарна. Я вже була тут кілька разів під час обстежування стану дитини. Одна із зустрічей була призначена на восьме квітня, — це попередня дата пологів, яку мені поставили ще в Харкові. В цей день після обстеження було вирішено залишити мене в лікарні, адже я могла зовсім скоро народити. Ввечері того ж дня о двадцять другій чотирнадцять народився наш малюк. Назвали його Давидом — чоловік по серцю Божому.
Хто допомагав вам із пологами?
Весь цей час зі мною була Рената, яка підтримувала мене до пологів та після них. ЇЇ поміч була повз всіляку ціну. Це спогади та вдячність на все життя. Пологи у Німеччині максимально комфортні. Ніхто не вимагав грошей. Смачно годували: свіжі овочі, соки, випічка — досить велике розмаїття їжі. В пологовий я брала мінімум речей: багато чого надає сама лікарня. Дитину одягають в речі пологового будинку. Необхідний лише одяг для виписки. Ще мене дивувало те, що народжених дітей вкривали, наче ковдрою, величезною квадратною подушкою, яка їх зігріває. В палаті я була одна зі своїм малюком. Знаходилася там три дні. Виписка з лікарні не є чимось урочистим, як в Україні: забрала документи, вдягнула дитину в простий одяг і поїхала додому.
Розкажіть про побут, допомогу, місце проживання?
Ми мешкаємо на території кампусу у двокімнатній квартирі. Взагалі українці розселяються по найближчих містечках. Сьогодні, — на момент інтерв’ю, — ми збираємося переїжджати до іншого будиночку, який теж на території, бо квартира гостьова. Обіцяли допомогти перенести речі та все облаштувати. Годують нас в їдальні смачно та безкоштовно, тричі на день. За євро можна випрати речі. Нам почали виплачувати допомогу від держави. Кожного місяця ця сума різна, в залежності від кількості днів і виділяється кожному члену сім’ї. Вражена підтримкою. Німці навіть організували дні народження всім моїм дітям, котрі, — в нашому випадку всі троє, — народилися у квітні. Допомогли речами, іграшками, зробили для малюка бебі-бокс, який ми, на жаль, не змогли отримати в Україні. Ми маємо все, що потрібно.
Чи виникають труднощі у догляді за новонародженим та двома доньками?
З малюком мені неважко, оскільки Естель нещодавно виповнилося два роки, тому багато чого я ще пам’ятаю. Найскладніше — це те, що молодша дитина ревнує до малюка. Ми намагаємося розв'язувати побутові проблеми. Не встигаю всім приділити достатньо уваги, але намагаюся.
Чи може чоловік приїхати до вас у Німеччину?
Зараз ми займаємося цим питанням. Готуємо документи. Зокрема сертифікат про народження сина, який допоможе перетнути кордон. Сподіваємось, що скоро зустрінемося з чоловіком, і він зможе взяти на руки сина.
Як змінилося ваше життя після початку війни?
Розлука з чоловіком, втрата його роботи... Старша донька не може навчатися, як раніше. Наразі зараз вона проходить уроки онлайн, в зумі. А ще їй довелося залишити улюблену музичну школу. Але тут допомогли організувати уроки музики для Христинки раз на тиждень, надали доступ до фортепіано — і в цьому підтримав Господь. В Україні, в Харкові, залишився мій батько. Сумуємо за нашим песиком, — домашній улюбленець залишився у селі, з чоловіком. Але навіть в такі часи Бог дає розраду. Звісно, це народження синочка, також нові друзі, нові знайомства. Крім того, догляд за дітьми я поєдную з роботою в Українському гуманітарному інституті.
Хоча ми втратили стабільність, проте тепер навчилися цінувати кожен день і кожну мить. Сподіваємось, Бог покаже нам потрібний шлях, яким рухатимемося далі, адже всю надію ми покладаємо на Нього.
Автор Надія Ярова

далі
Щоденник біженки: три перші дні війни