Розповідає Олександр Безуглий, пастор церкви адвентистів Добропілля, Донецької області
Яка зараз ситуація у Добропіллі?Зараз це прифронтова зона. В ста кілометрах від нас ідуть бойові дії. З кожним днем вони наближаються до нас. Щодо вашої громади: люди почали одразу евакуйовуватись чи вагались?Спочатку думали, що робити, вагались. Але помолились і згодом зрозуміли, що потрібно виїжджати. Громада нараховувала більше двадцяти людей. За перший тиждень виїхала значна частина і залишилось двоє людей. Як вам вдалося виїхати? Чи були обстріли?Ні, на той час обстрілів не було. Вони почались нещодавно. Люди розуміли, що ситуація буде загострюватись. Розуміли конкретні цілі агресора,що Донбас може бути окупованою територією. Через ці припущення вирішили виїжджати. Це була активна фаза евакуації і тоді ще працював транспорт між Добропіллям і Дніпром. Церква адвентистів надавала допомогу з евакуацією. У чому полягає сенс вашої волонтерської діяльності, що ви робите?На даний час я не можу здійснювати служіння в своїй громаді, тому здійснюю служіння в Дніпрі. Коли був у Добропіллі евакуював людей з прифронтової зони на вокзал Дніпра. Допомагав із посадкою людей на потяг. Чоловіків з вісімнадцяти до шістдесяти років не пускали. Але ми домовлялись із багатьма людьми і все ж таки люди могли виїхати. Цим я допомагав на початку.Потім серйозна фаза евакуації закінчилась і я почав працювати координатором на складі, де люди могли отримати необхідну кількість продуктів. Також приїжджали машини, ми їх завантажували гуманітарною допомогою для гарячих точок.Яка зараз ситуація у Дніпрі?Порівняно з подіями, які відбуваються зараз на Донбасі - тут ситуація спокійніша. Жодного разу не чув постріли або вибухи у районі, де знаходжусь, але вони є. Порівняно із тим, що на фронті – тут немає такого. Але є постійні сирени і повітрянітривоги. Дніпро ще зберігається, як територія, де люди можуть отримати прихисток або допомогу і рушити на інші території подалі від війни.Чи маєте яскраві досвіди, якими можете поділитись?Зараз в житті активна фаза досвідів. Нещодавно були у прифронтовій зоні, в зоні розмежування. Туди їздили шість днів підряд, евакуаювали людей, привозили гуманітарну допомогу і було все спокійно. Але в цей день почалась активна фаза бойових дій. Це було свято Пасхи, але свята не було. Люди сиділи у підвалах. Коли ми приїхали до блокпоста цього міста, нас не пустили у саме місто. Були дуже сильні вибухи, тому нам сказали зачекати. Це був обстріл воєнних постів. Хотіли знищити дислокацію військових. Ми знаходились неподалік від них. Своєю машиною з вантажем їхати ми не могли, тому взяли інший автомобіль-позашляховик, поїхали у місто, щоб попередити людей, що ми приїхали. Люди були дуже налякані і ховались у підвалах. В’їзд у місто був активно обстріляний. Побачили, що дорога знищена, лінії передач обірвані. Коли в’їхали у саме місто нашу машину помітили і почали обстрілювати різною артилерією. Ми поїхали напрорив, бо потрібно було надати ліки і деякі продукти для людей. Ми їхали у бік школи і снаряд впав майже біля машини. Приїхали до школи, заховали машину. Вони побачили, як машина заїхала на територію школи і влучили в школу. Але ми довезли людям ліки і продукти. Доїхали до підвалу, зібрали п’ятдесят людей, щоб евакуювати. Підігнали машини і посадили людей. У кожній з машин на 15 місць під обстрілами евакуювалося по 25 осіб. Потрібно було вертатись назад. Розуміли, що буде складніше їхати. Страх почав долати серце. Коли вертались, також були дуже серйозні обстріли. Я постійно повторював собі «Господи, збережи мене, будь ласка». Через страх і постріли «Градів» ми доїхали.Запитання: Артем Щербанюк і Володимир Боровийhttps://www.youtube.com/watch?v=9brTy2ja2jI